Все царство облетіла чутка про велике диво. На царській раді ухвалили царівну за дідового сина віддати, правда, весілля не грали – що за вінчання з поросям?

Але царська дочка зі своєю долею змирилася і почала господарювати в новому палаці.

Вдень порося як і раніше по палацу скакало, а вночі свинячу шкіру з себе знімало, обертаючись на красеня царевича. Ніби й звикла до нього молода, а через два тижні відвідала батьків і виклала перед ними все як на духу. Мати візьми та й навчи її:

– Як твій чоловік засне, кинь його свинячу шкіру у вогонь, так ти її й збудешся!

Як тільки повернулася вона додому, наказала камін розпалити. Затріщала в полум'ї щетина, згорнулася кинута у вогонь свиняча шкура. Запах пішов по всьому будинку, і молодий прокинувся, із жахом підхопився. Кинувся до каміна, заплакав:

– Дурна жінко! Що ти наробила?! Якщо хто навчив тебе, зробив ведмежу послугу; якщо в твоїй голові такий план зародився, мало в ній розуму!

Раптом залізний обруч стягнув стан цариці, а чоловік усе говорив:

– Лише коли я доторкнуся до твого стану правою рукою, спаде цей обруч і ти зможеш народити немовля, бо через дурість свою нашкодила ти і нещасним батькам моїм, і мені, і собі. Якщо я коли-небудь знадоблюся, знай, що ім'я моє Фет-Фрумос, а знайти мене можна в Ладан-монастирі.

З цими словами Фет-Фрумос пощез з очей, а разом з ним і диво-міст, і палац, у якому старі з невісткою серед усього золота світу жили. Дід з бабою поплакали і невістку на всі чотири сторони відпустили, адже тепер їм її не прогодувати.

І пішла вона білим світом блукати, чоловіка свого шукати. Довго-довго вона йшла, перш ніж дісталася до самотньої хатки, порослої мохом, і постукала в хвіртку.

– Хто? – відгукнувся старечий голос.

– Відчиніть подорожній без даху над головою.

– Коли з добром ти, заходь, а ні – йди собі, он у мого собаки зуби сталеві, не встережешся!

– З добром, бабусю!

Відчинила стара хвіртку:

– Як ти сюди втрапила, жінко? Сюди і жар-птиці не залетіти, не те що людині дійти.

– Гріхи свої спокутую, бабусю. Паломниця я до Ладан-монастиря, а де він, і знати не знаю.

– Щасливий твій бог, якщо втрапила прямо до мене. Я – свята Середа, може, чула?

Кликнула свята Середа клич, і відразу збіглися звірі з усіх її володінь. Заходилася свята Середа розпитувати їх про Ладан-монастир, але всі в один голос відповідали, що навіть вони про це нічого не знають. Засмутилася свята Середа, та нічого не вдієш. Дала вона подорожній просфору і трохи вина на дорогу, а також золоту прядку-самопрядку (у біді, мовляв, стане у пригоді) і послала бідолаху до своєї старшої сестри святої П'ятниці.

Цілий рік ішла вона непрохідними місцями, поки дісталася до святої П'ятниці. У неї повторилося те саме, що й у святої Середи, – тільки, крім просфори і вина на дорогу, дала їй свята П'ятниця золоте мотовило, яке само пряжу намотувало, а потім направила свята П'ятниця царівну до своєї старшої сестри, святої Думініке. Того ж дня мандрівниця пішла далі місцями ще дикішими й безлюднішими, ніж раніше. Так, будучи не в змозі третій рік розродитися, насилу добралася вона до святої Думініке. Свята була не менш гостинна, ніж її сестри. Приголубила бідолаху, кликнула клич, і враз збіглися всі істоти – підводні, наземні і небесні, але й вони не знали, де Ладан-монастир стоїть, як раптом, невідомо звідки, кривоногий жайворонок пришкандибав і прямо до святої Думініке. Запитує його свята:

– Може, ти, жайворонку, чув, де Ладан-монастир стоїть?

– Як не чути, паніматко?! Я туди ваблений серцем літав, коли ногу зламав.

– Якщо так, негайно достав цю жінку в Ладан-монастир і навчи, як їй далі бути.

– Хай буде воля твоя, паніматко, хоч і нелегкий шлях.

