— Значить, училися, пане Савичу, в Києві?

— Певне, як і ваша милість, — блиснув очима дячок.

— До якого класу дійшли?

— Кінчив поетику.

— Значить, у вас є, пане дяче, книжиця з віршами? Дячок звів на мене трохи насторожені очі.

— Книжиця з віршами у мене є, — сказав спроквола. — Але ж чи вам, пане канцеляристе, те цікаво?

— Я теж дійшов до філософії, — мовив я, — ще й провчився на ній цілий рік. Після того рушив, як і ви, шукати місця прожитку. Так само колись учинив мій батько Остап і дід мій, неспокійна душа, Ілля Турчиновський. А питав я, пане Савичу, від того, що і в мене є книжиця з віршами та всілякими записами, ми могли б при добрій нагоді та згоді ними обмінятися…

Але дячок не встиг відповісти мені, бо зайшов Андрій Хвостенко. Під час нашої з дячком розмови Іван Скиба подрімував у кутку за столом — наш інтерес йому був чужий. Коли ж зайшов Хвостенко, він знову набрав урядової постави.

6

— Були вони в мене, аякже, — сказав Огроновичів підсусідок. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче випльовував круглі камінці. — П'ятеро чоловік було: пана судді стадник Кочубей, значкового товариша Федоровича стадник Михайло, ще й коровник пана Дмитра Маркевича Хома Біда, звісно, і той убитий з товаришем, хто зна, як їх і звуть. Сиділи вони до полудня.

— Багато випили?

— Та сім кварт, по три копійки за кварту. За них мені Біда й хустку гранатово-рябу застановив — хустка на двадцять копійок.

— Ну а коли випили?

— То й пішли від мене. Хвоста тобто, десь, як по правді сказати… ополудні! Еге ж, пішли собі, а мені яке діло куди? Я так і жінці своїй сказав: яке мені до того діло, кхе! Заплатили чи б то заставу лишили, то й гаразд!

— Не сварилися поміж себе?

Андрій Хвостенко поставив супроти наказного сотника нетямкуваті оченята, начебто питано щось дивне.

— Ні, не сварилися, — категорично відказав він. — І більше в мене не були…

Я помітив, що в Андрія Хвостенка, чи Хвоста, як його прозивали, дивної барви волосся. Мало воно рудуватий відлив, так само, як і його одежа. Такого кольору була й гранатово-ряба хустка, яку заставив Хома Біда, — це була барва цього рудого краю. Село теж звалося Рудівка, бо все навколо таки й справді випромінювало рудизну: земля, хати й люди. Навіть солома на стріхах виглядала не як скрізь — росла на червонясто-синій землі й набиралася тої барви ще на ниві.

Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до них, бо не полишала мене думка, що вони — це спина смертельно пораненого чоловіка, а водночас — манливе, хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій, що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьмарює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинитися. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них так дивно пригашено погляди — вони з іншого світу, і нам з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно, — щось було у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулилося, і відчув я невиясний біль — прошив він мене наскрізь. Від того з'явилося незбагненне й безпричинне почуття вини, хоч не мав би я почуватися винуватим. Але жінка повернулась у мій бік і позирнула на мене очима, які й досі стоять переді мною.

— Сумирна нині погода, — сказав Іван Скиба, позіхаючи й хрестячи при цьому рота. — Знаєте, панове, що добре на цю погоду? Кусака, щоб було якнайбільше перцю. Як на кого, але мене цей напій вельми бадьорить.

— А полинівка, ваша милість? — озвався Стефан Савич. — Полинівка, гадаю, була б несогірш!

— Ні, ні, саме кусака, пане дяче, — трохи нетерпляче сказав Скиба. — Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка з'їв. Чи не так, пане канцеляристе?

— О так! — поспішив згодитися я. — Як на мене, ваша кусака надто вже люта!..

— А що я кажу? — розреготався Скиба. — Саме її й треба, щоб за такої погоди не заснути.

7

Шинкарка пана Дмитра Маркевича В'юцка Безкровна була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дячок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову, ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її — рудувато-сині, як і одежа, в яку вбралася.

— Нарешті я вас застала, пане дяче, — сказала В'юцка, забувши про нас, урядових осіб. — Обіцялися заплатити борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими, що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.

Вона казала це владним, грудним голосом, у якому пробивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від тих слів поник і зів'яв, опустивши очі, і стояв нерушно, тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-голубої печалі, що В'юцка не витримала й засміялася.

— А добре налякала вас, пане дяче?..

Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими очима, коли ж раптом розгладилося його лице, а зморшки зникли з нього.

— Жартуєте з мене, пані В'юцко, — сказав майже пошепки.

— Ми не для жартів покликали тебе, В'юцко Безкровна, — прорипів урядничим голосом Іван Скиба.

— Чи ж не знаю, що не для жартів, — блиснула зубами В'юцка. — Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про них я знаю таке…

— Зачекайте хвильку, В'юцко, — сказав я, бо, задивившись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роздивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голову. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всмішка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував, що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.

— Кажіть, — дозволив я, намилувавшись з жінки.

— Та мені й казати нічого, — згорда відказала В'юцка. — У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечірнім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, коровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий чоловік і товариш його, хто вони, бозна!

— Всього їх чотири було?

— Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи кварту по п'ять копійок.

— Сварилися вони?

— Ні, — відказала шинкарка. — Отой стадник скоро від них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товаришем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.

— П'яні були?

— Та вже ж, — кинула В'юцка. — Коровника Біду забрала його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на Рудівку через гребельку Огроновича.

— Коли саме це було?

— Худоба до села поверталася, — сказала В'юцка. — Сонце ще не зайшло…

Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і повільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я побачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох незнайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг золотило воду, — перед ними й позад них, — вони немов у багряне полум'я потрапили: надійшла така уроча хвилина.

Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мертвим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно впливала в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі натикано безліч коров'ячих рогів. Я знаю, що відчували під ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах. Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зовсім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок, який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою, а пісок отой — зерном…