— Ні, ні. Я ж на службі, ніколи. У вас уже хтось найняв кімнату покійного квартиранта?

— Та що ви! Багато води спливе, поки хтось там оселиться. Тобто… — додала нерішуче, — на два дні найняв цю кімнату знайомий Траубе.

— Знайомий?

— Якийсь полячок приїхав до нього.

— До кого?

— До Леона Траубе. Був розчарований, почувши про смерть Траубе.

— Не питав, як це сталося?

— Я сказала, що він хворів на сухоти.

— Що ще?

— Цікавився, чи в Траубе були знайомі. Я сказала, що ні — крім Лютце і пана Джонсона. Питав, де Лютце мешкає і де працює пан Джонсон. Пана Джонсона він, здається, знає особисто і має намір завітати до нього.

— Пішов з дому?

— Так, десять хвилин тому.

— Ви сказали йому, де мешкає Лютце?

— Звісно, в бункері.

— Більше ні про що не питав?

— Ні.

Захожий поклав долоню на клямку.

— Приємно з вами балакати, але я мушу йти. Може, загляну до вас завтра, коли дозволите.

— Звичайно! Дуже прошу. Старої жінки всі цураються…

Власник таксі, Фріц Нойбергер, відсунув порожню чашку на середину стола і підпер нею складену навпіл газету.

— Знов уся перша сторінка про це кляте Конго, мовби нічого цікавішого немає на світі, — пробуркотів він.

— Фріц, — покликала раптом дружина, — тебе до телефону!

Нойбергер одклав газету, підвівся і вийшов до передпокою.

— Нойбергер слухає.

— Говорить 95–16. Негайно виїжджайте до бункера за містом, де живе Лютце. Зупиніться на певній відстані, аби він не помітив номера. Дайте йому десять марок і скажіть, що це «від приятеля — на горілку». Зрозуміло?

— Звичайно! — по-лакейськи запевнив Нойбергер.

— Потім поверніться в місто і станьте перед будинком суду. Зверніть увагу на чоловіка, зріст якого приблизно 172 сантиметри, темного блондина з шрамом від правого кутка рота до носа, одягненого у спортивний костюм з коричневого твіду й білу сорочку. Очевидно, він виходитиме з помічником прокурора, Джонсоном. Ви знаєте його?

— Так, з вигляду.

— Гаразд. Ми повинні знати про кожний крок чоловіка в коричневому костюмі. Прошу не спускати з нього очей. Рапорт складете телефоном після чотирнадцятої години. Все.

— Хто це дзвонив, Фріц? — спитала дружина Нойбергера, заходячи до передпокою.

— Клієнт, люба, — відказав він. — Виїду на кілька годин.

Минула дев'ята година, коли Шель підійшов до будинку повітового суду. Обвів поглядом суворі стіни з темно-червоної цегли, високі, готичні вікна, чорні літери «KREISG'ERICHTSAMT»[16] над входом і піднявся широкими сходами до залу. На покажчику зазначалося, що прокуратура міститься в кімнатах 8–10. Холодний коридор, пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei»[17]. Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.

Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:

— Ja? Was ist los?[18]

Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором'язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.

— Невже очі не зраджують мене? — сказав він вагаючись. — Але ж… але ж… — щира усмішка осяяла йому обличчя.

За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.

— Шель! — вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. — Звідки ти взявся тут, чоловіче?

— Приїхав уранці поїздом.

— Оце-то так. Я скоріше б сподівався на сіамського короля… Чому ти не писав? А втім, це неважно! Покажись-но, який ти, старий! — Він потягнув Шеля ближче до вікна. — Ого, змужнів…

— Гаразд, гаразд! — засміявся Шель. — Ми обоє постаріли на п'ятнадцять років, ти також «змужнів» Пауль.

— Так, час іде. Говори, що ти робиш, де живеш — в Англії, в Штатах чи, боронь боже, за тією залізною завісою?

