Шель змовк. З вулиці долинав шум автомобілів, часом — скрегіт трамвайних коліс.
Головний редактор «Трибуни вроцлавської» уважно глянув на Шеля. Він знав його багате років і цінував як чесного, відданого своїй справі працівника. Роботу в редакції вони починали разом. Шель був тоді вуличним продавцем газет і репортером-початківцем. З роками виріс на редактора міжнародного відділу газети. Бесіда, яку друзі вели цього вечора, була пов'язана з від'їздом Шеля до ФРН.
Слухаючи його, головний редактор не міг позбутися настирливої думки, що той чогось не договорює, приховуючи у своїх спогадах якусь зовсім іншу й важливішу справу.
— А Траубе? Що сталося з ним? — спитав головний редактор.
— Траубе лишився тим меланхолійним павуком, яким фактично був завжди. Він ішов крізь життя обтяжений найскладнішими комплексами, хворів на всесвітню скорботу, ніс із собою якийсь ніким докладно не визначений смуток. Багатьох образ він зазнав ще в дитинстві, про яке оповідав нам у підвалі. Траубе походив з бідної родини: батько єврей, крамар; мати — сварлива німкеня, що не припиняла свого лементу ні вдень ні вночі.
Шель загасив сигарету.
— Батько Леона помер у 1938 році. Війна перервала навчання хлопця. В 1940 році його заарештували через якусь дрібницю. Мати, побоюючись за власну шкуру, стала ревною націсткою і зреклася дитини, що походила від «мезальянсу», тому син не називав її інакше ніж «жінка, що мене народила». Леон Траубе пережив концентраційний табір. Каліцтво і рани, яких він зазнав, були швидше духовними.
Шель якусь мить помовчав, а тоді раптово скінчив:
— Траубе лишився в Гроссвізені. Він писав до мене один чи два рази на рік. Останнім часом ми листувалися ще рідше.
— Ви провідаєте його?
— Коли буду в ФРН, то, певно, виберуся до Гроссвізена і зустрінуся з Леоном.
— Уже все оформили?
— Так, у мене є паспорт, віза, валюта і квиток.
— Від'їжджаєте завтра?
— О восьмій ранку.
Головний редактор підвівся.
— Шель, — мовив спокійно, — незважаючи на нашу довгу і, здавалося б, вичерпну розмову, у мене склалося враження, що ви не зачепили суті справи. Написання репортажу про ФРН, мабуть, не єдина причина вашої подорожі. Я не знаю, які у вас плани, але більш нічого не питатиму. Коли б ви хотіли про це сказати, то сказали б самі. Я певен, що ви не вчините там нічого нерозсудливого. — Помітивши протест, що зростав у очах Шеля, він похапцем додав: — Ні, я не мав на увазі, що ви можете лишитися там. Це було б…
— Ідіотизмом! — скінчив Шель усміхаючись. — Ви можете не турбуватися. Визнаю, є певні справи, які мене зацікавили, але вони настільки неясні, що немає потреби про них згадувати.
Головний редактор подав руку:
— Гаразд! Щасливої дороги вам.
Повільно прямуючи до трамвайної зупинки, Шель обмірковував події останніх днів. Завтра він покине Вроцлав. Відчув легкий, підсвідомий смуток. Шель звик до цього міста, полюбив його. Пригадалися бурхливі післявоєнні дні, коли він приїхав сюди чужий, нікому не потрібний. Перше враження не було приємним. У зруйнованому вокзалі юрмилися балакучі жінки, солдати, цивільні, недовірливо озиралися чоловіки з набитими усякою всячиною мішками й рюкзаками. В закапелках торгували консервами, цигарками, горілкою, приймачами — чим завгодно. Старі завсідники варшавських базарів, люди з Вишкова і Малкіні, з Кутна і Пйотркова давали тут волю своїм окупаційним звичкам.
Величезна територія міста скидалася на лабіринт похмурих руїн. Від переважної більшості будинків лишилися тільки розмальовані тріщинами фрагменти стін або обпалені скелети димарів. На тротуарах і бруківці чорніли воронки од бомб, тут і там стирчали погнуті, покручені залізяки. Уламки снарядів поздирали з старих кам'яниць базару різьбу й фрески.
Шель здригнувся. Відганяючи прикрі спогади, глянув на темну воду міської канави. На спокійній поверхні вимальовувалися контури похилених дерев. Він минув ясно освітлені вітрини Товарного Дому і швидко пробіг Свидницьку вулицю. Перед клубом журналістів саме зупинилася «шістка». Шель зайшов до трамвая і спробував згадати провідну думку перерваних роздумів.
