— Треба його знайти, — по хвилі роздумів запропонував Геннадій.

— Немає сенсу, — заперечив юнак. — Знайдемо його, і що? Він на копках-баранках нас до Зоряного довезе?

— То давайте перевіримо мотор. Якщо працює, самі звідси вшиємося, — Геник, наче об натягнуту нитку, перечепився об Юлін погляд.

— Що?

— Ключі. Чим мотор заведеш?

— Юлю, ради Бога. Два дроти з’єднати, от і все. Я таке робив колись… давно, в юності.

Юлія округлила очі, мов перепуджена сова. Отакої, що не день, то новини. Законослухняний Геник, жива Феміда у штанях, і ось тобі й маєш, розпишися! Що він ще робив колись, давно, в юності, про що вона не знає? Жінка похитала головою. Байдуже. Їй сім місяців потерпіти, а потім забрати гроші — і слід за нею охолоне. Хай як хоче, так і дає собі раду, механік клятий! Фальшивий праведник… чого ще ждати від лихваря?

— Це має сенс, — говорив тим часом Юрко. — Тільки почекаємо, доки дощ перейде.

— А зараз, — збадьорилась Ксеня, — гадаю, нам усім слід нарешті познайомитись.

— А це ще на хєра? — брякнув Штос зопалу. Обличчя товстухи витягнулося, і побіліло, мов пузо дохлої рибини.

— Ну, я просто подумала…

— Ти ще й думати вмієш, чудо?

Губи тітки затремтіли, очі набрякли слізьми.

— Ви… хам! Хто дав вам право… я хотіла, як краще… нас дорога звела, і ми… ще будемо всі вкупі якийсь час, і тому…

— Не хвилюйтесь, дорогенька, він того не вартий, — Влада нахилилась наперед і простягнула Ксені руку. — Я — Владлена, можна Влада. А ви?

Якусь мить жінка дивилася на Владину долоню, як на кобру, а потім несміливо потиснула.

— А я — Ксеня. Оксана. Дуже приємно. Вибачте, я була… подумала… не має значення. Я справді рада знайомству.

— Бобир, — коротко назвався Юрко. — І прошу без дурних коментарів, бо і так вже руки сверблять, — він кивнув у бік Штоса.

— Я. Павло Вільгельмович Штос. Павло. І знайомству я геть не радий.

— Переживемо. Я — Геннадій, для друзів, навіть випадкових — Геник. А це моя дружина, Юлія.

— Лі-і-і-і… — пролунало з того місця, де сиділа потрощена бабця. Вона досі мовчала, лише погойдувалася з ритмічністю маятника, і неочікуваний звук налякав усіх без винятку. Штос узагалі ледь у штани не наклав, так перепудився від цього тихого, більш схожого на комариний писк, скімлення.

— Здається, вона пробує назватися, — Ксеня, що сиділа навпроти сердешної жінки, поклала тій на пальці свою зашкарублу долоню. — Хто ви, дамочко? Як ваше ім’я?

— Да-а-а-а, — і жінка, що, здавалося, перебувала у стані кататонічного ступору, зненацька заплакала, гірко, як дитина, самозабутньо схлипуючи, і витираючи носа брудним рукавом тоненького, мов тополиний листок, китайського плаща. — Лі-і-і-да-а. Ой, Боже мій, Боже…

І саме цієї миті вщух дощ. Так само зненацька, як і почався. Різнобарвним коромислом спалахнула в небі веселка, рідкісна коштовність у короні осені, така яскрава, що можна було розгледіти чіткі межі кожного спектра. Усі подорожні синхронно глянули на небо, засміялися, заштовхали одне одного, щось шепочучи, захоплюючись, дивуючись — і ніхто з них не помітив ні того, що біля маршрутки виник загадковий водій, ані того, як пильно він усіх роздивлявся. І того, як він зник невідомо куди, просто розчинився в повітрі, також ніхто не зауважив…

6

— Отже, мотор і справді не працює, — підсумував Юрко.

Пасажири знову скупчилися біля автівки, цокаючи зубами й ловлячи дрижаки — після зливи повітря так посвіжішало, що більше надавалося до зими. Калабані на центральній площі нагадували крихітні озера, рештки асфальту щезли під товщею каламутної води, зникли також кури з-під сільмагу, листя з абрикоси і надія вибратися звідси якнайшвидше.

А дещо так і не з’явилося. І дехто. Наприклад, селяни.

Це було дивно й підозріло. Це смерділо неприємностями. Білий день, субота, а біля крамниці — нікого. Жодної людини. Хоч би якийсь тобі завалящий ярижник або зграйка дітлахів, що прибігли за карамельками та жувальною гумкою. Чи бодай якась спрацьована жіночка з темно-сірою паляницею під пахвою та пляшкою горілки, купленою для свого «годувальника», у лискучій від бруду полотняній торбі.

