– Так навчиш, солдатику?

– Навчу, рибко! Козел у нас полковий, дуже до музики нездібний, а таку красуню як не навчити… Тільки що мені за науку буде?

– Хочеш, перлів жменьку я тобі з дна добуду?

– Що ж, у солдатському господарстві й перли стануть у пригоді.

Пірнула вона під латаття, кола так і пішли.

А солдат не дурень, – волосінь-то непримітну в руках смикнув. Став він підтягати, – гармонь упоперек у чоботі стала… Плюхнувся чобіт у воду, та до солдата по волосіні тихенько і підтягнувся.

Вилив солдат воду, гармонь вивудив, у чобіт ногу вбив, каблуком пристукнув… Ех ти, видра тебе загризи!.. Ваша сестра хитра, а солдат ще пронозливіший…

Обібрав заразом сачком раків, що навколо м'яса на палиці аж кишіли, та хутчій у лозу, щоб ніжки озуті сховати.

Випірнула русалка, в ручку сплюнула – повний рот твані, у другій жмені перли біліють. Кинув він їй кашкета, не самому ж підходити:

– Сип, мила… Та жени повним ходом до камінчика, гармонь у чоботі, пак, на місячному світлі давно висохла.

Попливла вона напереріз, а солдат хутчій за кашкета, перли в кисет усипав, – ось він і має пожиток…

Допливла вона, на камінчик тюленем вилізла, та як завиє, – ніби чайка підбита:

– Ох, ох! А чобіт мій де? Водяник тебе задави-и!..

А солдат їй з горбочка кашкетиком махає:

– Чобіт на мені, гармонь при мені, а за перли уклінно дякую! Танюша у нас сухопутна в місті є, якраз їй на намисто вистачить… Щасливо залишатися, панночко! Раків, ваших підданих, теж прихопив, – фельдфебель за ваше здоров'я поласує…

Сплеснула русалка місячними руками, хотіла пронизливе слово загнути, – та яка вже в неї супроти солдата словесність.

Федір Сологуб

Благоуханне ім'я

Коли одна дівчинка була хвора, Бог велів ангелові піти на землю і танцювати перед нею, щоб розважити її.

Ангел подумав, що непристойно ангелу танцювати перед людьми. І в ту ж хвилину Бог дізнався, що він думає, і покарав ангела, – і ангел став маленькою дівчинкою, царівною, яка тільки що народилася. Він забув про небо, і про все, що було, і забув навіть своє ім'я.

А ім'я у ангела було благоуханне і чисте, – у людей не буває таких імен. І поклали на бідолашного ангела важке людське ім'я, – і стали звати царівну Маргаритою.

Царівна виросла.

Проте вона часто замислювалася, – їй хотілося згадати щось, але вона не знала що саме, і їй було сумно і нудно.

Одного разу вона запитала у свого батька:

– Чому сонце світить мовчки?

Батько засміявся і нічого не відповів їй.

І зажурилась царівна. Іншим разом вона сказала матері:

– Солодко пахнуть троянди, але чому запаху не видно?

І засміялася мати, і зажурилась царівна.

І запитала вона у своєї няньки:

– Чому не пахнуть нічим імена?

І засміялася стара жінка, і зажурилась царівна.

Почали говорити в тій країні, що царська дочка росте не сповна розуму.

І мав багато клопоту цар, поки зробив так, щоб царівна була, як усі.

Але вона все замислювалась і запитувала про непотрібне і дивне.

І блідла і марніла царівна, і почали говорити, що негарна вона.

Приїздили молоді принци, але поговорять з нею і не хочуть брати її за дружину.

Ось приїхав принц Максиміліан.

Сказала йому царівна:

– У людей усе окремо: слова тільки звучать, і квіти тільки пахнуть, – і геть усе так. Нудно мені.

– Чого ж ти хочеш? – запитав Максиміліан.

Задумалася царівна, і довго думала, і нарешті сказала:

– Я хочу, щоб у мене було благоуханне ім'я.

І Максиміліан сказав їй:

– Ти варта того, щоб мати благоуханне ім'я, і недобре, що ти Маргарита, – але в людей немає для тебе імені.

І заплакала царівна. І пожалів її Максиміліан, і покохав її над усе на світі.

І він сказав їй:

– Не плач, я знайду те, чого ти хочеш.

Усміхнулась царівна і сказала йому:

– Якщо ти знайдеш мені благоуханне ім'я, то я цілуватиму твоє стремено.

