— Чудова дівчина, правда? — і запитав я.

— Тобі подобається?

— Дуже.

— Залицятимешся до неї?

— Неодмінно.

— А подивися на чоловіка. На кого він схожий?

На сцені стояв другий Левандовський. Йому тільки трохи менше дали чорного кольору. Це щоб люди на другій плянеті не подумали, ніби в нас тут такі вже всі смуглясті та чорнобриві.

— Нам вдалося моделювати людський мозок. Наші роботи здатні не тільки запам’ятовувати і передбачати, вони здатні до самостійного мислення. І, можливо, тільки одне відрізняє їх від людей — невміння почувати. А без почуттів, без емоцій людину уявити не можна.

Ефект, викликаний появою роботів, був надзвичайний. Мені було видно профіль Прюста. Він витягнув тоненьку шию і голова його повисла, ніби кудлатий звір. Він вихопив з портфеля бльокнота і почав писати. Мабуть, занотовував враження від зустрічі з роботами.

— Наші роботи мають ще одну властивість. Вони сприймають імпульси людського мозку і цілком їх відтворюють. Молекулярний апарат роботів може перехоплювати риси характеру, поведінки, естетичні смаки, мрії людини. Така властивість молекулярного мозку дає нам можливість повністю передати властивості однієї людини нашому роботові. Звичайно, можливості робота покищо трохи обмежені. Але зважте — це перші наші немовлята.

Карась зробив велику павзу. Він втомився, оцей чоловік з статурою атлета. Він, мабуть, не любив виголошувати довгі промови.

— Наше завдання зробити роботів цілком сучасними людьми. Нас не турбує проблема опанування роботами точних і гуманістичних наук — ми вже маємо записаний на магнетофонну плівку повний курс лекцій з першої кляси і до останнього курсу політехнічного інституту. Нас турбує інша проблема — ми повинні надати роботам риси нашого молодого сучасника. Ми хочемо, щоб на іншій плянеті роботи цілком представляли нашу сучасну молоду людину. Цьому питанню й присвячена конференція.

З доповіді я довідався, що роботи зроблені з особливого пластика, надзвичайно стійкого і міцного. Живляться роботи енергією світла. Мінімальна кількість світла забезпечить повноцінну діяльність робота на дві доби. Як тільки будуть зняті запобіжники — роботи почнуть своє свідоме життя. Єдина вада — робот має одержувати тільки позитивну інформацію та позитивні пізнання. Його не можна переконувати в тому, що він має помилкові погляди на речі. Це робить проблему дуже відповідальною. Тільки живий еталон, живий зразок може настроїти робота, передати йому помисли, думки і прагнення.

— Інко, я заздрю їм.

— А я ні.

— Я полетів би на невідому плянету.

— І звідти писав би до журнала репортаж?

— Звичайно.

— А я їстиму «Ракові шийки» на кондиторській фабриці? Слухай. Це професор Пітагоренко-Волоцюга.

Професор пішов до трибуни зиґзаґами, ніби не існувало тієї істини, що найкоротша лінія — пряма. Перехилившись через край трибуни, він дивився в зал і ворушив бровами.

— Я мушу сказати. Я обов’язково зараз скажу, що вся оця справа з робото-людьми мені не подобається. Навіщо? Навіщо, я вас питаю? Треба було зробити звичайну машину — і все. І все? Ні —не все. Треба було дати машині програму. Навіщо оці метафізичні балачки про якусь душу для роботів? Я вас про це питаю? Питаю. Ми вчені? Так. Нам властиві ідеалістичні погляди? Я вас питаю — властиві? Ні, не властиві. Для чого оці розмови про характер? А що це таке — характер? Це щось літературне. А ми фізики. Ми фізики? — Він зупинився на цьому запитанні і довго читав короткозорими очима якогось папірця. Папірець, мабуть, був не той. Він витяг з кишені цілу купу інших і почав шукати. Нарешті потрібний папірець потрапив до його рук. Він грізно ним потрусив у повітрі і сказав: —Ми не альхеміки, хотів я сказати. Ми матеріялісти. Вміємо ми логічно мислити? А мій шановний колеґа забув про цю логіку. Забув? Забув. Карась хоче здивувати живі створіння плянети Ікс. А чи існує така плянета? Хто її бачив, таку плянету? Це тільки припущення. А що таке припущення? Астрономи доводять, що вона є. Є? Де є? А оці сиґнали — міт. Міт? їх розгадав хтось? Хто? А може, сигнали подають кажани. Кажани? Кажани. У них є така апаратура. А може то миші велетенських розмірів. Може? Або мурахи. Мурахи? Так. Вони колись трохи не заволоділи нашою землею. Подумайте, яке буде уявлення в летючих мишей про людину Землі? Я ще щось хотів сказати. Але на цьому кінчаю.