Нікого. Узагалі. Зовсім.

Ну, гаразд, крамниця — то ще півлиха. Уявімо, що сільмаг закритий. Або що всі сидять удома, бо тримають шабат. Або що тутешній нарід викрали прибульці. А де тоді худоба? Так, корови не пасуться на асфальті, і навряд чи під сільрадою побачиш свиней, хоча, судячи з чисельних баюр, там був би їм просто курорт, справжня грязелікарня, але… тиша. Ось що бентежить. Тихо так, що стає лячно. Не ревуть корови, не чути свиней, навіть півні не співають і собаки не брешуть. Не гасають, як ошпарені, на деренчливих мопедах та мотоциклах перші хлопці на селі, і дівчата не йдуть до клубу, аби чекати на вечірні танці, як це водиться, від самого полудня. Не видно бабусь в ошатних квітчастих хустках «до неділі», і малечі. Це вже не просто тиша, зрозумів Бобир, тупо дивлячись під капот мікроавтобуса.

Це порожнеча. Безгучне відлуння майбутньої біди.

Геник упіймав погляд Бобиря і спохмурнів. Він був досить успішним бізнесменом для того, аби належним чином цінувати інтуїцію, а зараз і його передчуття, і передчуття цього юнака, та навіть тваринні інстинкти того, прости Господи, Штоса, волали хором та не своїм голосом: «Забирайтеся звідси!»

Геннадій озирнувся. Ще раз, ще… оцінити становище, у якому перебуваєш, до початку будь-яких дій, гори вчать вельми добре. Його навчили афганські гори… Отже, по-перше, видимих доріг тут немає. Тобто є якісь підозрілі стежки, такі тонкі, ледь помітні, наче п’яними ельфами витоптані, а шляхів катма. Як, хотілося б знати, вони сюди взагалі заїхали? Долетіли на крилах кохання? По-друге, це село, чи що воно в біса таке, оточене лісом, стрімчаками і бескидами, як красуня залицяльниками, а рушати в гори зараз, коли надвечір’я ось-ось зашурхотить своїми чорними атласними крилами, цілковите безглуздя. Невиправданий ризик. Хоча… був би він тут сам, без Юлі, може, й ризикнув би, хтозна. Прихопив би із собою Юрка, і пішли б на розвідку. А так… чотири жінки, одна з яких хвора, а друга вагітна, а якщо Павла рахувати, то виходить чотири жінки та плюс баба… ні. Та й що за розвідка поночі? Варто переждати.

У своєму дорогому кашеміровому пальті біля наскрізь проржавілої, розтрощеної маршрутки Геник виглядав недоречно, як швейцар гонорового ресторану з галунами на парадному мундирі у дверях заводської їдальні, однак мозок його працював, мов дзиґар. Насамперед слід подумати про нічліг. У цій консервній бляшанці на колесах околієш від холоду, ще й світанок не настане. А тут, хай там як, є хати. Дивно, чомусь мазанки біліють здалеку, для цього регіону геть нехарактерні. Далі, вранці треба знайти водія. З-під землі вирити, якщо доведеться. Він, як не крути, ключ до всього, що тут коїться. А якщо не вдасться — чи якщо й удасться, то теж — треба повертатися у світ. До свого життя. Геннадій скоса поглянув на Юлю, і зрадницька думка змією прослизнула в голову — а може, нехай?.. Хай робить, що хоче, чому він, справді мусить її силувати? І чи має на це право? Жити з нею він уже не зможе, що так, що інак, то чому б не дати їй волю? Адже саме цього Юля прагне, чи не так?

Геник вилаявся крізь зуби. Байдуже, чого прагне Юля, зараз він захищає не її. Думав, що її, і що завжди, аж до скону, захищатиме тільки її, але — ні. Нині в нього інший підзахисний. Крихітний такий, сантиметр зросту. І він потребує когось, аби жити, якщо вже мати відмовляє в цьому праві. Він потребує тата, бо не годен захистити себе сам. Що ж… нехай інші називають його зародком, ембріоном, як завгодно, а для нього там, іще невидимий і нечутний, але вже — малюк. Нехай інші роблять все, що хочуть — за всіма не догледиш. А він робитиме те, що Бог велить.

Бо хто, як не муж, за фамілію відповідає?

Щойно Геник коротко і популярно виклав усім свої міркування, зчинилася жвава дискусія. На порядку денному стояло одне питання: чи триматися їм укупі, а чи шукати ночівлі парами? За купу стояли Геннадій, Юрко і Влада. Штос та Юля були проти. Ксеня вагалася, дізнатися думку Ліди було неможливо — її нерозбірливе бурмотіння раз у раз переходило у схлипування. Ситуація ускладнювалася тим, що сім, якщо поділити на два, давало три з половиною. Простіше кажучи, Ліда була зайвою.