Парнезій замовк. Пек натякнув дітям, що їх заждалися вдома.

Коли наступного дня Парнезій прийшов до дітей, ті сиділи на поваленому дубі.

– Ти підкрався тихо, – прошепотіла Юна. – А де Пек?

– Ми з Фавном обговорювали, треба вам слухати мою історію до кінця чи ні, – сказав Парнезій.

– По-моєму, розкажи він усе, ви багато що не зрозумієте, – ця репліка належала Пеку, що вискочив із-за колоди.

– Я справді далеко не все розумію, – зізналася Юна, – але як здорово слухати про народ піктів.

– А я одного не збагну, – поділився Дан. – Звідки у Максімуса взагалі відомості про піктів, якщо він був у Галії?

– Назвався імператором – знай усе і про всіх, – пояснив Парнезій. – Так сказав сам імператор, коли закінчилися ігри.

– Які ігри? – поцікавився Дан.

Парнезій викинув уперед стислу в кулак руку з великим пальцем, повернутим донизу.

– Гладіаторські! – випалив він. – На честь імператора два дні поспіль проходили гладіаторські бої. Максімус ризикував, ніби сам виступав на арені. Коли його ноші просувалися в натовпі, їх супроводжував недоброзичливий гомін: солдати вигукували про підвищення платні й переведення із Стіни, інші пускали хохмочки.

– Тобто його не любили? – уточнив Дан.

– Любили? Як звірі свого приборкувача. Досить було йому дати волю страхові, і на Стіні проголосили б нового імператора, чи не так, Фавне?

– На цей ризик ідуть усі, хто жадає влади, – потвердив Пек.

– Максімус витримав це випробування, і увечері ми вже сиділи над списками легіонерів і запасів на Стіні. У мене частішав пульс, коли Максімус відбирав для відправлення до Галії наші найдисциплінованіші загони. «Яку кількість катапульт ви маєте в своєму розпорядженні?» Максімус потягнувся до нового аркуша, але Пертінакс накрив його долонею. «Не забувайся, Цезарю, – мовив він. – Ти береш або людей, або машини. І тим і тим ми не поступимося». Так ми відстояли катапульти і позбулися половини солдатів. Коли він відклав списки, від наших легіонів залишилася тільки назва! «Аве Цезарю! Приречені на смерть вітають тебе! – із кривою посмішкою вимовив Пертінакс слова гладіаторів. – Зіприся ворог на Стіну зараз, і вона впаде». «Мені потрібно три роки, – відрізав Максімус, – і під ваше керівництво на Стіні прийде двадцять тисяч солдатів».

Солдати прийняли наше капітанство з властивим їм спокоєм. Гірше стало, коли Максімус забрав половину легіонів і нам ніким було заповнювати спорожнілі вежі, коли народ почав нарікати на занепад торгівлі. Коли б не Пертінакс, я не справився б із обуренням. Піктів я не боявся, але Алло попередив мене про загрозу з боку Крилатих Шоломів. Вони готувалися атакувати Стіну з моря, тим самим продемонструвавши пік-там нашу слабкість. Я наказав перемістити наші кращі війська на кінці Стіни, а по береговій лінії поставити катапульти якомога швидше. Крилаті Шоломи мали звичку нападати перед сніговими бурями. Нестерпно було годинами боротися на піщаному березі із сніговим вітром, що пронизує тіло і сковує душу.

На початку весни Крилаті Шоломи відновили атаки з моря. Ми добу безперервно обсипали їх камінням, перш ніж визнати себе переможцями. Аж тоді я помітив людину, що пливла до берега. Коли хвилею її викинуло до моїх ніг і ворог підвівся, я, сам не коротун, побачив, що він на голову вищий за мене. «Що мене чекає?» – поцікавився він. «Воля, – зласкавився я. – Ти вільний залишитися або піти». У морі показався останній уцілілий корабель Крилатих Шоломів. Я віддав наказ не стріляти, і хлопець поплив до своїх.

Через місяць Алло вручив мені масивне намисто із золота і коралів – то був дарунок Амала, того самого, кого я пожалів на березі. Окрім подарунка він передав мені цінні відомості: виходило, що імператор здобув собі таку славу перемогами в Галії, що Крилаті Шоломи шукають його дружба. Точніше, дружби його вірних слуг. Крилаті Шоломи хотіли, щоб Пертінакс і я виступили на їхньому боці. «Не маючи солдатів, доведеться вести перемови, – підсумував Пертінакс. – Алло виступить посередником». Алло переконав Крилатих Шоломів, що ми не нападемо на них, якщо вони відповідатимуть нам тим самим.

