Изменить стиль страницы

– А хто він, цей Максімус? – запитала Юна.

– Генерал Максімус – легендарний полководець. Коли було віддано наказ з тридцятьма солдатами йти до нашої когорти, я не погодився б помінятися місцями навіть з імператором. Очолюючи свій загін, я залишив позаду Північні ворота табору. Ми салютували охоронцям, що проводжали нас поглядом, і вівтарю богині Перемоги.

– Як салютували? – в один голос запитали Дан з Юною.

Замість відповіді Парнезій послідовно повторив усі рухи римського салюту, традиційно завершивши його глухим ударом щита за плечима.

– Ми виступили при повній зброї, – вів далі Парнезій. – Але, звернувши до лісу, солдати надумали покласти щити на коней. «Ні, – запротестував я, – поки я ваш командир, самі несіть свою зброю і обладунки». – «В таку спеку, – заперечив один солдат, – без лікаря ми ризикуємо дістати сонячний удар і підхопити лихоманку». – «Ваша загибель, – відрізав я, – незначна втрата для Риму. Підняти списи! Підтягти ремені!» – «Годі тут розігрувати імператора Британії!» – вигукнув він і враз опинився на землі, збитий з ніг тупим кінцем мого списа. Я дав зрозуміти цим корінним римлянам, що за такі слова недовго й головою накласти!

Тим часом на дорогу, майже не порушуючи тиші, виїхав Максімус. У пурпуровому плащі і біло-золотих поножах з оленячої шкіри він мав вигляд імператора Британії – не більше, не менше. «Вийдіть на світло, хлопці», – мовив він, примружившись. Солдати стали в шеренгу уздовж дороги. «Як би ти вчинив, – звернувся він до мене, – якби тут не виявилося мене?» – «Порішив би того солдата». – «Так убий. Він і не опиратиметься». – «Ні, тепер ти головний над ними. Порішити його тепер – все одно що зробитися катом на службі у тебе». Максімус насупив брови. «І думати не смій, що станеш імператором, – промовив він. – Навіть про генеральство облиш мрії. Поки й віку твого, готуйся служити офіцером легіону. Ходімо, розділиш зі мною трапезу. Твої солдати нікуди не дінуться. А за рік ти зможеш похвастатися, що обідав з імператором Риму. Ти ще пошкодуєш, що твої уявлення про справедливість важили для тебе більше, ніж прихильність до тебе імператора Риму! Я зроблю все від мене залежне, щоб ти служив на Стіні до недалекого твого скону». – «Така доля, – відповів я, – я поведу загін на Стіну».

Солдати чекали мене в тих самих позах, у яких ми їх залишили. Ми виступили і рухалися без привалів аж до вечора. Що північніше ми йшли, то безлюднішими ставали шляхи. Дорозі, здавалося, не буде кінця, а вітер шарпав пір'я на шоломі…

2. На Великій Стіні

– Упевнений, що прийшов на край світу, ти тільки тепер помічаєш будинки, храми, крамниці, театри, казарми, комори з ближчого боку нескінченної лінії веж. Це і є Стіна.

У дітей перехопило дух.

– У місті до мене під'їхав вершник з офіцерів і показав мені, де розмістити солдатів. Перший час труднощі неминучі: серед офіцерів не було, за винятком мене, чистої перед законом людини. На Стіну засилали убивць, злодіїв, богохульників. Солдати не поступалися офіцерам. А ще сюди зігнали народи і племена з усієї імперії. Що не загін – зі своєю мовою і своїми богами. Але мені пощастило. Перша людина, з котрою я здибався на Стіні, стала моїм вірним другом. Пертінакс очолював когорту Августа Переможця, і я ще не зустрічав такої чесної людини.

– Що ж він забув на Стіні? – похапцем запитала Юна. – Адже, за твоїми словами, туди можна було потрапити лише за серйозну провину.

– Трапилося так, що після смерті батька Пертінакса рідний дядько, багач з Галії, спробував прибрати до рук майно вдови. Пертінакс довідався про це, і дядько, пустившись на обман, послав його на Стіну, де той до нашого з ним знайомства і прослужив два роки. Пертінаксові я зобов'язаний своїм мистецтвом полювати з вересом.

– З вересом? – не зрозумів Дан.

– Це означає вирушити з одним з піктів[4] на полювання в їхні володіння. Варто повісити на видному місці гілочку вересу, і ти на правах гостя можеш нічого не боятися. Одинаки приречені загинути: бути вбитими чи потонути в болотах. Лише піктам відомі проходи через темні безкраї болота. Ми завели дружбу із старим Алло. Цей сивоволосий і одноокий пікт поставляв нам коней. З таким товаришем ми й зовсім упали в очах римських офіцерів, але ми не проміняли б полювання на всі їхні розваги, разом узяті.

Стояла рання осінь, коли ми утрьох, не рахуючи собак, пішли на вовка. Отримавши десятиденну відпустку, ми заглибилися у володіння піктів до місць, де не ступала нога римлянина. Ми підстрілили вовчиху і збиралися поснідати, коли до мене звернувся Алло: «Ставши Капітаном Стіни, синку, ти тут більше не з'явишся!» Я розсміявся йому в лице: «Я раніше помру, ніж дослужуся до Капітана». – «То нічого й час марнувати, – порадив Алло, – роз'їжджайтеся по домівках обидва. Я добра вам бажаю». – «Не нам звідси їхати, – почав я пояснювати. – Я попав у неласку до свого імператора, а Пертінаксові вдома дядько не зрадіє». – «Про дядька я не відаю, – погодився Алло, – а твоя біда, Парнезію, полягає якраз у прихильності твого імператора». – «О Рим! – вигукнув Пертінакс. – Чи не читаєш ти думки Максімуса, табуннику?»

