Я подивився на імператора; моє остовпіння було таким, що він зареготав.

— Слухай далі, — сказав він.

— Мосьє Дювейр’є, — провадив Мокар, — домігся того, що делегація від цих вождів прибула до Парижа засвідчити свою відданість його величності. Цей візит може мати дуже важливі наслідки, і його превосходительство міністр колоній сподівається підписати торговельний договір, забезпечивши нашому народові великі вигоди. Цих вождів п’ятеро, і серед них шейх Отман, аменокал, або султан конфедерації аджерів. Вони прибудуть завтра вранці на Ліонський вокзал. Мосьє Дювейр’є зустрічатиме їх. Але імператор подумав, що крім нього…

— Я подумав, — сказав Наполеон III, очевидно задоволений моїм ошелешеним виглядом, — що було б доцільно, аби цих поважних мусульман зустрів також один з моїх камер-юнкерів. Тож я й покликав тебе, мій любий Біловський. Не лякайся, — додав він, регочучи, — з тобою буде мосьє Дювейр’є. Твоя роль полягатиме лише у тому, щоб забезпечити світський характер зустрічі; будеш присутній на сніданку, який я дам завтра на честь цих імамів у Тюїльрі, а ввечері, нишком, бо їхня релігія дуже почутлива в деяких питаннях, подбаєш, щоб вони дістали уявлення про паризьку культуру. Але не переборщуй: не забувай, що там, у Сахарі, вони дуже високі й поважні релігійні особи. Отже, покладаюся на твій такт і даю тобі карт-бланш… Мокаре!

— Так, сір?

— Половину коштів, потрібних графові Біловському для прийому таргійської делегації, віднесіть за рахунок Міністерства закордонних справ, а другу половину — Міністерства колоній. Гадаю, що для початку вистачить ста тисяч франків. Коли графові потрібна буде більша сума, він має тільки повідомити вам про це.

Клементіна жила на вулиці Бокадор у маленькому будиночку мавританського стилю, що його я купив для неї в мосьє де Лесепса. Застав її в ліжку. Побачивши мене, вона заллялася слізьми.

— Ми з тобою здуріли, — прошепотіла вона, схлипуючи. — Що ми накоїли!

— Клементіно, що з тобою?

— Що ми накоїли, що накоїли! — повторювала вона.

А я бачив її буйне чорне волосся, її теплу шкіру, яка пахла парфумами.

— Що сталося? Ну що сталося?

— Я… — і вона прошепотіла мені щось на вухо.

— Ні! — відповів я розгублено. — Ти певна цього?

— Чи я певна!

Я був приголомшений.

— Здається, ти не радієш, — сказала вона уїдливо.

— Я не сказав цього, Клементіно, хоч, зрештою… Я дуже щасливий, слово честі.

— Доведи мені це: проведемо завтрашній день разом.

— Завтрашній? — я аж підскочив. — Це неможливо!

— Чому? — підозріливо спитала вона.

— Тому що завтра я маю супроводжувати таргійську делегацію в Парижі… Наказ імператора.

— Що це за вигадка? — скрикнула Клементіна.

Треба визнати, ніщо так не схоже на брехню, як правда.

Я більш-менш точно переповів Клементіні те, що почув від Мокара. Вона слухала з виглядом, який означав: мене не обдуриш!

Нарешті, розлючений, я вигукнув:

— Можеш прийти й подивитися на власні очі. Завтра ввечері я обідаю з ними і запрошую тебе.

— Будь певен, я прийду, — з гідністю відповіла Клементіна.

Визнаю, цієї миті я втратив рівновагу. Але ж який то був день! Прокинувшись, отримав рахунок на сорок тисяч франків. Потім — неприємний обов’язок супроводжувати дикунів у Парижі. І опріч усього — перспектива стати батьком позашлюбної дитини…

«Але ж, — подумав я, оговтуючись, — це наказ.імператора. Він попросив мене познайомити туарегів з паризьким життям. Клементіна дуже гарно тримається у світському товаристві, й тепер не варто її дратувати. Замовлю на завтрашній вечір окремий кабінет у Кафе-де-Парі і скажу Грамон-Кадеруссу і Віль-Кастелю, щоб вони привели з собою своїх веселих коханок. Це буде цілком у галльському дусі: спостерігати, як поведуть себе діти пустелі в цій компанії».

