Але Сахіб тоді здогадався, він про щось здогадався, якщо після того став прилітати до нього так часто, що, либонь, витрачав на квитки усі свої гонорари. Його мудрий Сахіб, він усе зрозуміє…

Ось і тепер, ніби вгадуючи Муталібові думки, він чемно взяв із рук Клавдії Іванівни гранат.

— Дозвольте, я покажу вам, як це робиться, — сказав Сахіб. — Щоб ви не мали мороки із зернятками, — всміхнувся краєчком ока, мовби побоювався, що Клавдія Іванівна почне споживати гранат з ножем і виделкою. Ретельно обтиснув долонями плід з усіх боків, так якби сніжку ліпив, потім прорізав тугу шкірку і витиснув сік граната у склянку.

— Прошу вас, Клавдіє Іванівно, — подав за східним звичаєм обома руками напій, що червоно горів, запалюючи прозорий кришталь.

— Божественно, — сказала Клавдія Іванівна по тому, як зробила маленький, обережний ковток. — І пити шкода, так смачно.

— Що це ти, мамо, прихвалюєш? — зайшла до кімнати Іринка, притримуючи на грудях тіснуватий халатик: після пологів трохи розповніла, і розстібався ґудзик.

— Заснула? — спитав Муталіб.

— Заснула. Поки не виголодається.

— А ось на покуштуй, — простягла їй склянку Клавдія Іванівна. — Напій богів.

— Вино? Мені не можна.

— Такого вина тобі треба випивати щодня хоча б скляночку, — сказав Сахіб. — Тоді ваша доця, а моя племінниця, не знатиме, що таке хвороби. Це, мій дорогий Авіценна, — звернувся він до Муталіба, — ти знаєш краще за мене. Пригадуєш ту легенду?

— Так, — сказав Муталіб. — То не легенда, то правдива історія.

— Розкажи, — попросила Іринка.

— В одній родині захворіла дитина. Що не робили батьки, до яких знахарів і зцілителів не зверталися — нічого не допомагало. Нарешті прийшов до них один знаменитий лікар. Та тільки ступив на подвір’я, як тут же спинився і повернув назад. «Я нічим не можу допомогти», — сказав він.

«Чому? — розгублено спитав батько. — Адже ви ще не бачили моєї хворої дитини?» — «Дарма, — відказав лікар. — Досить того, що я побачив у вашому дворі гранатове дерево. Якщо вашій дитині не допомогли його плоди, то тут безсилий і сам Аллах».

— Сумна історія, — сказала Іринка.

— Пий, сестричко, цей напій частіше і не знатимеш ніякого лиха, — Сахіб витиснув ще один гранат у склянку.

— На жаль, у нашому дворі не росте гранатове дерево, — сказала Клавдія Іванівна.

— Хай це буде на моїй совісті, — мовив Сахіб. — Я присилатиму для своєї племіннички.

— Вони такі дорогі, — сказала Клавдія Іванівна. — А скільки заробляють поети, якщо не секрет?

— Поети не заробляють.

— Як не заробляють?

— Поети пишуть вірші, — сказав Сахіб.

— Але ж і їм треба щось їсти!

— Звичайно.

— Ви хочете сказати, що ці книжечки ви дурно писали?

— Не знаю. То не мені судити.

«Ач, як викручується, — подумала Клавдія Іванівна. — Такого на голий гачок не візьмеш. Паками, видно, загрібає, а прибідняється, щоб часом не попросили чого; думає, будемо жебрати перед ним. Гранати він пришле… Міг би й машину купити своєму братику, якщо вже той вдався такою розмазнею, що не вміє крутитися. Порядний, бач, дуже, знаємо цих порядних та чесних. Вони порядністю лінь свою прикривають, чесністю прикривають боягузтво, аби часом чогось не вийшло, аби за руку не вхопили, бо не вистачає ж кебети зробити все так, щоб і комар носа не підточив, от і бояться. Якби їм гарантія, що ніде нічого не випливе, то вони б перші хапали, та оскільки такої гарантії ніхто не дає, не давав і давати не буде, то й сидять собі нищечком, нікуди не рипаються, порядністю вихваляються. А воно, виявляється, порядним найлегше бути, так-так, он і в книжках пишуть, що чесним найкраще живеться, і ніхто, бач, не скаже уголос, що, людоньки добрі, це ж не порядність, це звичайнісінька лінь першої марки».

Раніше Клавдія Іванівна не раз натякала своєму зятеві, що деяким лікарям приносять не лише квіти, що дехто без дисертацій і звань живе, як бобер у салі, не гірше, ніж його Волощук, коли не краще, а він на ту її мову дивиться, як баран на нові ворота, ніби не второпає, до чого вона веде, а потім, правда, і каже:

— Хіба можна, Клавдіє Іванівно, брати в одну долоню хабара і людське серце?

