– Ну, ну, Гелено, не верзи казна-що, я не можу цього терпіти!

– Чому ти не можеш терпіти, коли тобі нагадують про обіцянки, які ти не виконав?

– Гелено, ти жорстока. Якби ти знала, як тремтить кожен мій нерв, то пожаліла б мене. Ти жалієш бовдура слугу за те, що він розбив миску, а для мене в тебе немає ніякого співчуття, хоч моя голова розколюється надвоє і я палаю від лихоманки.

Він схилив голову на руку і зітхнув. Я підійшла до нього і поклала руку йому на чоло. Воно справді палало.

– Тоді ходімо зі мною до вітальні, Артуре; і не пий більше вина: ти випив вже кілька склянок після обіду і не з їв навіть крихти за цілий день. Як це може бути тобі на користь?

Отак я змусила його вийти з-за столу. Принесли дитину, але в неї саме прорізувалися зубки, і батько не міг витерпіти її плачу і звелів однести до спальні. Коли ж я пішла поглянути, як там дитина, то він почав докоряти мені, що люблю її дужче, ніж чоловіка.

– Добре, нічого не скажеш! Я вже хотів був і не посилати по тебе: думаю, а давай-но глянемо, як надовго вона покине мене самого.

– Не так і довго була я відсутня, правда ж, Артуре? Не більше години.

– Авжеж, година для тебе – ніщо, адже в тебе було таке приємне заняття; а для мене…

– Це було не таке вже і приємне заняття, – урвала його я. – Наше дитя почувається зовсім не добре, і я не могла покинути його, поки воно не заснуло.

– О, ти сповнена доброти і жалощів до кожного, окрім мене.

– А чому я маю жаліти тебе? Що з тобою таке?

– Ну, це вже переходить усі межі! Після страшенних страждань я повертаюсь додому хворий і стомлений, прагнучи комфорту і очікуючи знайти увагу і доброту, принаймні з боку власної дружини, а вона запитує, що зі мною таке!

– З тобою все гаразд, – мовила я у відповідь, – якщо не рахувати того лиха, яке ти свідомо накликав сам на себе.

– Значить так, Гелено, – рішуче сказав він, – якщо ти потурбуєш мене ще хоч одним словом, я подзвоню і замовлю шість пляшок вина, і, присягаюся небом, тут-таки вип’ю їх!

Я нічого більше не сказала, а натомість сіла за стіл і підсунула до себе книгу.

– Принаймні дала б мені спокій, – докинув він, – якщо вже відмовляєш мені в усіх інших утіхах!

Після цього він знову розлігся на дивані й, зітхнувши, мляво стулив повіки, ніби збирався спати.

Переді мною лежала книга, та я навіть не знала, про що вона. Спершись ліктями на стіл і зчепивши руки перед очима, я тихенько заплакала. Але Артур не спав: заледве я схлипнула, як він підвів голову і нетерпляче вигукнув:

– Чому ти плачеш, Гелено? У чому справа, нехай їй дідько?

– Я плачу через тебе, Артуре, – відповіла я, швидко втерши сльози, а тоді підвелася і впала перед ним навколішки. – Хіба ти не знаєш, що ти – частина мене? Невже ти думаєш, що можеш шкодити собі й деградувати, а я цього не відчуватиму?

– Деградувати?!

– Так, деградувати! Що ти робив весь цей час?

– Краще б ти не запитувала, – сказав він зі слабкою посмішкою.

– І тобі краще б не розповідати; але ти не можеш заперечувати, що довів себе до жалюгідного стану. Ти ганебно ставився до самого себе, до своїх тіла і душі, а також до мене; і я не можу спокійно зносити цього, й не буду!

– Гаразд, тільки не стискай мені руку й не хвилюй мене так, ради Бога! О Гатерслі! ти мав рацію: ця жінка з її почуттями і характером буде моєю смертю. Ну ж бо, ну, відпусти мене.

– Артуре, ти маєш покаятися! – з відчаєм вигукнула я, обхопивши його руками і сховавши обличчя в нього на грудях. – Ти повинен сказати, що шкодуєш про те, що накоїв!

– Гаразд, гаразд, я шкодую

– Ти не шкодуєш! ти робитимеш це знову.

– Я просто не виживу, щоб мати змогу знову це робити, якщо ти будеш поводитись зі мною так жорстоко! – відповів він, відштовхуючи мене від себе. – Ти майже витрясла з мене душу, – він притис руку до серця і виглядав справді схвильованим і хворим.

