— Може б, мене якоюсь хоч прибиральницею взяли у вашу лікарню? — І, помітивши розгубленість на Муталібовому обличчі, заговорила швидко, запально: — Мені ж нічого не треба, ні копієчки не треба, я так, задурно все робитиму. Я повимиваю вам усі підлоги, поперу, попрасую, що треба, я прибиратиму туалети, робитиму все, що скажете, лиш візьміть мене, чуєте, мені ж нічого не треба, тільки ближче б до нього бути, він же в мене, як дитина… — На її очах заблищали сльози, Катерина схлипувала і благально дивилася на Муталіба. — Йому ж і води подати, і подушку підмостити, і те й се, він же пропаде без мене, я знаю, що пропаде. Як стане, бува, уже геть погано, то каже, Катю, посидь коло мене, і за руку мою держиться. Він же через мене і лікарні ті обминав десятою дорогою, я знаю. Візьміть мене, я перероблю вам усю чорну роботу, ніхто й слова поганого про мене не скаже, ось побачите, усе блищатиме, а мені ж за це нічого не треба…

— Катю, — глянув на неї спідлоба Степан. — Годі!

— Хіба ж я погане що кажу? Може, їм якраз і треба яку санітарку, чи що. А я й шити умію.

— Ну до чого тут «шити»? Шити! Порядок же є.

— Я ж тільки спитала, — притихла Катерина.

— Я тебе розумію, — сказав Муталіб. — Та, на жаль, у цьому не можу нічим допомогти. Степан правильно каже: є порядок, і приїжджу людину ніхто отак на роботу не візьме. Тим більше у клініку. Єдине, що я тут можу, Катю, — це зробити так, щоб ти часто бачила Степана. Але не частіше, ніж це потрібно, зрозуміла? І то при одній умові: якщо віднині ти йому більше не подаватимеш води.

— Чого це?

— Бо йому це шкідливо.

— Вода? — зумілася Катерина. — Вода шкідлива?

— Так. Можна змочити губи, не більше. І ніяких кавунів, динь і так далі. Обіцяєш?

Вона мовчки закивала головою, витираючи долонями щоки.

— Ну от і домовились. І ніхто там не вкусить твого Степана, не бійся. Хіба сам яку молодичку вщипне.

— Нехай щипає, мені не жалко, — звела Катерина усміхнені очі, і погляд її затримався на стіні, де висіла невеличка фотографія: дівчатко років трьох притискало до себе ведмедика і здивовано дивилося на Катерину.

— Дочка? — спитала вона.

— Дочка, — сказав Муталіб.

— Видно, бо дуже схожа на вас. Красива дівчинка.

— Дякую.

— Як її звуть?

— Надіра. По-нашому. А тут усі називають Надя.

— Надійка, — сказала Катерина.

— Можна й так.

Муталіб вийшов на балкон і викурив дві сигарети підряд. Щось його мучило. Ні, не давня печаль. Щось у ньому зрушилося сьогодні, але що — не міг зрозуміти.

«Я просто схвильований, — думав Муталіб. — Зараз поїду візьму Надіру і ми підемо з нею до Ботанічного саду годувати білочок. Хай Степан із Катериною побудуть удвох, сьогодні їм більше ніхто не потрібний, а я погуляю з малою. Треба взяти горіхів, вона нічого так не любить, як цокати ними і прикликати білочок. Тиждень її не бачив, а здається, сто років…»

Коли народилась дочка, він думав, що тепер усе буде інакше, вгамується нарешті Клавдія Іванівна зі своєю «розвідною» пристрастю, притихнуть сварки, бо й сам він уже розважливіше і мудріше дивитиметься на життя, на цей світ, розрізняючи його суєтні марноти і справжній смисл, межа між якими стала для нього чіткішою, коли з’явилося це маленьке писклятко. Те, на що не спромоглися троє дорослих людей, допоможе їм зробити немовля, чиї пелюшки, розвішені на балконі, промовляють більше за всі крилаті слова, і якщо ту мову розуміє так, як і він, Ірина, якщо бодай дещицю з того почує Клавдія Іванівна, то ці пелюшки, що розвіваються на балконі, думав Муталіб, стануть білими прапорами примирення, котрі принесуть у цей дім порозуміння і злагоду.

Проте сподівання його виявилися марними, і, щоб переконатися в цьому, недовго довелося чекати: суперечка спалахнула уже на родинах, які вирішено було відзначити у тісному колі, без зайвих гостей, щоб не занесли якоїсь хвороби (дитина ж у домі). Із цим погодилася навіть Клавдія Іванівна, котра все-таки дещо почерпнула з журналу «Здоровье», щоправда, поривалася запросити бодай Оприщенків, та Муталіб сказав ні, Семена Семеновича йому досить на роботі, і його підтримала Іринка: вона не збирається скликати «жерців» (так Іринка називала охочих добре попоїсти), а тим більше в Оприщенчихи таке заздрісне око, що їй не можна показувати навіть дитячу дульку.

