30-е липня. – Він повернувся тижнів зо три тому, здоров’я його у трохи кращому стані, настрій геть кепський. Хоч, може, я й помиляюся: просто я стала менш терплячою і стриманою. Я стомилась від його несправедливості, егоїзму та безнадійної розбещеності. Мій бідолашний батько помер минулого тижня; Артур страшенно розгнівався, почувши про це, бо я була приголомшена і засмучена, і він боявся, що ця обставина стане на заваді його комфорту. Коли я завела мову про те, що мені слід замовити траур, він вигукнув: «О, я ненавиджу чорне! Гадаю, ти маєш трохи поносити його, та,

сподіваюся, не узгоджуватимеш своїх манер та свого обличчя з траурним убранням. Чом це ти маєш зітхати й стогнати, а я відчувати незручності? Тільки через те, що упився насмерть старий джентльмен із графства N, якого ні ти, ні я не і в очі не бачили? Ну ось, бачиш, ти вже плачеш! Напевне, через удавану любов».

Він не хотів і чути про мою присутність на похоронах або про те, щоб розважити бідолашного Фредеріка в його самотності. Це зайве, сказав він. Хто такий був для мене мій батько? Я ніколи не бачила його, хіба що раз, коли ще була маленькою, і добре знала, що він ніколи і на гріш не піклувався про мене, та й брата свого мало знала.

– Крім того, люба Гелено, – мовив він, обіймаючи мене з улесливою ніжністю, – я не можу відпустити тебе і на один день.

– А як же ти сам був без мене так довго? – запитала я.

– Ох, тоді я вештався світами! Зараз я вдома, а дім без тебе, моє домашнє божество, буде нестерпним.

– Так, поки ти потребуєш мене для свого комфорту; але ти не казав цього раніше, коли тікав зі своєї домівки без мене! – заперечила я; але не встигли ці слова зірватися з моїх уст, як я пожалкувала про них. Це було тяжке звинувачення: якщо воно було неправдою, то було дуже великою образою; якщо ж було справедливе, то виступало надто принизливим фактом для нього. Проте я цілком обійшлася б і без того хвилинного нападу докорів самій собі. Це звинувачення не збудило в ньому ні сорому, ні обурення: він навіть не спробував спростувати чи виправдати його, а лише відповів довгим, тихим хихотінням, ніби вважав усю ту давню справу таким собі веселим жартом. Ні, цей чоловік таки змусить мене розлюбити його!

Що ж, я вип’ю його до самого дна, й ніхто не дізнається, яким гірким воно було для мене!

20-е серпня. – У нашому житті все знову пішло майже як завжди. Артур повернувся до свого колишнього стану і звичок, а я розсудила, що наймудріше буде заплющувати очі на минуле і майбутнє, принаймні у тих питаннях, які стосувались його, і жити лише теперішнім: кохати його, наскільки можна, всміхатися (якщо можливо), коли він усміхається, бути бадьорою, коли він бадьорий, і задоволеною, коли він задоволений; а коли він не був задоволений, то намагатись утішити його; а якщо й це не допоможе, то миритися з ним, вибачати йому та стримувати свої почуття, аби вони не погіршували його лихих пристрастей; і все ж, поступаючись йому, робити все, щоб уберегти його від гіршого.

Але ми недовго будемо самі. Незабаром я буду змушена розважати те саме товариство, яке ми приймали й позаминулої осені, – до нього прилучився ще містер Гатерслі і, на моє окреме прохання, його дружина і дитя. Не можу дочекатися Мілісент із її маленькою дочкою. Останній зараз вже понад рік; вона буде гарною приятелькою для мого маленького Артура.

30-е вересня. – Наші гості тут вже тиждень чи два, та в мене ще не було вільної часини, аби щось написати про них. Я не можу подолати свою нелюбов до леді Лоубаре. Це не ґрунтується на простій особистій образі; я не люблю цю жінку, тому що страшенно не схвалюю її поведінки. Я уникаю її товариства, наскільки те дозволяють закони гостинності, та коли ми все ж таки бесідуємо з нею, то вона чемна і навіть привітна; але бережи мене, Боже, від такої привітності! Крізь її привітність проглядають колючки. Які вряди-годи добряче дошкуляють.

