Наступного вечора я таки вирішив відвідати Ленсаля. Посмикав ручку дзвінка — відчинила мені служниця і, як тільки я назвався, провела мене в дім. У кімнаті, куди мене запросили, сидів на килимі разом з десятирічним хлопцем одягнений по-домашньому в халат та пантофлі інспектор — вони майстрували із драниці іграшковий вітряк.

— Сідайте, де бачите, — сказав Ленсаль. — Зараз ми закінчимо…

Вони прикріплювали до вітряка крила і зосереджено перемовлялися, неголосно сперечаючись, відчутно було, що ці двоє працюють погоджено. Я сів у фотель зовсім так само, як любило чинити моє незриме «я», і з глибоким інтересом задивився на це трохи незвичайне заняття — від поважності і строгості Ленсаля в домашніх стінах не лишилось і сліду.

— Чи дощ перестав? — спитав Ленсаль, все ще возячись із вітряком.

— Здається, починається новий світовий потоп, — сказав я усміхаючись.

— Не треба так жартувати, — відказав поважно інспектор.

— Гадаєте, від мого жарту справді станеться потоп?

— А хіба не здатні ми накликати на себе біди? Коли ж маємо таку здатність у малому, чому не матимемо її у великому?

— Не думав, що ви забобонні, пане інспекторе.

— Людина звикла ставити себе в центр усесвіту, — сказав Ленсаль. — Звідси й забобони.

Він звівся, тримаючи в руках модель вітряка.

— Ну, як штука? — спитав він гордо. Хлопець радісно заплескав у долоні.

— Неси його до себе, — м'яко сказав батько. — А ми тут з гостем перекинемося словом. Чого ви на мене так дивитеся?

— В домашніх умовах ви не схожі на інспектора.

— Ще чого бракувало! В домашніх умовах ми самі по собі.

– І забуваємо, що цей світ оточено товщею води, — підхопив я його думку.

— Це тоді, коли не крапає на голову. Шкода, що ви не п'єте, ми б ковтнули б з вами по келишку. На дощ це приємно. А чому ви не п'єте?

— Слабкий на голову, — всміхнувся я.

— Пити, курити й любити жінок — три облуди мужчини.

— Все це одна облуда, — сказав я.

— То чому ви її заперечуєте?

— Це недолік мого виховання. Мені вмовив те батько, і я не маю сили його переконаність зламати.

— Що ж, похвально. Може, через це вас і вважають за дивака.

— Мене за дивака? — зчудувався я.

— Таж не мене, — добродушно відказав Ленсаль. — Не вам казати: є закони загальні, суспільного значення, а є закони житейські. Перші високі, а другі — живі. Перші поважаються, а за другими живуть. Гармонія й полягає в тому, що людина починає рівноважити ці начала, не заперечує законів високих, але живе за законами неписаними.

— А дивак — це той, хто не досягає такої гармонії?

— Не досягає гармонії невдаха. Дивак — це той, хто не хоче її досягати. Свідомо й цілеспрямовано… Але все це порожня балаканина. Ви граєте в шахи?

— З помірним успіхом.

— Я так само. — Ленсаль зупинився серед кімнати і, загадково всміхаючись, підняв догори пальця. — Просто так грати нецікаво. На гроші ви, певне, не захочете.

— Я противник азартних ігор, — мовив я поважно.

— Ну, звісно. Це теж недолік вашого виховання. Тоді гратимемо на щиглі.

— Як це на щиглі?

— Хто програв, дістає щигля по носі.

— Мені буде незручно давати вам щигля по носі.

— А це чому? — здивовано викруглив очі Ленсаль. — Може, тому, що я інспектор? Плюньте на те!

Я зробив жартівливий рух: удав, що плюю й розтираю. Ленсаль зареготав.

— О, ми з вами дійдемо згоди. А чому ви такі впевнені, що дасте щигля мені?

— Бо можу у вас виграти, — скромно зауважив я.

— Ну, це ще вилами по воді писано. Самі ж кажете, що граєте з помірним успіхом.