Стіну захищали лише дві тисячі солдатів, і я в листах благав Максімуса повернути мені хоч одну когорту з моїх старих північнобритан-ських частин. Але імператор кинув усі сили на здобуття нових перемог у Галії. Потім з'ясувалося, що Максімус ущент розбив і стратив імператора Галії Граціана. Я знову взяв перо і втілив у письмову форму свій крик про допомогу, гадаючи, що Максімус здобув остаточну перемогу. У листі-відповіді я прочитав: «Я нарешті справився з цим щеням Граціаном і покинув усі мрії. Якщо Феодосій, імператор Риму, не порішить мене, я як і досі буду імператором Галії і Британії. А ви, друзі мої, отримаєте будь-яку кількість воїнів. Та нині не маю змоги послати жодного…» Він не брехав. А потім він повідомив, що збирається виступити на Феодосія. Я читав: «Дайте мені ще рік, і я розправлюся з Феодосієм. Ти, Парнезію, станеш імператором Британії, а Пертінакс – Галії. І благаю: не вірте чуткам про мою хворобу. Тріумф у Римі додасть мені років життя. Передай Пертінаксу, що я бачився з його нині покійним дядьком і він дістав по заслузі. Матір Пертінакса я перевіз у Нікею».

З цього листа ми зрозуміли, що Максімус – труп, як і ми, його вірні слуги. Той день став точкою відліку, ми чекали лише поганих новин.

Якось на світанку на східному березі ми знайшли легіонера, який був прив'язаний до виламаних корабельних дощок і вмирав з голоду. Він розплющив очі і дедалі слабшим голосом повторював: «Його більше немає! Я віз послання. Крилаті Шоломи пустили корабель на дно». Алло скорботно привітав нас перед стайнями: «Це сталося в наметі на морському березі. Феодосій велів відтяти Максімусу голову. Максімус відправив вам передсмертну записку, але Крилаті Шоломи атакували корабель… У тому немає моєї провини, але я не можу довше стримувати своїх людей!» «Ось і ми могли б отак сказати про своїх, – засміявся Пертінакс. – Але, на щастя, у них виходу немає». – «Як ви вчините? – поцікавився Алло. – У мене для вас пропозиція від Крилатих Шоломів: приєднуйтеся до них, щоб разом попрямувати до Британії промишляти розбоєм». – «На жаль, – відповів Пертінакс, – але ми – останній оплот протилежного». – «Якщо я повернуся з такою відповіддю, я загину, – розкрив душу Алло. – Адже я присягався, що ви станете під прапори Крилатих Шоломів у разі поразки Максімуса. – «На жаль, нещасний варваре, – глузував Пертінакс. – Ти продав нам стільки добрих скакунів, що навряд чи ми поступимося тобою твоїм друзям. Краще ми тебе зв'яжемо і не відпустимо, будь ти тисячу разів посол». «Це розумно!» – Алло простягнув нам повіддя. Ми скрутили його, але, з поваги до поважного віку, не міцно.

Ми привели в бойову готовність усі легіони, розповіли офіцерам про загибель Максімуса і про загрозу з боку Крилатих Шоломів. Ми вселили в них віру, що Феодосій в ім'я Британії надішле нам допомогу, а тому ми повинні стояти до останньої краплі крові. Через три дні нас відвідали сім вождів і старійшин Крилатих Шоломів. Амал, а він був серед інших, посміхнувся, помітивши, що я ношу намисто. Ми гідно прийняли посольство, вивели зв'язаного Алло, на якого Крилаті Шоломи перестали зважати і не дуже б засмутилися, знайшовши його мертвим. Посли стверджували, що Риму кінець і ми повинні поповнити їхні лави. Мені обіцяли всю Південну Британію… «Не кваптеся, – зупинив я. – Стіну не здам. Доведіть, що мого головнокомандувача більше немає». – «Цього досить?» – Амал простягнув послання, скріплене печаткою Максімуса. Тоді Пертінакс прочитав уголос листа, з яким я з того дня не розлучаюся.

Парнезій добув із-за пазухи вкритий плямами старовинний пергамент і зривистим голосом почав читати:

– «Парнезію і Пертінаксу, славним Капітанам Стіни, шле Максімус, колишній імператор Галії і Британії, нинішній в'язень, що чекає виконання присуду в таборі Феодосія, своє останнє здрастуй і прощай. Кат ось-ось вийме свого меча, щоб віддати мене на таку саму смерть, яку я вготував Граціану. Тому я, ваш Генерал і Імператор, звільняю вас від обов'язку служити мені! Ви подарували мені ті три роки, яких я від вас зажадав. І якщо я витратив їх даремно, не осудіть. Моє існування доходить кінця, але Рим недаремно зветься вічним! Якби все склалося щасливо, я послав би вам три легіони. Пам'ятайте мене, бо ми боролися разом. Прощайте!» Такий був передсмертний лист мого імператора.