— Ну? — поглянула на мене Інка.

— Ціцерон.

Пітагоренко-Волоцюга таки згадав, що він хотів сказати:

— Треба надіслати машину. Вона передасть нам на Землю повну інформацію. Оце я хотів сказати.

Інка взяла мого блокнота і намалювала Пітагорові штани. Я їх упізнав одразу. За них я колись вхопив двійку. Це було дуже давно. Але штани у мене так усе життя й асоціюються з двійкою.

Чубарик ішов до трибуни широким кроком. Коли широкі кроки роблять низенькі люди, ці люди вважають, що це надає їм величі та підносить над іншими.

— Товариші! Професор Пітагоренко-Волоцюга має рацію. Є така думка…

Чудовий це вираз — є така думка. Вимовляти його може не кожен. Його вимовляти може тільки той, хто має за спиною ще когось. Мовляв, навіщо вам про щось міркувати та сушити мозок, коли вже є така думка. Сидіть собі та слухайте. А коли хочете, то просто приєднуйтеся до тієї думки, яка вже є. Дуже зручна формула для деяких невігласів.

— Так от — є така думка, щоб на іншу плянету надістали іменно машину. Іменно! Хто вони? — Чубарик зробив жест, у бік застиглих роботів. — Які ж вони роботи, коли вони можуть мислити? Це ж люди. Якщо вірити нашому шановному Карасю, то вони дуже швидко одержать вищу освіту. Ну, а коли так, то вони вже кадри! Не можуть вони почувати? То не арґумент. Деяким людям теж усякі почуття заважають жити та робити корисну справу. Нехай не почувають. Нехай! їм треба вставити душі? Ну, знаєте, це вже не відповідає нашій ідеології. Які ще там душі? Це все дурниці! Ніякої душі в людини немає. Ну, а коли все ж таки ви не будете рахуватися з авторитетною думкою і хочете надіслати на іншу плянету роботів, то їм не душі потрібні, а документи. Треба їм наш пашпорт. Це раз. Треба їм профспілковий квиток. Це два. І ще треба посвідку про народження. Ну, а такий документ, як особисте посвідчення працівників нашого інституту — обов’язково.

Чубарик переможним поглядом оглянув зал. В його очах було стільки сталі, що всі оті вчені мусять нарешті усвідомити свої помилки.

— Ну, полетять вони на плянету Ікс. А далі що? Далі що? Я вас авторитетно запитую. Хто їм повірить, що вони з Землі? Я ще раз категорично повторюю — є така думка, щоб роботів забезпечити справжніми документами. Тоді вони стануть схожими на людей.

У залі засміялися.

Виступили ще троє вчених. Вони говорили здебільшого формулами. Який код зручніший для передавання інформацій з Ікса на землю. Як слід чергувати передачі, щоб сиґнали були стійкими. Яка інформація надходитиме на Землю, поки ракета летітиме до плянети Ікс. Біля яких саме зірок і плянет пройде ракета, які там умови для проходження світлових сигналів.

— Тепер ми запросимо висловитися літератора, товариша Прюста, — сказав Карась.

Відомий романіст, драматург і кіносценарист труснув чубом, підвівся з місця і відразу почав говорити.

— Власне кажучи, я не знаю. Але я все розумію. Добре розумію, що саме ми повинні вставити нашим роботам. Точніше — зробити. Ще точніше — створити душу. — Прюст нарешті зійшов на поміст. Його голова на тоненькій шиї звисла над трибуною, немов гарбуз над тином. — Душа? Душа — поняття абстрактне, навіть ідеалістичне. Але образ — поняття конкретне і матеріялістичне. Наскільки я зрозумів шановних промовців, ми повинні створити образ нашого сучасника. Щоб такими сучасниками стали наші шановні роботи. Коли тут діє імпульс, то цілком ясно — нам потрібний еталон. Модель. А хто буде таким еталоном? У літературі їх мало. А в житті їх багато. Тому нам треба брати еталон з життя. З живої людини. Треба нам створити людину. А це важко — створити людину. Та не просту людину. А нашу сучасну — мудру, сміливу, гармонійну, величну. Я подумаю над цим. Але потрібний еталон.