— Глянь, яка фігурка, га? — не вгавав Валентин, ще й підштовхував Юрка в бік, ніби той потребував додаткової стимуляції, щоб звернути на це увагу. — Як грецька амфора!

— У жони твоєї стан, як амфора, — засміявся Прокіп Якович, сам собі великий начальник, і їхнього відділку — голова. — А у Владки як гітара! Ну, орли, розбилися на «перший-другий» і до сексу кроком руш!

«Свого» Юрко тоді так і не дістав. Він стояв у коридорі, й один за одним гасив недопалки в жерстяній бляшанці, що правила за попільничку. Недопалків назбиралася ціла купа. Бобир чекав, але не сексу, не своєї черги, чи ще чогось, такого ж безглуздого. Звісно, він хотів її. Марно заперечувати. Та й ким треба бути, аби такої, як Влада, не кортіло? Або геєм, або небіжчиком. Але він хотів її не тут. І не так. Він вважав себе свинею, та вже ж не настільки.

— О, ще ти! — Влада вийшла, похитуючись, на тонких, як голки, підборах, проте загалом виглядала нормально. Губи підмальовані, сукня не зім’ята і волосся скуйовджене не більше, ніж зазвичай. Юрко лише на мить уявив собі, що із нею чинила ватага п’яних і несамовито збуджених колег, і на чолі виступив липкий піт, а шлунок скрутився морським вузлом від нападу нудоти. Усі викурені цигарки концентровано виплеснули в кров нікотин, а слина набула тютюнового смаку. — От лайно! Я й забула зовсім. Що тобі зробити?

— Кави.

— Прошу?

— Умієш каву варити? Пішли до мене!

— Слухай, я не маю часу на ті походеньки. Мені ще працювати треба.

— Я тобі заплачу.

— За «суботник»? — очі Влади округлилися, як у зляканого кота. — Ти новенький, так? Раніше я тебе не бачила.

— Я новенький, так. То ти каву приготуєш?

— Якщо маєш віскі та збиті вершки, — нафарбовані вуста змовницьки усміхнулися, — можемо зробити каву по-ірландськи.

— А якщо маю самогон та скислу сметану, вийде кава по-рагульськи?

Влада дивилася на нього довго, так довго, що він помітив золотаві бісики у вирі її русалкових очей.

— Спробуємо, гаразд, — зрештою мовила вона, немов сама до себе. — Чом би й ні?

У кімнаті Бобиря — зняти цілу квартиру було не з його калиткою — вони засиділися до світання. Влада доволі агресивно реагувала на розпитування Юрка про себе, але охоче слухала. А він говорив довго, згадував своє минуле, Риту, а Владу так і не чіпав. Зате прикладався до горілки, уперто намагаючись сп’яніти. Спочатку не виходило, а потім накрило. Для Влади він купив трохи домашнього полуничного вина.

— Отже, Рита… це твоя дружина? Ні, стривай, для шлюбу ти замолодий. Дівчина? Подруга дитинства?

— Сестра. Моя молодша сестра.

— Справді? Класно! У мене теж сестра є. Близнючка. Нам імення дід обирав. Мене назвав Владлена. На честь Володимира Ілліча Леніна. Що поробиш, у нього комунізм у анамнезі. І у світлому майбутньому теж. Зважаючи на те, що бабуся — ортодоксальна християнка, у них дуже й дуже цікава сім’я.

— Боюся навіть думати, як звуть твою сестру.

— Надійка. На честь товариша Крупської.

— І ви дуже схожі?

— Дуже, Юрцю, — полуничне вино значно краще від косметики фарбувало і вуста, і щоки. — Як дві краплі води. Коли я… стала тим, чим стала, ваші огирі з ментури після першого «суботника» зі мною якось довідалися, що в мене є така сестричка. І вирішили промацати, а чи не можна й Надю долучити до роботи. Зголодніли хлопи, сандвіча забажалося. Ну, фантазія бурхлива, тестостерон б’є за край і мозки заміняє. Та не пощастило їм. Надійка хоч і проста вчителька, та свекор у неї — Бабій.

— Кепсько, а при чім тут… Сам Дід Бабій?

— Власною персоною. Начальник обласного УВС, ліпший друг губернатора, і так далі, й тому подібне, — Влада відставила келих з вином, обперлася підборіддям на сплетені «в замок» пальці. — Бачив би ти їхні писки! Як у шкодливих щенят, натиканих носом у власне лайно! Хоч мала, та втіха!

— Стривай, я не розумію. А чому сестрів свекор і тебе не захистив?