— Але програвати не люблю, — сказав я вже серйозно.

— А хто це, милий ви мій, любить? — узяв мене під руку Ленсаль. — Я теж цього не люблю, але є втіха реваншу: один раз програв, а другий виграв, впав і підвівся, нічого страшного в тому нема.

— А коли впав і не підвівся?

— Значить, доля така Значить, не можемо ми бути партнерами. А це теж варто перевірити.

Він підвів мене до шахового столика, і я відчув у собі понуру зосередженість. Здається, мені годилося б відмовитися від гри, і я спробував учинити це незагайно. Ленсаль, однак, сприйняв це як страх перед щиглем у ніс і зовсім розвеселився.

— Але бити без жалості і важень на наше становище в гімназії, — категорично сказав він.

Перший раз я дав йому щигля такого, як він заповідав, а може, навіть трохи сильнішого. Ленсаль підскочив і подивився на мене повними сліз очима. Я ж усе ще відчував урочисту нахмуреність і знову запропонував не продовжувати гру.

— Е, ви дуже хитрий, — помахав Ленсаль пальцем. — Хочете бити мене і не дати мені можливості відігратися.

Другий щиголь Ленсаль одержав ще немилосердніший, ніс його аж почервонів, а очі гнівно блиснули. Я вже не пропонував йому завершити гру, і він сидів над столиком напружений та зосереджений. Думав над кожним ходом непомірно довго, і я слідував тут за ним. Здається, зійшлися ми у крутому поєдинку, наче вирішували речі важливіші від шахів. Може, годилося мені хоч раз програти, але я не міг себе стримати. Знову з'явилась у мені знайома злість, і я ліпше трупом ліг би йому під ноги, ніж би програв.

Третій щиголь я дав йому такий, що він схопився за носа й поглянув на мене трохи перелякано.

— Гратимемо ще? — спитав я чемно.

— Дивна річ, — сказав Ленсаль, потираючи носа. — Граєте ви й справді погано, але чому я не можу виграти?

— Я ж вас попереджував, що не люблю програвати.

— А я люблю? — вигукнув трохи верескливо інспектор. — Я, може, більше вашого не люблю. Окрім того, не забувайте…

— Ви ж радили мені це забути, — сказав я з усмішкою.

Ленсаль засопів, але не сказав нічого. Він думав над кожним ходом так, що я відчував, як потріскують у нього в мозку волоконця.

Четверту партію ми не дограли. Ленсаль змішав шахи, заявивши, що виходить нічия. Я не сперечався і звівся, готовий відійти. Інспектор мене не затримував. Похмурий і з червоним від щиглів носом, він провів мене до дверей і на моє чемне «на добраніч» не відповів. Я знав, що добрі стосунки між нами закінчилися, але не відчував урази, а тільки задоволення.

Випускаючи мене на дощ, інспектор не запросив мене заходити до нього й далі, та й дивно було б сподіватися віл нього такої чемності. Я розгорнув парасоля, і водяні струмені голосно застукотіли об натягнену тканину. Обличчя мені заросилося дрібними краплями, і я збагнув, що справжній затишок знайду тільки там, звідки тікав: у порожній своїй квартирі, де плаває, як човен, моє ліжко і де сухо й тепло. На обличчі мені поклалася скривлена усмішка, а кроки ставали на мокрий хідник важко й урочисто. Я йшов і думав, що коли б зустрівся мені по дорозі бандюга, яких останнім часом завелось у місті забагато, погано було б не мені, а йому. Дивна сила струміла з кожної клітини мого тіла — в мені вже й тіні не було розм'яклої кволості, яка так вимучила мене передовім. Одна моя рука цупко тримала парасоля, а друга щосили стискала схованого в кишені кулака. Я йшов, переповнений холодного лиходійства і шкодував, що дорога моя була така коротка і на ній таки ніхто на мене не нападав.

