Якось увечері Друе застав її, коли вона чепурилася перед дзеркалом.

— Знаєш, Кед, — сказав вія, входячи несподівано, — ти, я бачу, стаєш кокеткою.

— Зовсім ні,— відповіла вона, усміхаючись.

— У всякому разі, ти таки й справді з біса гарненька, — провадив він, обнімаючи її рукою за стан. — Одягни-ио свою темно-синю сукню і ходім у театр.

— Я пообіцяла місіс Гейл піти з нею сьогодні на виставку, — промовила Керрі, немов перепрошуючи, що не може фти з ним.

— Справді? — перепитав він неуважно. — Ну, мене виставка не цікавить.

— Я справді не знаю, що мені тепер робити, — сказала Керрі збентея^еио, але все не запропонувала порушити свою обіцянку, щоб піти з ним.

Саме в цю мить у двері постукали, і покоївка подала лист.

— Посильний чекає відповіді,— сказала вона.

— Від Герствуда, — сказав Друе, поглянувши на конверт і розпечатуючи його.

«Сьогодні ви повинні неодмінно піти зі мною до театру, подивитись на Джо Джефферсона, — стояло в листі.— Адже ви мені пообіцяли. Я чути не хочу ніяких відмов».

— Ну от, що ти на це скажеш? — спитав Друе без усякої потайної думки.

А Керрі вже готова була згодитись. Проте вона стримано відповіла:

— Ти краще сам вирішуй, Чарлі.

— Я думаю, нам слід би піти, якщо ти можеш відмовитись від прогулянки з сусідкою, — сказав Друе.

— Звичайно, можу, — відповіла Керрі, не замислюючись ні на мить.

Друе вийняв поштовий папір, щоб написати відповідь, а Керрі пішла переодягатися. Вона й сама не знала, чому так зраділа цьому запрошенню.

— Зробити таку зачіску, як учора? — спитала вона, виходячи з кімнати з одягом у руках.

— Звичайно, — відказав він.

Керрі була рада, що він нічого не помітив. Вона зовсім не вважала, що так охоче приймає запрошення Герствуда, бо він їй подобається. Просто товариство Герствуда і Друе здавалося їй найприємнішим з усього, що вона могла мати в цей вечір. Вона прибралася якнайкраще і, попросивши пробачення у сусідки, вони подалися до театру.

— О, — вигукнув Герствуд, коли вони з’явилися у вестибюлі театру, — сьогодні ми чарівні, як ніколи.

Керрі аж затремтіла під його захопленим поглядом.

— Ходімо, — сказав він і повів їх у глиб театру.

Публіка вражала вишуканістю туалетів. Більший шик

важко було собі уявити.

— Ви коли-небудь бачили Джефферсона? — спитав Герствуд Керрі, нахиляючись до неї, коли вони вже сиділи в ложі.

— Ніколи, — відповіла вона.

— О, він незрівнянний, незрівнянний! — і Герствуд почав вихваляти гру актора, повторюючи заяложені фрази людей свого кола.

Він послав Друе принести програму розказав Керрі про Джефферсона все, що чув від інших. Його співрозмовниця раювала: її зовсім загіпнотизувало оточення, розкішна ложа, елегантність її супутника. Кілька разів їхні очі випадково зустрічались, і тоді на неї ринув такий потік нестримних почуттів, якого вона і не уявляла ніколи раніше. Вона нічого не могла зрозуміти, бо за мить і в погляді, і в рухах Герствуда можна було прочитати тільки вдавану байдужість та ще, хіба, найвишуканішу чемність.

Друе брав участь у розмові, але поряд з Герствудом він дуже програвав. І, слухаючи Герствуда, який розважав їх обох, Керрі переконувалась, що перед нею людина, у всіх відношеннях вища від Друе. Вона інстинктивно відчувала, що він розумніший, сильніший і при тому тримається так просто. На кінець третьої дії вона остаточно дійшла висновку, що Друе тільки добрий хлопець, але в усіх інших відношеннях йому багато чого бракує. Від такого невигідного порівняння він щохвилини все більше втрачав у її очах.

— Я чудово провела час, — промовила Керрі, коли спектакль закінчився і вони виходили з театру.

— Я також, — підхопив Друе, не підозріваючи про битву, яка тільки що відбулася і завдала великої шкоди його позиціям. Він нагадував у цю мить засліпленого власного могутністю китайського імператора, який велично сидить на троні, і гадки не маючи, що його найкращі землі вже в руках ворогів.