— До чого тут хабар? Не бачу нічого поганого, якщо людина робить тобі подарунок, щиро, з почуттям вдячності. Який же це хабар? Навпаки, ти їй прикрість робиш, коли відмовляєшся, ображаєш її, тоді вона почувається як обпльована і тремтить від страху, коли йде під твій ніж. Так, тремтить, по собі знаю, як вирізали апендицит і такий божок, як оце ти, не взяв у мене конверт, то ледве пережила ту операцію, ледве не вмерла ще до того, як мене поклали на стіл.

— Та за що платити, не розумію? Невже ви думаєте, що коли не дасте мені гроші, то я поведу скальпелем не вздовж, а впоперек там, де не треба. Абсурд якийсь. Я оперую так, як умію, й інакше не можу, навіть якби хотів. І ніхто не може! Повірте мені, що умільцеві робити бездоганно легше, аніж робити недбало. А того, хто цього робити не вміє, грошима не навчиш, мільйони йому давай — не поможе.

— Е, ні, тут часом і погляд ласкавий багато значить, а що вже казати про догляд, людську увагу. Та що ти мені голову дуриш, хіба я не знаю, що навіть сестра чи няня, якщо обійдеш її увагою, то не підійде до тебе, гукай — не догукаєшся.

— Догляд багато важить, тут ваша правда, Клавдіє Іванівно, — сказав Муталіб. — Ви´ходити хворого після операції часом важче, ніж прооперувати. Іноді тут доходить до парадоксів. Ви можете собі таке уявити, що людині роблять унікальну операцію, повертають її з того світу, а потім ця людина помирає від нестачі марлі? Ось які бувають трагедії через хапуг і здирників, привчених до дармового добра отією, як ви кажете, увагою.

— Я не кажу про здирників, — заперечила Клавдія Іванівна. — Я кажу про звичайну людську вдячність.

— Не називайте це вдячністю! Ви говорите про те, що виходить за межі порядності.

— Ну і їж свою порядність, — зі злістю сказала Клавдія Іванівна. — Добре сидіти у когось на шиї і патякати про порядність.

— Ви хочете сказати, що я сиджу на вашій шиї? Я все-таки працюю і маю платню, якої нам з Іринкою вистачає.

— Прийшов на все готове, то й вистачає. А якби тобі довелося зробити у квартирі ремонт, купити меблі, телевізор, та що там телевізор, ложка, якою їси, і та коштує грошей, а твоєї зарплати вистачає хіба що тобі на куриво. Якби мені все підносили отак під ніс, годували, обпирали, то я теж говорила б про високі матерії. Це легше всього! — Лице Клавдії Іванівни набирало такого кольору, ніби вона стояла під зеленим абажуром. — А так мушу крутитись, як муха в окропі, і не заради себе: тільки за дублянку твоєї жіночки я заплатила стільки, що ти за рік не заробиш.

— Ми вас не просили, — сказав Муталіб.

— Ти не просив, а вона просила. І я її розумію, вона жінка. Ти хотів, щоб вона в куфайці ходила? Та якби не я, Іринка тебе давно покинула б. Хоча б уже твої родичі чим помогли, а то ж ні, бач, забули, що ти на світі живеш. А сидять, мабуть, не на хлібі й воді, не такі порядні, як ти.

— Ви, Клавдіє Іванівно, моїх родичів не чіпайте, — гостро сказав Муталіб. — Вони чесні люди.

— Чесні? А я, виходить, нечесна! Чого ж ти всім користуєшся у моєму домі, якщо ти чесний, а я ні. Я на твоєму місці тут і дня не жила б! Зібрала б у торбу драні шкарпетки, в яких ти прийшов до нас, і пішла б собі до чесних. Мовчиш? Немає чого сказати?

Він пішов би, пішов би разом з Іринкою, якби не чекали тоді оце немовля, що зараз безтурботно спить у візочку і не здогадується про житейські бурі, од яких його так хотілося б уберегти. Його ще не було, цього пискляти, та вже тоді довелося терпіти заради нього образи й приниження, як і тепер, хоча Клавдія Іванівна після народження внучки трохи вгомонилася, навіть Сахіба зустріла, як родича, і дивися, як любенько з ним гомонить, смакуючи золотавий інжир, недавно зірваний з дерева.

— А знаєте, — сказав Сахіб, — я пам’ятаю, коли ось таким пуцьвірінком був Муталіб. Тоді я дуже завинив перед ним. На волосину від загибелі був мій маленький братик, та, видно, народився в сорочці. Один шанс із тисячі був, і він йому випав.