– Зараз же принеси мені склянку вина, – мовив він, – аби виправити те, що ти накоїла, тигрице! Я майже втрачаю свідомість.

Я поспішила принести засіб, якого він вимагав. Здавалось, ті ліки просто повернули його до життя.

– Яка ганьба, – мовила я, беручи порожню склянку з його рук, – для такого молодого чоловіка, як ти, докотитись до такого стану!

– Якби ти знала все, моя дівчинко, то натомість сказала б: «Яке це диво, що ти так добре все зносиш!» Я за ці чотири місяці, Гелено, пережив більше, ніж ти за весь час свого існування, або ще переживеш до кінця своїх днів, тож мені треба розплачуватися за це.

– Тобі доведеться заплатити ще більшу ціну, якщо не побережешся: ти втратиш здоров’я, а також мою прихильність, якщо вона взагалі що-небудь для тебе важить.

– Що! ти знову взялась за цю стару гру – погрожувати мені втратою твоєї прихильності? По-перше, мені здається, що вона в тебе не така вже й справжня, якщо її так легко зруйнувати. Бережись, моя гарненька тиранко, бо змусиш мене пошкодувати про свій вибір і позаздрити своєму другові Гатерслі, який має таку покірну дружину: це справжній зразок для представниць твоєї статі, Гелено. Вона весь сезон провела з ним у Лондоні, і він не мав із нею ніякого клопоту. Він міг розважатись, як звичайнісінький одинак, і вона ніколи не скаржилася, міг повертатися додому о будь-якій годині ночі або ранку, або взагалі не з’являтися вдома; бути похмурим, тверезим або добряче напідпитку і скільки завгодно клеїти дурня або вдавати божевільного. Вона ніколи не каже йому й слова докору чи скарги, хоч що він там накоїв би. Він присягається, що не проміняє її й на ціле королівство.

– Але він перетворює її життя на справжнє прокляття.

– У неї немає власної волі, і вона завжди задоволена і щаслива, доки він сам отримує втіху.

– Це не так. Я маю від неї кілька листів, які висловлюють страшенне занепокоєння його поведінкою і в яких вона скаржиться, що ти підбурюєш його до всіх тих учинків, а в одному листі вона благає мене забрати тебе з Лондона і стверджує, що її чоловік ніколи не чинив такого, поки не приїхав ти, і припинить це, як тільки ти поїдеш і даси йому змогу керуватися власним здоровим глуздом.

– Ото зрадниця! Дай мені того листа, нехай він прочитає, що вона там понаписувала.

– Ні, він не побачить його без її згоди; але якби й побачив, там немає нічого, що могло б розгнівати його, як і в усіх інших листах. Вона ніколи не дозволяє собі сказати жодного слова проти нього: єдине, що там звучить, це турбота про нього. Вона пише про його поведінку в найделікатніших зворотах і виправдовує його, як тільки може; а щодо її власних страждань, то я скоріше їх відчуваю, ніж виразно бачу в її листах.

– Але ж вона обмовляє мене; і не сумніваюсь, що ти їй в цьому допомагала.

– Ні, я сказала їй, що вона переоцінює мій вплив на тебе і що я охоче забрала б тебе подалі від тих спокус, але надії на успіх незначні, і що вона помиляється, вважаючи, що це саме ти спокушав містера Гатерслі або будь-кого іншого робити помилки. Я сама раніше дотримувалася протилежної думки, але зараз вважаю, що ви взаємно розбещуєте один одного, тож якби вона висловила серйозний протест своєму чоловікові, то це було б йому на користь, бо хоч він і грубіший, ніж ти, але все ж таки більше надається до перевиховання.

– Так от яким шляхом ви йдете – заохочуєте одна одну до заколоту, брехні розпускаєте і робите якісь натяки на своїх чоловіків, та ще й утіху отримуєте від цього!

– Згідно з твоєю власною розповіддю, – мовила я, – моя лиха порада справила на неї зовсім незначний вплив. А щодо образ і наклепів, то ми надто соромимось помилок наших чоловіків, аби робити їх темою для нашого листування. Хоч які ми подруги з нею, та тримаємо при собі все, що стосується ваших недоліків і вад, ба більше, й самі б про них не хотіли б знати, якби була така змога!

– Не набридай мені цими балачками: ти ніколи не доб’єшся цим нічого хорошого. Будь зі мною терплячою, мирися з моєю слабкістю і роздратованістю, аж поки я одужаю від цієї лихоманки, і тоді ти знову побачиш мене бадьорим і люб’язним, яким я був завжди. Чому ти не можеш бути такою ж ніжною і доброзичливою, як останнього разу?