Нам назустріч йшов Чвоха. Він уже був напідпитку, хоч скрізь тепер горілку рекламують оголошенням про те, що вона продається тільки з десятої години ранку. Чвоха нам підморгнув правим оком і навіть люб’язно помахав рукою.

Про віщо думає Прюст? Чого він мовчить? Коли генії мовчать, то, напевне, на небі народжуються нові зірки, а на Землі вибухають вулкани. Люди мали нагоду переконатися, що коли генії багато балакають, то стають нудними.

Нарешті ми доглянули будівельного майданчика. Тут буде завод штучного білка. Чмихалівські керівники, коли говорять про такий завод, то завжди додають, що він перший не тільки в нашій країні. В Европі такого немає.

Гордовиті баштові крани опустили свої хоботи над стінами корпусів. Баштові крани мені завжди нагадують істот, які прийшли з іншої плянети.

Прюст зупинився, поглянув на мене цілком свідомим поглядом і вхопив за ґудзика.

— Я думав. Знаєте, про віщо я думав? Про людей плянети Ікс. Може, їм зовсім не потрібно знайомитися з нами? Може, їм краще житиметься, коли вони не взнають людей Землі? Вам іноді не западають у голову такі дивні думки?

— Мені здається, що у них там не все на висоті, Оті сиґнали, які надійшли з плянети Ікс до нас, можуть засвідчити, що там високий рівень техніки. А культура? їм, може, невідомий автомобіль «Запорожець», телевізор «Верховина» та авоська…

— Справді?

— Ні, ні. Спілкування потрібне. Уявіть, як виростуть тиражі книг. Ми їм будемо надсилати трилогії та дилогії, а вони нам — свої. Уявіть, розумні створіння космосу почнуть читати нашу фантастичну літературу. Сміх лунатиме в міжзоряному просторі такий, що можуть виникнути порушення квантової механіки, і плянети та зірки раптом перестануть притягати одна одну.

Будиночок виконроба завжди легко знайти на будівельному майданчику. Будують його з дикту, руберойду і побитого скла. Біля такого будиночку ми й зустріли виконроба Корнія Мусійовича. Висушений на сонці чоловік, худий і заклопотаний, подивився на нас крізь окуляри. Очі в нього були гострі, як цвяхи, і швидкі, як ртуть. Я роз’яснив йому, хто ми і чого прийшли.

— Сучасник вам потрібний? Особливий? Це навіщо ж? На роботу брати? Немає таких. У мене особливих тут немає. Є звичайні. Багато їх є. Але не відпущу. Що? Для науки? А ми хіба не для науки оце робимо? Штучний білок! Чули про таке? Отож, Що? Познайомитися хочете. Це можна.

Біля нового корпусу бриґада сплітала з товстих залізних дротин щось подібне до величезних казанів. Виконроб пояснив нам, що їх покладуть в опалубок і заллють бетоном. А тоді сюди завантажуватимуть подрібнені рослини, з яких вироблятимуть білок.

— Олесю! — гукнув виконроб.

— Зараз.

Ми не побачили, хто відповідав, бо Олесь навіть не підвів голови.

Якимсь особливим приладом робітники легко згинали металеві прути, переплітали їх, вивіряли шабльонами. Олесь щось не дуже поспішав до нас. Це мені сподобалося.

— Уявляєте, — білок ми добуватимемо з очерету, ситнягу, бур’яну, тирси, трісок. Уявляєте? Хемія даватиме корми. Коли ви хочете знати, це завод майбутнього. Я сам дуже цікавлюся наукою. Аякже! Колись буде так, що й кропива піде в діло. А ви думаєте, що коли людей на Землі буде десятків два мільярдів, то вона їх прогодує, Земля наша? Тоді такі заводи для людей будуватимуть. Хемія все дасть людині. Олесю, та йди вже сюди.

Олесь нарешті прийшов. Він витер спітніле чоло, привітався і не без іронії запитав:

— З газети? — Його карі очі сміялися. — Коли з газети, то доведеться зачекати. Справи. — Він поглянув праворуч і вигукнув: —Ванько, ти що, з глузду з’їхав? Бери четвертий шабльон, а той кинь. — Потім до нас: —Ну, то як? Згодні? Розумієте, справи такі, що ніяк не маю часу.

Я дуже коротко розповів про мету нашого приходу.