Дала тоді свята бідолашній подорожній просфору і трохи вина в дорогу, а ще золотий таріль, золоту, усипану самоцвітами квочку із золотими ж курчатами. Довірила турботи про царівну жайворонку, і той, шкутильгаючи, відразу вирушив у дорогу. Коли нещасна падала з ніг від утоми, садовив її жайворонок на свої крильця, і вони летіли повітрям. Цілий рік провели вони в мандрах, подолали безбережні моря і нескінченні країни, пробиралися крізь непролазні ліси і смертельні пустелі, населені драконами, отруйними гадами, василісками, чий погляд обертав на камінь, не кажучи вже про гідр із двома дюжинами голів та інших страховиськ, що підстерігали на кожному кроці.

Врешті-решт опинилися вони в іншому світі, світі райського блаженства!

– Ось і Ладан-монастир, – пояснив жайворонок. – Тут живе Фет-Фрумос, якого ти шукала всі ці роки.

Царівна ледве не осліпла від розкоші навколо, а коли зрозуміла, що перед нею диво-міст і той палац, у якому тривало її недовге щастя з Фет-Фрумосом, вона мало не заплакала з радощів.

– Рано радієш. Тут на тебе чекають нові випробування, – опустив її з небес на землю жайворонок і показав колодязь, до якого наказав приходити три дні підряд, розповів, кого вона зустріне і як треба відповідати, як використати прядку, мотовило, таріль і золоту квочку з курчатами.

Попрощавшись зі своєю підопічною, він поспішив полетіти назад, щоб зберегти від каліцтва свою другу ніжку. А втомлена подорожня попленталася до колодязя.

Там вона взяла прядку і дала відпочинок ногам. Через якийсь час прийшла по воду служниця. Угледівши незнайомку з чарівною прядкою, що без сторонньої допомоги золоту пряжу тоншу за волос пряде, кинулася до господині доповідати.

А господинею тут була ключниця Фет-Фрумоса – відьма. Як дізналася вона про чарівну прядку, відразу послала служницю, щоб та привела подорожню. Тільки та прийшла в палац, як відьма перейшла до діла:

– Я чула, у тебе є золота прядка, що сама пряде. Продай мені її, назви свою ціну.

– Дозволь мені провести ніч в опочивальні царя.

– По руках! Віддай прядку і чекай тут до вечора – цар якраз з полювання повернеться.

Відала подорожня прядку і чекає. А відьма такого зілля царю в молоко підлила, що заснув він непробудним сном. Кличе тоді відьма подорожню до його опочивальні:

– Влаштовуйся, а вдосвіта я прийду по тебе.

Відьма перейшла на шепіт – боялася, щоб не почув її із сусідньої кімнати слуга царя, його одвічний супутник на полюванні.

Не встигла відьма піти, як упала бідолашна подорожня на коліна перед сплячим чоловіком:

– Фет-Фрумосе! Простягни тільки руку, доторкнися до мого стану, щоб розсипався зачарований обруч, щоб прийшла на світ твоя дитина!

Так промучилась нещасна всю ніч, а цар ніби нічого не чує. Вдосвіта прийшла відьма і прогнала бідолаху. Сіла та знову біля колодязя, сльози ковтає, мотовило дістає. Знову служниця прийшла по воду, а пішла із звісткою про нове диво. Негайно повернула жадібна відьма служницю до колодязя, знову виманила у царівни її скарб, щоб на ранок прогнати геть. Тієї ночі голосіння царевої дружини почув вірний царський слуга і задумав обдурити підступну відьму. Ледве цар схопився з ліжка й обидва вони поїхали на полювання, слуга розповів йому про події двох останніх ночей… Серце цареве забилось удвічі швидше, по щоках його покотилися сльози, а тим часом його нещасна дружина знову чергувала біля колодязя, адже в неї ще залишалася золота квочка з курчатами поряд на тарелі! Служниця цього разу про воду геть забула – відразу до господині кинулася:

– Господине! У тієї жінки є таріль і квочка з курчатами – все із золота, краси несказанної.

Незабаром заволоділа відьма останнім царівниним скарбом.

Коли цар повернувся з полювання і йому подали молока, він непомітно вилив його і прикинувся, що міцно спить

А відьма, цілковито покладаючись на своє зілля, сама привела подорожню в царську спальню. Знову ридала нещасна біля царського ложа:

– Фет-Фрумосе! Зглянься на дві безневинні душі, що ось уже чотири роки відбувають страшну кару. Простягни свою праву руку, обійми мене, щоб розсипався залізний обруч і прийшла на світ твоя дитина. Я не можу більше терпіти!

Не встигла вона це сказати, як Фет-Фрумос торкнувся її стану. Із дзвоном розлетівся обруч, і вона народила немовля.