Изменить стиль страницы

– Мамо! Фіфі вміє показувати фокуси!

– Добре. Дай їй шоколаду.

Ох, коли ж, коли ж мене знайдуть? Побіг навіть у мерію. Може, Зіна заявила туди, що я загубився. Нічого подібного. На порозі лежав кудлатий дворняжка і загарчав:

– Гар-р! Ти куди, волоцюго, пхаєшся?

Я?! Волоцюга?! Селюк ти нещасний!..

Щастя твоє, що я такий вихований, що з дворнягами в бійку не лізу…

* * *

«Гора з пліч упала»… Куди вона впала, не знаю, але, словом… я знайшовся!

Лілі вийшла зі мною на пляж. І раптом вдалині – лілова з білим сукенка, смугастий м'яч і світлі кучерики. Зіна!!

Як ми цілувалися, як ми верещали, як ми плакали!

Лілі тихенько підійшла і запитала:

– Це ваша Фіфі?

– Так! Тільки це не Фіфі, а Міккі.

– Ах, Міккі! Даруйте, я не знала. Дозвольте вам його передати. Він заблукав, і я його прихистила.

А у самої в очах «трагедія».

Але Зіна її втішила. Подякувала «дуже-дуже-дуже» і пообіцяла приходити зі мною в гості. Вони подружаться, я це по очах помітив.

Я, звичайно, послужив перед Лілі й передні лапки навхрест склав: Мерсі! Дуже-дуже-дуже…

І пішов, зніяковілий, за Зіною, ні на крок не відходячи від її гарних смаглявих ніжок.э

Міккі

У цирку

Біля нашого вокзалу з'явилися довгі будинки на колесах. Не то фургони, не то вагони. Червоні, із зеленими віконницями, над дахом труба, з труби дим. На відкидній приступці одного будинку сидів карлик з величезною головою і червоними очима й похмуро курив люльку. А в глибині двору теж вагони-будинки, але з ґратами, і пахло від них густо-прегусто зоологічним садом.

На афішах чудеса… Троє левів стрибають через приборкувачку, а потім грають з нею у жмурки. Морж жонглює запаленою лампою і більярдними кулями. Морж – такий неповороткий дурень… хто б подумав! Знаменитий пудель Флакс розв'язує задачі на додавання і віднімання… Велике диво… Я і ділити і множити вмію… Одначе у знаменитості не лізу. Міс Каравела виконає на неосідланому жеребці джигу – матроський танець. Негр Буль-Пуль… Стоп! Не треба забігати наперед, Міккі, а то зовсім сплутаєшся – що це за собача звичка така!

Зінин тато взяв нам ложу: мені і Зіні. Ложа – це така будка, подібна до собачої, але без даху. Оббита червоним смердючим коленкором. Стільці складані і тверді, тому що цирк похідний.

Оркестр жахливий! Я взагалі музики терпіти не можу, а надто грамофона. Але коли один скелет плює у флейту, а другий, товстун, стійма поставив величезну скрипку і чиргикає по ній якоюсь лінійкою, а третій молотить паличками по барабану, ліктями об мідні лінійки і ногами у великий пузатий бубон, а четверта, лілова курка, роз'їжджає туди й сюди по піаніно і підстрибує… О! «Красненько дякую» – як говорить Зінин неодружений дядько, коли йому пропонують женитися.

Клоуни – просто розмальовані ідіоти. Я думаю, що вони даремно прикидаються, ніби вони навмисно ідіоти, напевно, такі і є. Хіба розумна людина підставлятиме морду під ляпаса, кататиметься по брудному трачинню й заважатиме служителям прибирати килим? Зовсім не смішно. Одне мені сподобалось: у того клоуна, у котрого ззаду було намальоване на широких штанях сонце, чуб на голові вставав і опускався… Ще вухо, я розумію, але чуб! Дуже цікавий номер!

Жеребець-товстун, а що він не осідланий, зовсім не важливо. У нього така широка спина, навіть з виїмкою, що танцюй на ній, як на господарському ліжку, скільки хочеш. Стрибав він ліниво. Немов корова, що вальсує… А міс Каравела все поглядала боязко на бар'єр і вдавала, що вона перша наїзниця в світі. Костюм гарненький – зверху нічого, а посередині зелений і жовтий бісер. І навіщо вона так довго їздила? Жеребець наприкінці так спітнів, що я розічхався. Нецікаво.