— Вам потрібний зразковий сучасник? Я не гожий. — Він розмовляв з нами, а дивився туди, де працювала бригада. — Петре, та кинь ти той кінець. Заходь праворуч. Там берися вивершувати. — Потім він поглянув на Прюста і сказав: —Не маю часу зараз послужити для науки. Ось як завод закінчимо, тоді, будь ласка. Тоді можу для науки. Або ні, як завод закінчимо, то я ще маю захищати диплом. А вже тоді, мабуть, буде час. До побачення. Гришо, — вже відходячи від нас, вигукнув Олесь, — миттю біжи в комору та скажи, щоб дріт везли калібровий. А не везтимуть, то комірника за галстука тягни сюди. Ми з нього арматуру гнути будемо.

Олесь пішов. Ми розгублено дивилися йому вслід.

— Бачили, який? Мука з ним. Обирають на конференцію передовиків. Інший би радів та їхав — все одно середній заробіток нараховують, нічого людина не втрачає, а слава яка їй! Так Олесь не їде. Каже: «Завод закінчимо будувати, тоді поїду. А зараз не засідати, не прославляти один одного треба, а працювати». Отакий! Або на профспілкову конференцію обрали делеґатом. Не поїхав. Каже: «Профспілка повинна дбати, щоб швидше завод здати. Там балачки, а тут робота». Он як! Так вам ще треба передову дівчину! Передових дівчат у нас багато. Дуже багато. Беріть! Віддам!

Виконроб зупинився біля стіни. На риштованнях стояли дівчата і лаялися. З висоти першого поверху вони вигукували до хлопця, який стояв біля великого відра з розчином:

— Швидше крутися, Пилипе. Ми витуримо тебе з драмгуртка. Граєш героїв, а сам ганчірка.

— Він сто років шукатиме собі наречену.

— Розчин давай, ряжанка нещасна!

«Ряжанка» в зігнутому стані була схожа на бульдозер, а коли випросталася — перетворилася на підйомний кран. Хлопчина й не дивився у бік дівчат. Він чіпляв велике відро до троса. Рухи його були повільні, але дуже точні. Коли він поглянув у наш бік, я зрозумів, що дівчата зовсім його не лаяли — вони залицялися до нього. Русявий чуб, що спадав на чоло, могутні м’язи, соромливі голубі очі і дуже ніжні обриси обличчя робили його казково гарним.

— Чули, які гостроязикі наші сучасні дівчата? Таку на Марс пошли, вона там такого бешкету наробить, що жоден марсіянин на Землю не схоче їхати, — жартує виконроб. Жарт йому сподобався, і він засміявся. — Олено, а йди лишень сюди!

— А навіщо? — запитала дівчина в синіх спортивних штанях і в жовтій футболці. —Кажіть, щоб даром дощок не топтати.

— Іди, іди. Може, свати прийшли, — жартують дівчата.

Оленка підбігла до нас. Вона високо тримала свою гарну голову. Чи, може то коса її відтягувала назад? Гарна коса. Справжня. Тут, у Чмихалівці, чужу косу не причепиш. Тут тебе знають з пелюшок. Оленка поглянула на мене і сказала:

— А я вас знаю. Це ви з Чвохою тоді билися? Еге? А потім з Інкою танцювали.

— Еге, я.

— Танцюєте ви погано. А б’єтеся здорово.

Прюст дуже довго пояснював, чого ми прийшли і потурбували її.

— Розумієте, ви будете вихователькою тієї людини, яка полетить на іншу плянету. Власне, не людина полетить. А робот. Але той робот зовсім як людина. Ви йому передасте всі риси свого характеру. Тобто, робот-людина повинен бути таким, як ви.

— Господи, та я ж погана. Ви думаєте, чого це наш виконроб привів вас до мене? Ану скажіть, Корнію Мусійовичу, чого ви до мене їх привели? Ану скажіть.

Корній Мусійович не хотів говорити. Він щось мимрив, відкашлювався, дивився кудись у небо.

— Я сама скажу. Він привів вас до мене, бо я йому не даю спокою. Я з нього щодня душу виймаю. Так він каже. Мені його душа не потрібна. Мені треба, щоб цегла була і розчин. Щоб риштовання було справним. Щоб отой тюхтій біля крана ворушився. Я тут їм усім спокою не даю. Тому він хоче мене на іншу плянету випхнути.

Оленка говорила дуже голосно. Щоб її чули дівчата на риштованні. Вони чули. Вони хихикали там.

— Ото так. А я навмисне не поїду нікуди. Сучасників у нас багато. Але я з-за принципу нікуди на піду з бригади. Так, дівчата? — гукнула вона, задерши голову.

— Ми її не пустимо!

— Підсип їм, Оленко, перцю!

— Тягни обох нагору. У нас нікому цеглу підносити.

— І гривастого тягни!

Корній Мусійович затулив вуха долонями. Він гірко посміхався.