— Зізнаватися прилюдно в тому, що сестра невістки — шльондра і пижик? Ай-яй-яй! — Влада погрозила Юрку пальчиком. — Що скаже світова спільнота? Що подумає наш гопник-президент? А, крім того, мій віднедавна колишній муж кріпко зв’язаний із нашою ментурою, він їм бабло, вони собі шори на очі. Рука руку миє, знаєш. То що із Ритою?

— Вона померла, коли їй було п’ять. А мені вісім.

— Співчуваю.

Це прозвучало так просто і з такою непідробною щирістю, що на очах у Юрка закипіли сльози.

— Дякую, — він таки взяв Владу за руку, і це було єдине, що він дозволив собі тієї ночі. — Рита мала синдром Дауна. Сонячні діти — так їх називають. І такою вона й була. Сонячною, доброю… я ніколи більше, ані до неї, ані після неї, не бачив у людях стільки доброти! Хтось скаже: це тому, що вона дурна! А я скажу…

— Йдіть у дупу. Якщо доброту вважати дурістю, а жорстокість — розумом, то постає питання, хто насправді дауни — ми чи вони?

— Точно, — Бобир кивнув. — У яблучко. Рита зовні майже нічим не відрізнялася від інших дітей. Але моя мати…

— Дай вгадаю — все одно її ненавиділа.

— Не вгадала. Дуже сильно любила. І тато теж любив. А я… я просто обожнював сестру. Від неї йшло світло, присягаюся, я його бачив, на власні очі, так, як нині бачу тебе. Ритою сестру назвали на честь баби Малґожати. Не найкраща ідея, бо наша баба, мамина мати, таку честь не оцінила, і якраз вона терпіти не могла Риту. Ну, а як же, шляхтянка, графиня, чи ким там у біса вона себе уявила, а тут — онука-даун. Облом.

— Не те слово.

— Та проблема полягала в тому, що моя мама не хотіла визнавати Ритину хворобу і ставилася до сестри, як до звичайної дівчинки.

— А це проблема?

— Так. Де моя горілка? — Юрко, не відриваючи погляд від Влади, намацав пляшку і хлюпнув собі ще. — Синдром Дауна — це не просто якісь відхилення в розумових здібностях. Це фізичні вади. Мені зараз усе про це відомо, Владлено.

— Кажи мені «Влада».

— А мені так більше подобається. Красиво звучить — Владлена. Дід іще живий?

— Живіший від живих, куди там Іллічу.

— Привіт йому переказуй.

— Вибачай, не зможу, я для нього не існую, та за намір дякую.

— У Рити був порок серця. Наша медицина… вона, як наша міліція… робить вигляд, і більше не вміє робити ні хріна.

— Самокритично.

— Ага. Отже, після того як мати не схотіла відмовлятися від дитини в пологовому, лікарі знехтували моєю сестрою так, як уміють лише вони. Ніхто й не думав пояснювати матері про особливості догляду за такими малятами, про різні небезпеки зі здоров’ям, про спеціальне виховання… Та, заради справедливості, мушу визнати — навіть якби матері щодня лекції читали на цю тему, це нічого б не змінило. «Моя доня нормальна, і край. Їй не потрібен масаж. До біса кардіолога! І дефектолога! І всіх до біса!» Кінець цитати. Тато, щоправда, старався, як міг. Переконував маму, та де! Легше переконати Папу Римського перейти в іслам. Хвороба повільно вбивала Ритусю, а мама благоденствувала. Тішилася тим, що зовні донька майже нормальна. Зовні — ключове слово. А я… Я тягав Риту за собою, відколи вона навчилася ходити. Я розповідав їй про літери і кольори. Я заплітав їй коси, і захищав від дворових хуліганів, які дражнили її… ну, не суть. Якщо до кімнати одночасно заходили мама і я, Рита йшла до мене. Мати навіть ревнувала. Я бачу її й досі, Владлено. Наяву та уві сні… Рита біжить до мене, розкинувши рученята, щоби обійняти, і шепеляво кричить: «Юля!». Юра тобто, ну, ти зрозуміла… А я кидаюся до неї, і прокидаюся. І шкодую, що прокинувся.

Влада знову взяла келих з вином, проте пити не стала. Туди просто капали сльози, одна за одною, кришталь до кришталю.

— У тебе є її фото?

— Є, одне. Осьо, — Бобир провів рукою по стільниці, шукаючи портмоне, і перекинув пляшку із горілкою. Кімнатою рознісся характерний спиртовий дух, та ні дівчина, ані Юрко на це зважали. Хлопець знайшов-таки світлину і продемонстрував Владі.

— Ось, — повторив він. — Ну, хіба не красуня?

— Так, — погодилася Влада цілком щиро. — Маленька золотокоса принцеса.