Розмова з редактором. Незважаючи на довіру, він не сказав йому справжніх причин і мети подорожі. Мета? Шель задумався. Досі уся справа починалася й кінчалася дивним і не зовсім зрозумілим листом, якого він одержав з Німеччини два місяці тому. Вийняв з портфеля складений навпіл білий конверт з написом:
Гер Ян Шель, Вроцлав, 8, вулиця Кленова, 12.
Розгорнув листа, безпідставно сподіваючись, що знайде не помічену досі, може, приховану в тексті звістку.
«Дорогий Яне, — писав Траубе. — Ти, напевно, здивуєшся, одержавши від мене довший ніж завжди лист. Ще більше здивуєшся, коли прочитаєш, що я прохаю тебе про допомогу. Ти, звісно, не забув про наші спільні тривоги у підвалі, тому я не посилатимусь на наше знайомство і не пояснюватиму, чого звертаюся з своїми справами саме до тебе.
Як тобі відомо, після закінчення війни я живу в Гроссвізені. Протягом останніх років побачив і зазнав чимало прикрощів ба навіть несправедливостей. Різні події передвіщають відродження давніх німецьких поглядів і традицій, але не про це я хотів писати. Мене заінтригувала одна нез'ясована і таємнича справа. Я витратив багато часу й енергії, щоб розв'язати цей гордіїв вузол. Недавно зовсім несподівано я відкрив щось жахливе. Справа надзвичайно важлива, але становище, в якому опинився, спричинилося до того, що я не можу нікому вірити. Знаю, що ти живеш у зовсім іншому світі, і лише до тебе можу звернутися по допомогу. Я хотів би, щоб ти приїхав до мене або, якщо це неможливо, прислав довірену людину. Повторюю: справа надзвичайно важлива!
Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб'ють мене, розумієш? Я боюся!
Пишу до тебе два листи однакового змісту. Надішлю їх з різних місцевостей. До кожного конверта вклав сто марок, щоб ти міг одразу ж по приїзді вільно себе почувати.
Моя адреса не змінилася. Прошу тебе, поспішай, не зважай на труднощі й перешкоди. Кожна година цінна!
Твій Л. Т.»
Шель повільно й старанно склав листа. Чотирнадцять днів тому він сповістив Леона про свій приїзд. Другий лист, про який згадував Траубе, не дійшов… Зрештою, нічого дивного — вкладати банкноти до тонкого конверта не дуже розумно. Важко об'єктивно оцінити значення невиразного листа. Справи, про які лише натякав Леон, стосувалися, очевидно, давноминулих днів.
Невідомо, чи пощастило б йому з'їздити до Німеччини, якби не випадкове доручення газети написати репортаж про життя, умови і економічний розвиток ФРН. Вибір упав на Шеля, бо він досконало володів німецькою мовою…
Трамвай під'їжджав до університету. Колеса заскреготіли на повороті. Фари таксі, що проїздило мимо, на якусь мить освітили сірі стіни будинків. Навпроти, в трамваї, Шель помітив сонні обличчя кількох робітників і статечний погляд гладкої матрони; дві дівчини, сміючись, розмовляли. про вечірню гулянку. Од думки, що через два дні він знову буде в Гроссвізені, який таїть у собі стільки спогадів, журналіст відчув особливе збудження.
НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ
Гроссвізен — спокійне, мальовниче містечко — прокидався од сну. Починався погожий ранок. Перше проміння сонця виглянуло з-за пагорків, які чорніли край небосхилу. Пробігаючи розлогі, порізані ровами поля й луки, воно зазирало у вікна низеньких будиночків. Після ранкового обходу повертався додому молочник. Торохтіння його візка відбивалося гучною луною од стін, порожні пляшки дзвінко побрязкували, коли колеса підскакували на вибоїнах стареньких вуличок. Клубочачись над коминами, ліниво повзли вздовж дахів пасма диму і лагідно підіймалися вгору. Вузькі покручені вулички, середньовічний костьол і оздоблені старовинними вивісками будиночки створювали атмосферу статечного міщанства й тихого спокою. Рани од війни вже загоєно, руїни розчищено, споруджено нові будинки, реставровано архітектурні пам'ятки; перед брамою костьолу з'явилася нова блискуча чорна дошка з прізвищами «Синів Гроссвізена», які загинули в 1939–1945 роках.