Звідки така думка у Марії? Може, Інка їй підказала? Але ні. Я бачив — Інка зараз також з подивом дивиться на Марію.

— Комахи? Не може того бути, щоб комахи. А як вони нам передають радіосиґнали, комахи? — дивувався Чубарик. — Ні, якщо там є хтось розумний, то тільки люди. Тільки такі, як ми, люди. А про комах немає потреби зараз говорити. Це реакційна теорія.

Запала коротенька пауза. Чубарик збирався з думками. Нарешті він поглянув на Івана і запитав:

— А що ви розповісте про нашу Землю тим розумним істотам? Що ви їм таке скажете?

— Перш за все, що Земля наша кругла, що вона має постійну орбіту навколо Сонця, що люди вже літають у Космос, а й досі не знають з чого побудоване ядро Землі, що є на Землі Чмихалівка, де нас зробили люди…

— І про мене скажете? — жартома запитав Чубарик.

— Неодмінно. Про нашу сьогоднішню бесіду.

Відповідь, очевидно, дуже сподобалася Чубарикові. Він був задоволений. Його лисина заблищала на сонці. Взагалі, він зараз весь блищав. І скельця окулярів блищали, і лисина блищала, і очі блищали. Він міг би зараз стати взірцем блискучої людини, яка дуже задоволена життям.

Іван раптом підвівся і сказав:

— Я гадаю, наша бесіда вже закінчена. Давайте підемо звідси.

— Ні. Не закінчена, — заперечив Чубарик.

— Я не розумію вас. Ви хочете бесідувати, а я не хочу. Що ж нам робити?

— Але…

— Ми ж тут люди рівні. Чи не так?

— Звичайно, рівні. Але існує якась дисципліна. Відповідальність, наприклад, теж існує. Я, наприклад, можу вас запросити на бесіду і ви повинні прийти.

— А чому?

— Ну, як вам сказати. Ви повинні мені на деякий час підкоритися. Я виконую свої службові обов’язки. Існує такий порядок, що менший підкоряється старшому.

— А звідки це відомо, що я менший?

— Але ж ви тільки напівлюдина.

— Гаразд. Я напівлюдина. Але я буду летіти на нову плянету, а не ви. Чому? Чому напівлюдина полетить, а людина сидітиме отут у кабінеті? Може, ви мені відповісте?

— Кожен виконує те, що йому доручено.

— Але мені не доручали розмовляти зараз з вами.

— Слухайте, це вже занадто. Зрештою, вам, напівлюдині, треба з винятковою повагою ставитися до справжньої людини. Я можу змусити вас робити те, що схочу.

— Немає логіки у ваших думках. Ви мене можете змусити робити, що схочете, але і я можу вас змусити.

— Ні.

— У нас же на Землі рівність і братерство. А коли так, то ніякого примусу не повинно бути.

Я милувався з свого Івана. Мій характер! Але чому це змовк Чубарик? Він розгубився? Ні, такі, як Чубарик, ніколи не втрачають здорового глузду. Я помітив, як він дивиться на мене. Так і є. Зараз почнеться атака.

— Це ваша школа виховання? — звернувся він до мене.

— Моя. Вам не подобається?

— Ми на цю тему з вами окремо поговоримо.

— Є така думка, що наші космонавти цілком готові до тих випробувань, які їх чекають. Є ще така думка: вони гідні нас, людей Землі.

Чубарик поглянув на мене дуже серйозно. Принаймні, так мені здалося. Він був вражений. Він ще не знав чому, але одразу змінив свій настрій.

— Справді, є така думка?

— Звичайно. Досить тверда і переконлива. Отже, нам тут немає чого марнувати час.

— Хібащо так. Коли є така думка, тоді все ясно.

— Мені нічого не ясно, — раптом втрутилася в розмову Марія. — Мені не ясно, чому я обов’язково повинна летіти? А коли у мене немає ніякого бажання кидати Землю? Ви що скажете, Вадиме?

— Треба.

— Я цього не розумію. Чому треба мені, а не Чубарику?

— Маріє, зараз Чубарик потрібний на Землі. Без нього нічого на світі не встоїть на своєму місці. У його руках кадри. А там, на Іксі, він зараз не потрібний.

— Це я не потрібний? — люто поглянув на мене Чубарик. Потім поступово до нього дійшов зміст моїх слів. — Звичайно, я дуже потрібний саме тут. Звичайно, ви маєте рацію. А тоді, дівчино, треба викинути з голови пусті думки.

— Вони не пусті. Я хочу бути разом з Інкою і Вадимом.