Потім поставили круглі ґрати, підкотили до дверей клітку, і вийшли леви. Вийшли… і позіхають. Гарні дикі звірі! Зіна трохи злякалася (дівчинка!), але ж я сидів поряд. Чого ж боятися? Леви довго не хотіли через приборкувачку стрибати: вже вона їх упрошувала, і під шийкою лоскотала і на вухо щось шепотіла, і батогом під черево штовхала. Погодилися – і перестрибнули. А потім зав'язала їм очі білими стрічками, взяла в руки дзвіночок і почала грати з ними у жмурки. Один лев ступив три кроки і ліг. Другий понюхав і пішов за нею… Обман! Я сам бачив: у неї в руці був маленький шматочок м'яса… Нецікаво!

Виходила ще голландська родина еквілібристів. Тато катався на передньому колесі велосипеда (окремо!), мама на іншому колесі (теж окремо!), син скакав верхи на великому м'ячі, а дочка каталася на широкому обручі задом наперед… Оце здорово!

Потім літали тарілки, ножі, лампи, парасольки, хлопчики і дівчатка. Ух! Я навіть загавкав на радощах. А під кінець уся родина зробила піраміду. Внизу тато і мама, на плечах дві дочки, у них на плечах хлопчик, у нього на плечах собачка, у собачки на плечах… котеня, а в котеняти на плечах… горобець! Трах – і все розсипалось, пішло перекидьки по килиму і втекло за завіску… Браво! Біс! Гав-гав-гав!

* * *

В антракті було ще веселіше. Антракт – це коли одне закінчилось, а наступне ще не почалося. І ось дорослі зі старшими дітьми пішли за завіску дивитися коней та інших ссавців, а малеча повилазили з усіх лож і кутків на арену і влаштували свій власний цирк.

Дівчинка із зеленим бантом зображала дресированого коня і карачки гарцювала по бар'єру: голова набік, а сама все правою ніжкою брикала. Хлопчики, звісно, були левами і, мабуть, лютішими за справжніх – ричали, плювалися, кусались і кидали один в одного трачинням. Двоє навіть побилися: один одного шльопнув – шльопають же клоунів, – а той йому здачі… І обидва заревли, зовсім уже не по-клоунськи. А я гасав по всій арені і хапав їх усіх (жартома, звісно!) за коліна.

Вийшов карлик у бузковому сюртучку з мідними ґудзиками і задзвонив у дзвоника. Дзінь-дзінь! Геть з арени – вистава продовжується! Один з «левів», зовсім ще маленький хлопчик, нізащо не хотів залишати арену. І прийшла його мама з ложі, взяла лева на руки, шльопнула і понесла на місце. Ось тобі й лев!

* * *

Морж – молодець. Повернуся на нашу віллу і неодмінно спробую жонглювати запаленою лампою. У мене, щоправда, не такий широкий ніс… Ну що ж, візьму маленьку лампочку…

Я побіг за завіску: виявляється, у моржа в загородці є цинкова ванна, а після вистави йому дають живу рибу, бутерброд з риб'ячим жиром і чарку горілки. Здорово!

Ага, що я ще помітив! Під краї циркового намету підлазять безкоштовні хлопчиська і дивляться на виставу… А карлик бігає навколо і ляскає їх лозиною по п'ятках.

Негр Буль-пуль схожий на божевільного. Грав на мітлі «марш п'яних крокодилів», акомпанував собі на власному животі, а ногами виробляв такі штуки, немов у нього було чотири пари лап… І пахло від нього корицею і паленим корком. Фе!

Потім вийшов «факір». Факір – це людина, яка сама себе ріже, а їй навіть приємно, і кров не йде. Він себе, мабуть, заморожує перед виставою. Проткнув собі губи в'язальною спицею, під пахву загнав цвяха… Я навіть одвернувся. Нерви не витримали… А найжахливіше: він узяв у товстого солдата з публіки нікелевого годинника, проковтнув його, тільки кінчик ланцюжка з рота теліпався, – і попросив публіку послухати, як у нього в грудях годинник цокає. Жах! Аж шкіра поза морозом іде!

Здається, все. На закуску вилетіла на арену крихітна кошлата конячка з червоним віничком над головою і з дзвіночками. Я й не знав, що є така порода кінських болонок! Вона так чудово стрибала крізь обруч, ставала на задні лапки і брикалася, що Зіна була без тями від захвату. Я теж.

Дивуюся, чому Зінин тато не купить їй такої конячки… Запрягли б ми її в шарабанчик і катались по пляжу. Це тобі не на ослові черепашачим кроком тупцювати!.. І всі б дуже дивувалися, і я б отримував багато цукру…

«Хто їде?» – «Міккі із Зіною!»

«Чия конячка?» – «Міккіна із Зіною!» Чудово!