І зашарілася, тому що вона була горда. І сказав Максиміліан:

– Ти будеш тоді мені за дружину?

– Так, якщо ти захочеш, – відповіла йому царівна.

Поїхав Максиміліан шукати благоуханне ім'я. Об'їздив усю землю, розпитував учених людей і простих, – і всі сміялися з нього.

І коли він був знову неподалік од міста, де жила його царівна, побачив він бідну хату і білого старця на порозі. І подумав Максиміліан: «Старий знає».

Розповів принц білому старцю, що він шукає. І зрадів старий, засміявся і сказав:

– Є, є таке ім'я, духовите ім'я, – сам я не знаю, а внучка чула.

Увійшов Максиміліан до хати і побачив хвору дівчинку.

І сказав їй старий:

– Донечко, ось панові треба знати духовите ім'я, згадай, люба.

Зраділа дівчинка, засміялася, але благоуханного імені згадати не могла.

І сказала вона, що уві сні бачила ангела, який танцював перед нею і був увесь різнобарвний.

І ангел сказав їй, що вдень незабаром прийде до неї в хату інший ангел і танцюватиме і сяятиме різними вогнями ще краще, і назвав ім'я того ангела, і від того імені пролився аромат, стало радісно.

Сказала дівчинка:

– Весело мені думати про це, а згадати імені не можу. А якби згадала і сказала, то видужала б одразу. Але він прийде скоро.

Максиміліан поїхав до своєї царівни і привіз її в ту хату.

І коли царівна побачила бідну хату і хвору дівчинку, то її пойняв великий жаль, – і почала вона пестити дівчинку і розважати її.

І побачила дівчинка багато світла, і почула багато звуків, і зраділа, і засміялася, і згадала ім'я ангела, і вголос вимовила його.

І тоді згадала царівна своє ім'я, і навіщо її посилали на землю, і радісно повернулася додому.

І дівчинка видужала, і царівна вийшла за Максиміліана заміж, і свій час, поживши досить на землі, повернулася до вічного Бога.

Володимир Даль

Казка про баранів

(Східна казка)

Каліф сидів одного разу, як сидять каліфи, на парчі або оксамиті, підібгавши ноги, розвалившись на подушках, з бурштином у зубах; довгий чубук, як лежак, прокладений від комина печі до челюсті в трубу, простягнувся, кинутий недбало поперек парчі, атласу та оксамиту, аж до золотого підноса на гарних ніжках, з бірюзою та яхонтами, на якому лежала червона глиняна люлька, із золотими по краях стрілками, з кучерявими квіточками й обідочками. Підлога з білого мармуру; невеликий сріблястий водограй посередині; заколисливий одноманітний гомін струменя, що здіймався і падав, здавалося, турботливо услуговував каліфові, наспівуючи йому: на добраніч.

Але каліфові не спалося: заклопотаний загальним благом, спокоєм і щастям народу, він пускав клубки диму то в вуса, то в бороду і супив брови.

Ніч настала. Каліф тихо мовив: «Мелеку»! – і догідливий Мелек постав перед ним, схиливши голову, поклавши праву руку свою на груди.

Каліф, мовчки і не опускаючи люльки, подав пальцем ледве помітний знак, і Мелек стояв уже перед повелителем своїм з величезним плащем з простої коричневої тканини і з білою чалмою, без жодних прикрас, у руках.

Каліф устав, надів білу просту чалму, накинув коричневий плащ, у якому ходить лише простий народ, і вийшов. Вірний Мелек, знаючи обов'язок свій, пішов назирці за ним слідом, ступаючи як кішка і не спускаючи повелителя свого з очей.

Будинки в столиці каліфовій були такої легкої будови, що мешканці зазвичай розмовляли з перехожими на вулиці, лише трохи підвищивши голос. Притулившись вухом до простінка, можна було чути все, що в будинку говориться і робиться. Ось навіщо пішов каліф.

– Суддя, казі, невблаганний, – скаржився плаксивий голос у якійсь мазанці, схожій зовні на порхавку, що виросла за одну ніч. – Казі жорстокий: бірюзу й оправу з сідла мого я віддав йому, останню решту батьківського багатства, і тільки цим міг спокутувати життя своє і волю. О, великий каліфе, якби ти знав свинцеву руку й залізні кігті свого казі, то заплакав би разом зі мною!