Тож нікого з чужих не було, лише прилетів з Ташкента Сахіб, навіз таку гору динь, винограду, інжиру, гранатів, що й Клавдія Іванівна розчулилась, зустріла його, як найближчого родича, ледь не кинулася цілувати і, коли Сахіб урочисто вручив їй свою чергову тоненьку книжечку поезій (краще б видав одну, та товстеньку, подумала Клавдія Іванівна), сказала:

— Тут, мабуть, щось дуже цікаве, жаль, що я не можу прочитати. Взагалі мені подобаються східні поети, особливо цей… як його… Ну ім’я у нього дивне таке… їстівне.

— Їстівне? — здивовано перепитав Сахіб.

— Атож, зараз… згадаю. Диви, забула, я ж їх їла колись.

— Омар Хайям? — підказав Муталіб.

— Точно, Омар! — зраділа Клавдія Іванівна. — Я ж їх їла колись, а це, бач, вилетіло з голови. То в цього Омара, скажу вам, гарні вірші, не вірші, а тости, можна сказати.

— У моїй книжечці тостів, на жаль, немає, — дещо розчаровано сказав Сахіб, усміхаючись краєчком ока до Муталіба. — Та й ім’я у мене не їстівне.

— Нічого, — заспокоїла його Клавдія Іванівна, общипуючи туге виноградне гроно — так захопилася ним, що пропустила мимо вух легеньку шпильку. — Нічого, я все одно там і слова не второпаю.

— Не переживайте. Ось підросте ваша внучка, то й перекладатиме вам, — сказав Сахіб.

— Думаєте, вона знатиме узбецьку? — високо звела брови Клавдія Іванівна.

— Звичайно.

— Звідки?

— Муталіб навчить.

— Навіщо? У Києві немає узбецької школи. Навіщо їй ця мова? Що вона з неї матиме?

— Багато наших геніїв не вчилися в школі, — сказав Муталіб. — Жили на чужині, далеко від рідної домівки, але…

— Ну, знаєте, — перебила його Клавдія Іванівна. — Моя внучка у своєму домі.

У цей час у сусідній кімнаті заплакало немовля, й Іринка, яка напружено дослухалася розмови, побігла до нього.

— Бачте, — сказав Сахіб. — Воно навіть плаче по-узбецькому.

— Як це? — злякалася Клавдія Іванівна.

— А так. Чого це, каже, ви лишили мене саму, мені тут нудно. Хіба ви не розумієте?

— Ох, я думала справді, — полегшено віддихнула Клавдія Іванівна. — Ви мене не лякайте.

Вона взяла скибку дині і, порізавши її срібним ножиком на рівненькі часточки, акуратно посилала до рота.

— Що я дуже люблю, то це ваші фрукти, — щиро сказала Клавдія Іванівна. — Уже і їсти нема куди, а відірватись не можу, ну, мед, а не диня. Як воно росте із землі таке диво?

— До речі, Клавдіє Іванівно, а знаєте, як узбецькою мовою називають диню? — спитав Сахіб.

— Звідки мені знати?

— Кавун!

— Та ну! — здивувалася Клавдія Іванівна.

— Так. У нас на диню кажуть кавун.

— Хто ж це так перекрутив?

— Не знаю, але, як ти її не називай, диня однаково солодка.

Сахіб знов лише краєчком ока усміхнувся до брата.

Муталіб сидів як на голках — потерпав, що Сахіб не витримає і прохопиться зайвим словом, од якого теща спалахне, як сірник, або ж сама Клавдія Іванівна вивезе таке, чого не стерпить Сахіб, і тоді ця тонка нитка розмови перетвориться на бікфордів шнур. Муталібові було прикро від того побоювання, яке не полишало його під час усієї розмови, він соромився його, як приниження, соромився, що Сахіб зараз угадує його стан, проте й позбутися того принизливого остраху чи бодай приховати його від брата не міг. Він знав, що коли зараз вибухне скандал, то це буде зовсім не те, що спалахувало між ним і Клавдією Іванівною через криво забитий цвях чи погано закручений кран, це буде сварка, яка зачепить їх усіх, навіть оте писклятко, котре може лишитися без материнського молока, що перегорить в Іринчиних грудях од хвилювання. Ліпше вже догідливо змовчати перед тещею, думав Муталіб, стерпіти все заради цього пискляти, яке ще й імені свого не має, Сахіб зрозуміє і пробачить, він мій брат, мій найрідніший брат, котрий, пам’ятаєш, тоді, коли здавалося, що ти сирота без роду і племені, лишився один як перст на цім світі, тоді Сахіб прилетів до тебе за тисячі кілометрів; пам’ятаєш, як приземлився літак із Ташкента, і ти не витримав, побіг через усі бар’єри, через усі злітні смуги до того літака. А назустріч тобі йшов брат, твій рідний брат Сахіб, найкрасивіший у світі — у модному крислатому капелюсі, якого притримував обома руками, бо над аеродромом гуляв такий вітер, що валив з ніг, і коли Сахіб обняв тебе, то вітер зірвав у нього з голови капелюх і поніс, як осінній листок, через увесь аеродром, а Сахіб сміявся, показував йому пальцем услід — диви, диви! — і реготав, сміявся, а в тебе з очей котилися сльози і ти радів, що такий вітрюган над аеродромом, бо можна сказати — це вітер нагнав сльозу.