Проте останнім часом я не помічала в її стосунках з Артуром нічого такого, що могло б розгнівати чи стривожити мене. Протягом перших кількох днів вона здавалася мені сповненою бажання завоювати його прихильність. Її зусилля не пройшли непоміченими: я часто бачила, як він посміхався сам до себе через її хитрі маневри, та стріли ті не влучали у ціль. Її найчарівніші посмішки й гордовиті похмурі погляди завжди сприймалися із недбалою благодушністю, аж поки вона раптом облишила всі свої зусилля і стала такою ж байдужою, як і він.

Все йде так, як і має бути; але Артур ніколи не дасть мені можливості тішитися ним. Ті два мерзотники, Гримзбі та Гатерслі, звели нанівець усі мої зусилля, яких я доклала, щоб віднадити його від пияцтва. Вони щодня спонукають його перебирати міру. На другий вечір після їхнього приїзду, коли ми з іншими жінками покинули їдальню, я почула, як Артур вигукнув: «Ну, хлопці, як щодо звичних веселощів?»

Мілісент докірливо зиркнула на мене, ніби я могла цьому завадити; але її обличчя змінилося, коли вона почула волання Гатерслі: «Я з тобою, чоловіче! Нехай принесуть ще вина: тут немає й половини того, що треба!»

Щойно ми увійшли до вітальні, як до нас приєднався лорд Лоубаре.

– Що змусило тебе прийти так скоро? – вигукнула його дружина зі страшенно образливим виглядом незадоволення.

– Ти ж знаєш, я не п’ю, Анабелло, – серйозно відповів він.

– Це добре, але ти міг би побути трохи з ними: це виглядає так безглуздо – бігати за жінками; не уявляю, як ти так можеш!

Він кинув на неї погляд, у якому змішались гіркота і здивування, впав у крісло і, прикусивши вуста, втупився у підлогу.

– Ви вчинили правильно, лорде Лоубаре, – мовила я. – Вірю, що ми й надалі матимемо честь тішитися з вашого товариства. І якби Анабелла знала ціну справжній мудрості, то не казала б таких нісенітниць навіть жартома.

Він підвів голову і спрямував на мене наполовину здивований, наполовину розгублений погляд, а потім перевів очі на свою дружину.

– Принаймні, – сказала вона, – я знаюся на цінності доброго серця і зухвалого, мужнього духу.

– Гаразд, Анабелло, – глухо промовив він, – якщо моя присутність така прикра для тебе, то я піду.

– То ти повертаєшся до них? – недбало запитала вона.

– Ні, – вигукнув він із різким притиском, що просто вразив нас. – Я не повернуся до них! І я ніколи не залишатимусь із ними хоч на хвилину довше, ніж вважатиму за потрібне! Але не звертай на це уваги; я більше ніколи не потурбую тебе своїм товариством.

Він вийшов з кімнати й подався в парк.

– Буде тобі наука, Анабелло, – нарешті сказала я, – якщо лорд Лоубаре знову візьметься за звички, які свого часу майже знищили його: будеш тоді каятися.

– Нітрохи, люба моя! Я не заперечувала б, якби його світлість впивався навіть щодня: швидше звільнилася б від нього.

– О Анабелло! – вигукнула Мілісент. – Як ти можеш казати такі лихі речі! Ото якби Провидіння спіймало тебе на слові і змусило тебе відчути те, що відчувають інші… – вона зробила паузу, бо з їдальні долинув раптовий вибух сміху, а найголосніше реготався Гатерслі.

– Те, що ви зараз відчуваєте, еге? – спитала леді Лоубаре, не зводячи очей з нещасного обличчя своєї кузини.

Та нічого не відповіла, а лише відвернулася і втерла сльозу. Цієї ж миті відчинились двері, й до кімнати увійшов містер Гаргрейв. Він трохи зашарівся, а його темні очі іскрились незвичайною жвавістю.

– О, я така рада, що ти прийшов, Волтере! – вигукнула його сестра. – Але я хотіла б, аби ти привів і Ральфа.

– Це неможливо, люба Мілісент, – весело відповів він. – Я сам утік звідти з великими труднощами. Ральф намагався утримати мене силоміць; Гантингтон загрожував мені вічною втратою своєї дружби; а Гримзбі, що було найгірше, намагався змусити мене соромитись своєї доброчесності, вдаючись до образливого сарказму та інсинуацій, що, як він знав, зачеплять мене найбільше. Тож бачите, леді, ви маєте радо привітати мене, якщо вже я кинув виклик і стільки вистраждав заради змоги тішитися вашим любим товариством, – він із усмішкою обернувся до мене і вклонився.