— Ну, це вже дитяча примха, — не здавався Чубарик. — Ти полетиш. І там розповіси, яка то сила на Землі жінка. Вона рівноправна, ця сила. Вона має в нас усі права.

Інка кинула на мене погляд. Не витримала. Адже ми умовилися нічого не думати один про одного в присутності Івана та Марії. А вона поглянула на мене, і я бачив — той погляд перехопив Іван. Він підвівся і пішов до Інки. Він сів біля неї. Мені на серце впала краплина болю. Невже ця краплина є ревнощами? Добре, що вона маленька, тая краплина. Але що це, Марія йде до мене? Так і є. Вона сіла біля мене дуже близько, потім піднесла руку до мого чуба і розкуйовдила його. Вона запитала:

— Тобі неприємно?

Дивна річ — вона, Марія дивилася на мене такими ж очима, як Інка.

— Що це тут відбувається? запитав Чубарик. Він навіть підвівся з стільця.

Можливо, ще трапилися б якісь події в цьому кабінеті, але несподівано на порозі з’явилися Карась і Прюст. Професор був схвильований. Він тримав у руках блянк телеграми. Він трохи похмуро дивився навколо.

— Шукав скрізь вас. Ледве знайшов. Дуже важливе повідомлення. Астрономи встановили, що найбільш сприятливий момент для запуску космічного корабля наближається. Точно я не знаю, коли має бути старт. Але ми повинні завтра зранку доставити наших космонавтів на космодром. Вертольот буде о десятій ранку.

Карась сів на стілець. Сьогодні він був утомлений. Поглянувши на Марію та Івана, він сказав:

— Що ж, винен перед вами. Я гадав — матиму час, щоб ближче познайомитися з вами. Але ось ця телеграма. Ходімо зі мною. Нам треба поговорити і попрощатися.

Ми пішли вулицями містечка. Попереду, обійнявши за плечі Івана та Марію, Карась. Позаду — ми з Інкою та Прюстом. Прюст мовчав. Він також] був трохи сумний. Він мовив:

— Ну, от і все. Тепер нам доведеться тільки думати все життя про долю Івана та Марії.

Карась говорив. Він не турбувався, чи чуємо ми його, чи ні. А може, він хотів, щоб ми його слухали?

— Я не був з вами. Мені дуже хотілося бути біля вас. Але я не міг заважати справі тільки тому, що люблю вас. Та я вас бачив і чув. Я бачив на телеекрані кожен ваш крок, я чув усі ваші розмови. Вони записані на магнетофон. І я тепер знаю, що ви є майже справжніми людьми. Ви дуже близько стоїте біля людини. Я прошу вас тепер: бути завжди, за всяких умов — і людьми. Гадаєте, це лірика? Ні. Це не лірика. Я повинен вам це сказати. Мине ще кілька днів і світ заговорить про вас. Кожне слово, яке прийде від вас звідти, з далекого, холодного космосу, з далеких галактик, кожен ваш сиґнал — буде святом на Землі.

— А нам неодмінно треба летіти туди? — запитала Марія.

— Неодмінно.

— А мені так подобається наша Земля.

— Можливо, ви ще повернетеся на неї. Але коли? — про це зараз навіть гадати не можна. Зараз люди тільки намагаються пізнати Всесвіт. Ви їм допоможете в цьому. Ви зробите багато, ще ніхто не зробив стільки для науки. А як повернетеся — Земля, всі люди світу обійматимуть вас.

— А для чого людям потрібна ота плянета Ікс? — запитав Іван.

— Покищо це треба знати заради того, щоб наша наука рухалася вперед. А колись настане такий час, що людина змушена буде шукати притулку на інших плянетах. Ви прокладете першу стежку до інших галактик.

— Ви наш батьтко? У всіх на Землі є батько і мати. А ви наш батько, так? — запитала Марія.

— Так. Будемо вважати, що так. — Коли Карась говорив ці слова, у нього трохи дрижав голос.

— Коли так, то вам боляче з нами розлучатися? — Я не зміг прищепити Іванові такі думки, а Інка змогла.

— Мені боляче. Дуже боляче. Я хотів би, щоб ви були зі мною. Але так треба.

— Ви знаєте, що таке кохання? — запитала знову Марія.

Карась деякий час мовчав. Він був вражений. Він тільки не виказував цього. Він навіть не озирнувся на нас. А, напевне, йому зараз хотілося поглянути на Інку. І на мене також.

— Знаю. Дуже добре знаю, — мовив він. — Ти хочеш сказати, що тобі відоме це почуття? Але ти обдурюєш себе зараз. Ти не можеш кохати.