– Йди…

Дурень подумав, що діло зроблено, прив'язав бичка до руїн, а сам подався додому.

Вранці, тільки-но півні заспівали, устав і мерщій по гроші. А бичка – от невдача! – уночі вовки роздерли.

Приходить дурень, а там – самі кісточки та ратички.

– Що ж це виходить, – міркує він уголос, – зарізав бичка і тут-таки зжер. Потім ще й водички поп'єш?

– Еге ж…

– А стегна, мабуть, смачні?

– Ні…

Дурний не на жарт злякався, що спіймає облизня – ні бичка, ні грошей.

– Це, – каже, – не моє діло. Я продав, ти купив – і по руках. Віддавай мої п'ять золотих, я їх чесно заробив. Ти віриш мені?

– Ні…

Дурень, почувши таке, неабияк розгнівався. Вхопив палицю та й заходився нею гамселити по старих стінах, аж каміння з них падає. Та лихо не без добра. У стіні був замурований дуже давній скарб. Коли дурень ударив ще раз, потайний камінь відскочив, і золото посипалось йому просто до ніг.

– Давно б отак, – зрадів дурень. – Тільки це перебір. З тебе п'ять золотих, а зайвого мені не треба.

Узяв свої гроші і, радий, почимчикував додому.

– Ну як, продав бичка? – глузує з нього розумний брат.

– Продав.

– І кому?

– Руїнам.

– І що, розплатилися?

– Ясна річ, заплатили. І раді були б мене обдурити, та я палицею так їх одлупцював, що вони й кишені вивернули. Я взяв свої п'ять золотих – і гайда додому, а решта й досі там лежить.

– Де руїни? – напосідає на нього розумний, а в самого очі так і горять.

– Еге, так я тобі і сказав. Ти такий жадібний, що й сам нагребеш, і мені на спину накладеш – прощай хребет.

Розумний запевняє, що сам усе понесе, аби він тільки місце показав.

– Віддай, – просить, – мені своє золото і розкажи, де решту взяти. Сам голий як лопуцьок, у лахмітті ходиш – куплю тобі новенькі штани й сорочку.

А дурний і вуха розпустив: простягнув братові свої п'ять монет і провів до руїн покинутого будинку. Згріб розумний золото, забрав усе собі. Забагатів. А дурному братові нової одежини так і не справив.

Кривдно стало дурню – пішов він до судді правди шукати.

– Пане суддя! Був у мене бичок, я продав його руїнам…

– Годі, – зупинив його суддя. – Не кажи дурниць. Бичка він руїнам продав!..

І випхав дурня за двері.

Пішов той по світу в інших правди шукати. Та кому не скаже, кожен тільки пальцем біля скроні покрутить.

Непереможний півень

Жив собі півень. Якось грібся він у смітті і знайшов золотий. Злетів на дах і почав хвалитися:

– Ку-ку-рі-ку, я монету знайшов!

Цар почув крикуна і наказав своїм візирам гроші відібрати, а ті й раді старатися.

Півень горланить:

– Ку-ку-рі-ку, цар мене обікрав і забагатів!

Цар віддав золотий візирам із словами:

– Віднесіть йому назад, а то зганьбить нас на всю державу.

Повернули візирі півневі монету, а той знову на дах:

– Ку-ку-рі-ку, цар мене злякався!

Розгнівався цар і наказав своїм візирам зловити птаха, скрутити шию і в супі на обід подати – з'їсти надумав. Схопили візирі півня. Несуть, а він не замовкає:

– Ку-ку-рі-ку, цар мене в гості запросив!

Кинули крикуна в казан варитися, а він знай собі кричить:

– Ку-ку-рі-ку, ну й лазню цар мені натопив!

Уже й зварили півня, подали цареві, а обід радіє:

– З царем трапезуємо, ку-ку-рі-ку!

Хотів його цар цілком проковтнути, а той на все цареве горло кричить:

– Гуляю провулочком, ку-ку-рі-ку!

Цар зрозумів, що так просто півня не здихається, ніяк він не замовкне, і наказав візирам вихопити мечі:

– Закричить – одразу рубайте!

Візирі приготувалися.

Півень з царевого живота кукурікає:

– Зі світу білого в темряву вкинутий, ку-ку-рі-ку!

– Рубайте! – скомандував цар.

Блиснули мечі візирів – охнули по царевому череву.

Вибрався півень на волю, злетів на дах:

– Ку-ку-рі-ку!..