РОЗДІЛ XI

Ота перемога над Ленсалем дозволила мені уміцнити свій дух, і це було більш як учасно: в місті почали чинитися події, до яких я не міг поставатися байдуже, тобто з'явилася злодійська ватага, яка не тільки нападала на нічних перехожих, що довелося зазнати й мені, а й чинила відверті напади на комори й доми, як у самому Житомирі, так і по навколишніх селах та містечках. Спершу бандити нападали на єврейські лавки, потім почали спорожнювати льохи міщан, не минали й чиновничих квартир. Почалася паніка, в будинках закладали вікна й двері, дехто вставляв грати, але все це було майже безрезультатно. Зате все розкішніше й розкішніше почав жити начальник місцевої інвалідної команди Іщинський. Ця особа почала приковувати мою увагу, і я вирішив його навідати й приглянутися ближче. В той час, коли моя тілесна подоба сиділа за кафедрою і вгощала учнів колами, перш ніж почати проказувати новий урок, друга, активніша, частина мого єства ішла собі по вулиці в незримій іпостасі. Недовго мені довелося отак іти: назустріч поїхала карета, там сидів чоловік, який блиснув до мене лисиною, знявши на мент форменого кашкета й навіщось провівши по тій лисині долонею. Після того кашкет знову влігся на голову, і з-під нього визирнули два чорні, круглі ока, не великі й не малі, але покриті тонкою, масною плівкою. Я побачив грубий, кулакоподібний ніс і розшарпані вуса під ним, нижче ховалися тонкі, сірі губи. Голене підборіддя було правильно квадратної форми, і я подумав, що з такою фізіономією є всі підстави домагатися прихильності в місцевої аристократії: кожен шукає в світі того, чого сам не має. Щомісяця цей чоловік, який їхав оце в кареті, давав бал, і щомісяця місцева аристократія танцювала в нього, пила, їла, грала в карти і зовсім не тривожилася від поганих чуток, які почали поширюватися про Іщинського. Казали, що нічний обхід з інвалідних солдат та десяцьких майже завжди опинявся біля будинку, який грабували, переслідував грабіжників, навіть стріляв, але ніколи нікого не ловив і не вбивав. Я сам був дослідив знічев'я один дивний виїзд карети Іщинського — це було тоді, коли напали на мене бандюги, і я спробував довідатися, хто саме на мене нападав. Карета приїхала під тюрму, і незабаром з неї виведено було чоловіка в арештанській одежі. Той чоловік сів у карету, Іщинський заговорив з ним, як з добрим знайомим. Я прослухав ту розмову: йшлося про те, щоб виведений арештант став учителем для хлопців Іщинського, хоч начальник інвалідної команди своїх дітей не мав. Я зробив невеликий підрахунок і визначив, що напередодні балу в Іщинського в тому чи іншому місці обов'язково розбивався винний льох, і поліції треба було бути сліпою, щоб такої очевиді не помітити. Зрештою, поліцмейстер та городничий так само брали участь у тих балах і пили вино, зовсім не замислюючись, звідкіля його взято. Перед балом пропадало не тільки вино, грабіжники охоче забирали масло, сир, яйця, курей, гусей, індиків, качок, свиней, борошно та хліб, вже не кажучи про гроші й дорогоцінності. Після того, як це траплялося, Іщинський наказував запрягати коні, як і тепер, коли я причепився до його карети, і спокійно котив у місто, роздивляючись перехожих з тупуватою цікавістю. При цьому на його обличчі, яке здригалося від струсів повозу, розквітала мертва усмішка, очі дивилися з масною притомою — Іщинський під'їжджав до ограбованого будинку і, тримаючи на вустах ту ж таки мертву усмішку, обдивлявся місце злочину й помугикував, коли господар торохтів йому щось про замаскованих людей, які ввірвались у дім, виставивши віконниці й вікна, перев'язали прислугу, а хазяям наказали сумирно лежати в ліжках. Обібравши весь будинок, познімали ковдри з ліжок і повитягали перини, лишивши господарів у самих нічних сорочках.