— А я без вас нудьгував би цілий вечір, — відповів Герствуд. — На добраніч.

Він узяв маленьку ручку Керрі, і струмінь палкого почуття перебіг між ними.

— Я так стомилася, — промовила Керрі, відхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагоні конки.

Ну, то відпочинь, а я піду покурю, — сказав він, підводячись, і безтурботно вийшов на площадку, залишаючи поле бою у тому самому стані.

РОЗДІЛ XII

Вогні у вікнах. Благання посланця

Місіс Герствуд не мала найменшого уявлення про моральну нестійкість свого чоловіка, хоч могла б бути передбачливіша, бо добре знала його нахили. Вона належала до тих жінок, від яких усього можна сподіватись. Навіть Герствуд не міг би сказати з певністю, що зробить його дружина в тому або іншому випадку. Він ніколи не бачив, щоб її щось вивело з рівноваги. Справді, ця жінка не дозволила б собі розлютитися до нестями. Вона надто мало вірила в людей і тому добре знала, що безгрішних немає. Крім того, в основі її вчинків завжди лежав розрахунок, і вона нізащо не рискнула б, зчинивши галас, втратити можливість усе розвідати якнайкраще. Її лють ніколи не вилилася б в одному, навіть найжорстокішому ударі. Вона стала б вичікувати й виношувати помсту, вивчаючи становище і збираючись на силі для такого удару, який задовольнив би її ненависть. Водночас вона б не гаючись завдала ворогові будь-якої шкоди, великої чи малої, якби могла зробити це так, щоб він не знав, від кого походить удар. Це була холодна, егоїстична жінка, в голові якої таїлося чимало такого, чого вона ніколи б не зрадила навіть блискавичним поглядом.

Герствуд підозрював дещо таке у вдачі дружини, хоч і не мав прямих підтверджень цієї підозри. Між ними панував мир, і до певної міри він був задоволений їхніми стосунками. Він анітрохи не боявся її — для цього не було ніяких причин. Вона і досі трохи пишалася своїм чоловіком, тим більше, що завжди дбала про добру репутацію своєї сім’ї.

І все ж таки в душі вона раділа, що значна частина чоловікового майна була записана на неї; Герствуд зробив це з обережності ще в той час, коли домашнє вогнище важило для нього значно більше, ніж тепер. У неї не було ніяких підстав чекати, що в її сімейному житті стануться коли-небудь зміни на гірше, а проте якісь тіні від сучасних подій, що часом затьмарюють для нас майбутнє, час від часу нагадували їй про цю приємну обставину. Завдяки цьому вона завжди могла домагатися свого, а Герствуд поводився дуже обережно, почуваючи, що її незадоволення може призвести хтозна до чого.

Трапилося так, що в той вечір, коли Герствуд, Керрі й Друе були в ложі в театрі Мак-Вікера, Герствуд-молодший сидів у шостому ряду партера з дочкою містера Кармайкла, співвласника однієї з великих чікагських мануфактурних фірм. Герствуд не бачив сина, бо, за своїм звичаєм, сидів у глибині ложі. Його можна було побачити лише тоді, коли він нахилявся вперед, та й то тільки з перших шести рядів партеру. Він завжди поводився так у театрі, щоб не привертати до себе нічиєї уваги, бо так було для нього спокійніше.

Герствуд завжди боявся, що його поведінку можуть хибно витлумачити, що про нього піде поговір, він обережно оглядався на всі боки і зважував кожний крок і кожний рух.

Вранці, за сніданком, син сказав йому:

— Тату, я бачив тебе учора ввечері.

— Ти теж був у Мак-Вікера? — спокійнісінько спитав Герствуд.

— Так, — відповів Джордж-молодший.

— З ким?

— З міс Кармайкл.

Місіс Герствуд поглянула на чоловіка допитливо, але його вигляд нічого їй не сказав; можливо, він тільки випадково зайшов до театру.

— Як пройшов спектакль? — спитала вона.

— Непогано, — відповів Герствуд, — тільки п’єса стара — «Ріп ван Вінкл».

— З ким же ти був? — спитала дружина з удаваною байдужістю.

— З Чарлі Друе та його дружиною. Це друзі Моя, приїжджі.