Говорюча рибка

Колись давно жив собі бідняк. Найнявся він до рибалки помічником. Плата – пара рибин на день, тим і харчувалися з жінкою. Зловив якось рибалка гарненьку рибку і наказав робітникові пильнувати її, а сам – знов у воду.

– Господь всемогутній, – думає бідняк, – вона теж жива, батько-ма-ти у неї є, подружки, почуття радості й болю.

Не встиг про те подумати, як рибка заговорила.

– Так і є, – відповідає, – брате мій. Я хлюпалася з подружками в річкових хвилях, і так мені було весело, що не втямила, як ускочила в рибальські сіті. Напевно, матінка вже кинулась, де я, і ридає, а подружки сумують. Сама я ледве жива без води. Якби ж то знову бавитися разом з подружками в прохолодних і чистих хвилях! Будь милосердним, одпусти мене…

Бідняк зглянувся на рибку і кинув її в річку.

Ох, і розсердився рибалка:

– Дурень! Я до пояса у воді мерзну, рибалю, а ти моєї праці не цінуєш? Забирайся! Який ти мені робітник? Іди вмирати з голоду.

Забрав у нього корзину з рибою і прогнав бідняка геть.

– Що ж тепер робити, чим жити? – з такими думками поплентався той додому.

…Сумує бідняк про своє безталання, і зустрічається йому на шляху Чудовисько в людській подобі, а перед собою жене добру корову.

– Здоров, діду! Ти чого похнюпив носа, про що зажурився? – цікавиться Чудовисько.

Розповів бідняк про своє лихо.

– Послухай, друже, – каже Чудовисько. – Позичу я тобі на три роки свою корову. Не переводитиметься у вас з дружиною молоко, наїстеся досхочу. А після трьох років прийду я до вас уночі із загадками. Відгадаєте – корова вам залишиться, а ні – ви мені дістанетесь.

«Голодної смерті не минути, – думає бідняк. – Треба брати корову, три роки протримаємось, а там бог не попустить, свиня не з'їсть: чи то вихід знайдемо, а то й загадки відгадаємо…»

– Згоден, – тільки і сказав він.

Ударили по руках, і бідняк повів корову додому.

…Три роки прожили дід з бабою як у бога за пазухою, поки строк не вийшов.

Сидять тепер чоловік з дружиною та на двері дивляться, передбачити намагаються, які загадки їм Чудовисько приготувало.

Коли це стукається до них незнайомець.

– Здрастуйте, – вітає хлопець, – я подорожній. Кладеться на ніч, а я дуже втомився, пустіть мене переночувати.

– Пустити можна, тільки жалко нам тебе. Позичили ми у Чудовиська на три роки корову, а сьогодні воно прийде до нас із загадками. Відгадаємо – залишимося з коровою, а ні – станемо його рабами. Хоч би що з нами трапилось, а ти не повинен постраждати.

– Я і про себе, і про вас подбаю, – заспокоїв їх гість і залишився ночувати.

Вибило північ, коли у двері почали грюкати.

– Хто?

– Чудовисько із загадками.

Почувши це, дід із бабою і зовсім дар слова втратили.

– Я сам за вас відповім, – підморгнув хлопець-гість.

– Я прибув, – нагадує про себе знадвору Чудовисько.

– Я теж прибув, – повторює за ним з дому гість.

– Звідки ти прибув?

– Із-за моря.

– А як?

– Осідлавши кульгавого комара.

– Значить, море маленьке.

– Зовсім не маленьке! Соколу й до середини не долетіти.

– Значить, сокіл ще пташеня.

– Гарне пташеня! Якщо «крильця» розпрямить, на все місто тінь відкидає.

– Значить, не місто, а містечко.

– Гарне містечко! Зайцеві його не оббігти.

– Значить, не заєць, а зайченя.

– Гарне зайченя! Шкурки на шубу-шапку-взуття вистачить.

– Значить, носитиме карлик.

– Гарний карлик! Прокричить у нього на голові півень, він і не почує.

– Значить, він глухий.

– Де вже – глухий! Сарна далеко в горах траву жує – і то чує.

Чудовисько так розгубилося, що не придумало нічого кращого, як забратися геть.

Ото дід з бабою зраділи! Вранці гість почав збиратися у дорогу…

– Ти не можеш так просто піти! – заступили йому шлях дід із бабою. – Ми тобі життям зобов'язані. Як віддячити тобі?

– Нема за що дякувати! Я мушу йти.

– Назви хоч ім'я своє, щоб ми знали, за кого молитися.