— Саме за нею, Пауль, але зовсім не «боронь боже». Вже чотирнадцять років я живу у Вроцлаві і дуже задоволений своєю долею. А ти?

— Що я роблю і де застряв — ти сам бачиш. Чи задоволений? Про це важко сказати в кількох словах, по-різному буває… Але ж іди сюди, сідай… Ні! Знаєш що, я пропоную залишити цю смердючу канцелярію і десь поговорити спокійно. Чи ти, може, стомився?

— Ні, сидіти мені зовсім не хочеться. Ходімо!

Джонсон звернувся до секретарки:

— Я вийду в місто, Ельзо. Підготуй акти справи «Стейнер проти Клейнбаха». Якщо хтось мене питатиме, скажи, що повернуся десь близько полудня.

Секретарка кивнула головою, побіжно глянула на Шеля і одвернулася до машинки.

Шель і Джонсон вийшли в теплий ранок. Шель, зрадівши такому зичливому прийомові, на мить забув про трагедію Леона і пов'язані з нею здогади. Погода була чудова, небо веселило чистою блакиттю.

— Ти снідав? — спитав Джонсон.

— Снідав.

— Тоді ходімо до парку. Спокійно поговоримо, там ніхто не вирячуватиме на нас очі.

Шель здивувався, чому Джонсон не запрошує його до себе додому. І, немов угадуючи його думки, американець сказав:

— Я живу в невеличкій віллі за містом, але моя дружина не належить до тих, хто розпочинає день рано, а я б не хотів, щоб од безладдя в квартирі у тебе склалося погане враження про наш дім.

— Ти одружився?

— Авжеж.

— Вітаю.

— Дякую. Звичайно, я запрошую тебе після полудня і на вечір. Ти залишишся у нас скільки хочеш. А тепер розказуй докладно про все, що робив останні п'ятнадцять років.

Вони повільно йшли центром міста, де в цей час панувало пожвавлення.

Багато людей віталися з Джонсоном, отже, він користувався в місті популярністю або щонайменше був особою відомою. В парку, серед густої зелені, Шель розказував про свої переживання, труднощі, працю та успіхи.

Джонсон уважно слухав, розпитував про все докладно, але тактовно. Поглядаючи на нього збоку, Шель відзначив у думці, що американець змінився на краще. Важко було пізнати в ньому того буркотливого і замкненого в собі в'язня з табору Вольфсбрук. Він досконало володів німецькою мовою, розмовляв повільно, хоча з тією старанністю, що характеризує людей, які вивчили чужу мову в зрілому віці.

Вони підходили вже до кінця великого парку. Дерева тут росли рідше. Далі розкинулися осяяні сонцем поля.

Біля стежки стояла табличка з написом: MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA[19].

— Тепер ходімо ліворуч, — запропонував Джонсон. — Недалеко звідси є ресторан з верандою. О цій порі там не буде відвідувачів.

Шель не згадував про Леона. Він вважав, що, перш ніж зачепити цю загадкову справу, слід дати Джонсону можливість сказати щось про себе.

Ресторан «Червона шапочка» привітав гостей великими барвистими грибками-парасольками. Прямо на траві стояли столики й стільці, огороджені типом, майстерно сплетеним з галуззя молодих беріз.

Вони сіли. Джонсон замовив два великі кухлі пива. Ще якусь хвилину Шель розповідав про себе, а тоді, згадавши нарешті про свою місію, сказав:

— Тепер твоя черга, друже. Розкажи про світло й тіні свого життя.

Джонсон витер носовичком рот і задумався. Шель дістав сигарети, пригостив приятеля.

— Не знаю, чи сподобаються тобі.

— Не палив цього сорту, і взагалі звик до «Камели», може, закуриш?

Шель узяв сигарету, через стіл підніс американцеві запаленого сірника. Затягуючись димом, Джонсон сказав несподівано люто: