Изменить стиль страницы

— Ласкаво прошу.

— Дякую, — чемно відгукнувся Бобир за всіх, оцінюючи поглядом найдрібніші деталі загадкової кімнати. Малувато їх, щоб робити висновки. А, якщо чесно, то їх навмисне малувато. Певна річ, що це ніяка не диспетчерська. Не кажучи вже про те, що це ніяке не село. А що? Що ж тоді? Ще один швидкий позирк по кутках… інформації нуль цілих хрін десятих. Можна хіба що здогадки висувати. А здогадуватися — придумувати — Юрко ненавидів. Він полюбляв факти.

Працюй з тим, що маєш, а не вигадуй те, що хочеш.

Так навчав його тато. Звісно, казок та віршиків для Рити це не стосувалося, та він, Юрко, уже давно не дитина, і вони не в казці. Хіба що у якійсь страшній, як ті, що він потай від батьків читав у початковій школі — де померла матір поверталася вночі, щоб погодувати груддю маля, а чорт, з’явившись опівночі під виглядом загиблого на війні татуся, умертвляв усю довірливу родину.

— Ну, навіщо ж ви так, Юрку? Ви такий похмурий…

— Я що, вголос думаю, пані…

— Прошу без імен. Для мене ви усі думаєте вголос.

— Несправедливо якось. Ви нас знаєте, а ми вас — ні.

На зауваження Юрка Біла Пані лише плечем пересмикнула.

— А життя несправедливе, чи не так? Пропоную сісти — вам усім — і передихнути. Розумію ваше нетерпіння, обіцяю пояснити все. Я також присяду, з вашого дозволу. Як тут кажуть, у ногах правди немає.

Пані ледве впхалася за мініатюрний стіл, і відразу стала виглядати, як шкільна директриса. Монументальна, переконлива, строга. Подорожні перезирнулися і розсілися по лавках — Геник, Юля та Павло ліворуч від дверей, Влада, Ксеня і Юрко — праворуч. Дочекавшись, доки всі вмостяться і вляжеться гул, з яким гості перемовлялися, чи буркотіли щось собі під носа, Біла Пані заговорила.

— Безперечно, ви вже зрозуміли, що потрапили сюди не випадково. І, гадаю те, що повернутися у великий світ можна лише за певних умов, теж не стане для вас несподіванкою. Ні, Павле Вільгельмовичу, я не шарлатанка, не гіпнотизер і не бандитка-маніячка, що мріє зґвалтувати вас заради розкішних вусів. Я, певною мірою, ваш жереб. І від вас залежить — від вас усіх — яким він буде надалі. Прошу слухати мене уважно.

Усе «прошу» та «прошу». Яка чемна Мойра…

Сама того не відаючи, Влада вгадала ім’я Білої Пані. Ця мікродумка, мов яскрава колібрі, промайнула і зникла на задвірках її підсвідомості. Те, що пролунало з вуст Білої Жінки потім, не могла осягнути жодна уява, та попри це, і Влада, і Бобир, та й геть усі, якщо чесно, відчували — це правда. Не ота «правда-кривда», про яку, сміючись, говорив білявий красень, а — істина.

Чи, точніше, реальність.

— Нещодавно ви усі зробили вибір. З кількох варіантів зупинилися на тому, що здався вам найбільш прийнятним. У кожного цей вибір був непростим, а в декого, — жінка глипнула на Павлушу, — жорстоким і безглуздим. Вибір тягне за собою відповідальність, і майже всі ви уже за нього відповіли. Минула ніч довела, що ви… як там казав Інгольв?.. міцні горішки. Я не сумнівалася, що не матиму приємності бачити Павла Вільгельмовича серед нас. Не певна була і за Ксеню — та її врятувала бабина любов. Однак усім вам випав другий шанс.

— Шанс на що?

— Дізнатися, як усе пішло б за інших обставин, Владлено.

— Я ще точно не довідалася, як усе відбувається насправді за цих обставин.

— Хіба ні? Ви зустріли Юрка. Чи будете запевняти, що це для вас нічого не означає?

Влада густо почервоніла — порцелянова шкіра щік і чола узялася багряцем.

— Ні, чому… тобто я… ні, не буду. Але все ще не розумію, про що ви говорите? Ви стверджуєте, що вмієте змінювати минуле? Чи майбутнє? Ви хто, богиня? О ні, я не хочу таке питати! Це звучить, ніби я вам повірила.

— Байдуже, як це звучить, — довгі білі пальці барабанили по стільниці, вибиваючи якийсь войовничий ритм. Дикі горці, прослизнуло в уяві Влади. Стародавні. Шотландці в кілтах, з пледами у кольорах клану та волинками. Або…

— Ірландці. Але вас це жодним чином не обходить. Як і те, хто я така. Фея-хрещена, підійде? І з нагоди нашого знайомства я роблю вам подарунок.

Зажурена аудиторія не зустріла цю заяву бурхливими оплесками. Мойра знала, що насправді її чують лише двоє, хоча слухають усі. Хай там як, а вибору у них немає — обирати чи ні. Парадокс, трясця тому всьому. А для цих людей другий шанс — не пропозиція. Це ультиматум. Що ж, годі вже плести словеса, пора закінчувати.

— Зараз ви встанете і вийдете надвір. По черзі. Ви опинитеся в іншому вимірі. В іншому виборі, і проживете його наслідки. Потім повернетеся сюди, й оберете, що насправді вам потрібно, знаючи про наслідки — про всі наслідки. На додачу зможете вирішити, пам’ятати усе пережите чи ні. Згодьтеся, це дуже щедро. Є питання?

— Є, — Юля підвела голову. Чулася безнадійно старою і напівмертвою, не хотіла нічого і нікого, проте спитати мусила. — Чому саме ми?

— Я не знаю. Ніхто не знає, крім… замовників. Я підозрюю, що у вас є потенціал. Що комусь там, нагорі, потрібне ваше щастя — тобто щоб ви були щасливими. Так потрібно, що цей Хтось готовий змусити вас до цього. І давайте без банальностей про те, що з примусу щастя не буває. Ще й як буває. Дивлячись, який примус. Ще питання?

— Так, — Влада спантеличено насупилася. — Оті люди, у скляних вагонах… хто вони? Це ті, що зробили хибний вибір?

— Ні, — Мойра посміхнулася. Непроста дівчинка ця Влада, і як тільки дісталася такому дурню, як Антон? Завжди вхоплює саму суть і запитує про те, що дійсно важливо. — Не буває хибного вибору, у масштабі Всесвіту, звісно. Помилковим він стає для конкретної людини, та карати за це немає жодного сенсу. Хибний вибір сам по собі покарання. А люди в поїзді відзначилися тим, що за життя не зробили жодного вибору. Йдеться, певно, не про речі на кшталт «Що замовити в ресторані?» чи «Який колір помади обрати?» Усе серйозніше. Ви таких, мабуть, зустрічали. Бовтаються, як лайно в ополонці, туди дупу — сюди хвіст, і ніяк не можуть визначитися. Ні з чим. То роками живуть на дві сім’ї, то в роботі шукають себе аж до пенсії… Таких безліч. І оця ледве-теплість, байдужість є великим гріхом. Або гори, або будь холодним.

— Легше сказати, аніж зробити.

— Ми не шукаємо легких шляхів, Юрку. — Мойра, почуваючись мамою-квочкою, ще раз огляділа свій «виводок». Бобир обійняв Владу, Геник сплів свої пальці із Юліними, а Павлуша скулився на своїй лаві, немов осінній сухолист; охопив коліна руками, і припав до них, як потопаючий — до корабельної дошки. Поза ембріона. Біла Пані розуміюче кивнула. Як Штос не бадьориться, а хірургічна ніч не минула для нього безслідно. Страшно, боляче і хочеться назад до мами в пузо, несвідомо, однак сильно. Вибач, котику, пуза не буде. Буде другий шанс. Ти, мабуть, і справді лікар від Бога, зазвичай убивцям жодних шансів не дають.

— Ми все з’ясували? — сподіваючись почути «так», Біла Пані сяйливо усміхнулася. Юрко скривився.

— Ні, на жаль. Ще одна дрібничка. Хто із нас заплатить за інший вибір? Хто, коли і як? Бо десь у вусі мухою дзижчить відчуття про високу ціну. Надвисоку.

Жінка на мить замислилася. Юнак поцілив у ціль, та вона не мала права говорити про це тепер. Потім — скільки завгодно.

— Як я, поза сумнівом, уже згадувала, — повільно, добираючи слова, мов тугі яблука на вагу, заговорила Мойра, — ця пропозиція не передбачає відмови.

— Ви про це не згадували, — різко обірвав Бобир. — А безвідмовна пропозиція, по суті, є наказом.

— Так і є.

— Ми в армії?

— Гірше, синку. Ви на початку відліку. І будете тут, аж доки все це не добіжить кінця. Тому, —

Мойра суворо підібгала губи, — рухайтеся, моя вам порада.

Павло Вільгельмович Штос зірвався на рівні ноги так рвучко, ніби сидів на пружині, і практично вперся в низьку стелю маківкою. Хірургічна шапочка скотилася з голови і красиво спланувала на земляну підлогу. На шиї від напруження, гніву та марних спроб його стримати напнулися жили.