Раптом далеко попереду вигулькнув величезний вовк. Собаки кинулися за ним, і ми так захопилися гонитвою, що схаменулися аж біля моря, помітивши на піску сорок сім кораблів. Вони припливли з Півночі, куди не поширювалася влада Риму. На палубі юрбилися люди, і сонячні промені відбивалися від їхніх крилатих шоломів, насунутих на руді голови. До нас долітала чутка про Крилаті Шоломи (так називали норманів пікти), але побачити на власні очі…

«Ушиваймося! Негайно! – закричав Алло. – Мій верес не зупинить їх! Ми всі помремо!» Ми різко розвернулися і проскакали без перепочинку до вранішньої зорі, аж поки дісталися знайомих Алло місць. «Учора ми натрапили на табір купців», – підсумував Алло. Пертінакс усміхнувся: «А ось іще один купецький табір». Він дивився у бік далеких хмарок диму, що кучерявились над пагорбом – типових сигналів піктів. Одна хмарка – перерва, дві – перерва: вологу шкуру то натягували над вогнем, то відкладали вбік. «Ні, – похитав головою Алло. – Це знак для нас. Ваша доля визначена наперед. За мною!»

У володіннях піктів треба сліпо простувати за своїм поводирем. Сигнальний димок долітав із східного берега. Туди причалила невелика галера. Біля підніжжя пагорба я помітив поні, якого тримав за вуздечку мисливець з хлистом, – сам Максімус, імператор Британії! «Мені довелося, – почав він, – скоротити кількість британських гарнізонів ради посилення військ у Галії. Зараз я прийшов, щоб забрати частину військ із Стіни. Ходять чутки, Парнезію, що ти улюбленець піктів». – «Один з двох офіцерів, що розуміють нас». – І Алло вибухнув довгою тирадою про наші з Пертінаксом чесноти. «Досить, – перервав його Максімус. – Мені ясно, що Алло думає про вас. А що ви самі скажете про піктів?» Ми з Пертінаксом поділилися всім, що нам було відомо: пікти не завдадуть шкоди, якщо зглянутися на їхнє становище. А ми спалюємо їхній верес… Максімус запитав: «Як мені зберегти мир на півночі, поки я воюватиму в Галії?» – «Дати змогу піктам діяти самостійно, – сказав я. – А замість випалювати верес час від часу видавати їм зерно». «І хай пікти самі ділять зерно, без участі наших інтендантів-злодіїв», – запропонував Пертінакс. «Добре б відкрити для них двері лікарні на випадок травми», – підкинув ідею я. «Думаю, вони матимуть за краще вмерти, ніж піти до нашої лікарні», – заперечив Максімус. «Це не так, варто тільки долучити до справи Парнезія, – пояснив Алло. «Алло, нам з офіцерами треба поговорити віч-на-віч», – спробував спекатися його Максімус. «Ще чого! – буркнув Алло. – Мій народ опинився між двох вогнів, і я зобов'язаний знати наміри одного з них. Хлопці відкрили тобі очі, але мені відомо більше. Моя проблема – прибульці з Півночі». «І моя, – приєднався Максімус. – Я тут через них».

«Давним-давно, – почав Алло, – Крилаті Шоломи звабили нас словами: "Рим на краю безодні! Так зіштовхніть його!" Ми пішли на вас і зазнали поразки. Тоді ми кинули Крилатим Шоломам: «Брехуни! Воскресіть воїнів, убитих Римом, і поверніть довіру до себе». З похиленими головами вони забралися геть, щоб повернутися знов і повторити, що Рим на краю безодні. До них знову починають прислухатися». – «Забезпеч мені трирічне перемир'я на Стіні! – вигукнув Максімус. – І я розберуся з цими воронами!» «Я не можу вимагати від свого племені пускати повз вуха заклики Крилатих Шоломів голодної зими. Молодь тільки й говорить: "Рим не в змозі ні битися, ані правити. Він відводить солдатів з Британії. Крилаті Шоломи допоможуть прорвати Стіну, якщо провести їх таємними стежками через болота". Допустити таке! – Алло зашипів, як змія. – Я заберу таємниці мого народу в могилу. Парнезій має рацію. Дайте змогу нам, піктам, діяти самим. Якщо Парнезій і Пертінакс візьмуть на себе командування Стіною, я стримаю своїх хлопців. Перший рік – обіцяю, другий – доведеться покликати все своє красномовство, третій – докладу максимум зусиль. Але якщо після закінчення цього терміну ти, Максімусе, не продемонструєш могутність Риму, Крилаті Шоломи знищать і вас, і нас». «Згода! – сказав Максімус, але йому також довелося пообіцяти розібратися з дядьком Пертінакса. Потім ми попрямували до Стіни брати командування».

вернуться

4

Пікти – група племен, стародавнє населення Шотландії.