Поїзд з Марселя прибув о двадцять на одинадцяту. Я побачив на пероні мосьє Дювейр’є, симпатичного молодика років двадцяти трьох з блакитними очима й маленькою русявою борідкою. Туареги, вийшовши з вагона, кинулися йому в обійми. Він жив з ними протягом двох років у наметі у чорта в зубах. Дювейр’є представив мене їхньому старшому, шейхові Отману, й чотирьом іншим прегарним чоловікам у бавовняному синьому вбранні та з амулетами з червоної шкіри.

На щастя, всі вони так-сяк розмовляли мовою сабір[44], що полегшувало спілкування. В пам’яті збереглися сніданок в Тюїльрі, відвідини музею, ратуші, Імператорської друкарні. Щоразу туареги вписували свої імена до книги відгуків. Це тривало нескінченно довго. Щоб ви мали уявлення, наведу лише повне ім’я шейха Отмана: Отман-бен-ель-Гадж-ель-Векрі-бен-ель-Гадж-ель-Фаджі-бен-Мохаммед-Буйя-бен-зі-Ахмед-ес-Сукі-бен-Махмуд[45].

А їх приїхало п’ятеро.

В мене був гарний настрій, зокрема тому, що на бульварах і повсюди ми мали шалений успіх. У Кафе-де-Парі о пів на сьому захват досяг апогея. Делегація, вже трохи напідпитку, стискала мене в обіймах, вигукуючи: «Боно[46] Наполеон!», «Боно Євгенія!», «Боно Казимир!», «Боно європейці!». Грамон-Кадерусс і Віль-Кастель прийшли в номер з Анною Грімальді, актрисою з Фолі Бержер, та Ортанс Шнейдер — такими гарними, що аж лячно було. Але пальма першості належала моїй коханій Клементіні. Скажу тобі, в якому вона була вбранні: білій тюлевій туніці й синій плісированій спідниці з китайського тарлатану, яку також вкривав тюль. Цю тюлеву спідницю трохи піднімали по боках гірлянди із зеленого листя й витких рожевих троянд. Вона утворювала круглий балдахін, з-під якого спереду й по боках виднілася тарлатанова спідниця. Гірлянди здіймалися до талії, а проміжок між двома гілками заповнювали банти з рожевого сатину з довгими кінцями. Корсаж, драпірований тюлем, з’єднувався з пелеринкою з тюлевих стрічок і мереживних воланів. Чорне волосся прикрашала корона — діадема з тих самих квітів. Дві довгі стрічки з листя обвивали кучері й спадали на шию. Накидка у вигляді короткої мантії з каптуром була з синього кашеміру, гаптованого золотом, і мала білу сатинову підкладку.

Такий блиск і краса вразили туарегів, особливо того, що сидів праворуч від Клементіни, Ель-Гадж-бен-Гусмама, рідного брата шейха Отмана й аменокала Хоггару. Вже під час першої страви — супу з дичини й токайського — він був закоханий. Коли ж подали фруктовий компот з Мартініки й лікер мадам Амфу, то почав виявляти свою палку, нестямну пристрасть. Кіпрське вино остаточно пролило світло на його почуття. Ортанс лише штовхнула мене під столом ногою. Грамон, котрий мав той самий намір щодо Анни, помилився й викликав обурення одного з туарегів. Так от, коли настав час їхати до Мабій, ми вже переконалися, я# наші гості поважають заборону Пророка щодо вина.

У Мабій, тоді як Клементіна, Ортанс, Анна, Людовік і троє туарегів із запалом танцювали, шейх Отман відвів мене набік і схвильовано переказав доручення свого брата, шейха Ахмеда.

Наступного дня о першій пополудні я прийшов до Клементіни.

— Дитино моя, — почав, ледве розбудивши її, — послухай, хочу серйозно поговорити з тобою.

Вона примхливо протерла очі.

— Як тобі сподобався той молодий араб, який так міцно обіймав тебе вчора ввечорі?

— Узагалі… нічого, — відповіла вона, паленіючи.

— Тобі відомо, що він у своїй країні є володарем земель, які у. п’ять чи шість разів більші, ніж володіння нашого найвищого монарха, імператора Наполеона III?

— Про щось таке він бурмотів, — сказала вона, явно зацікавлено.

— Отже, ти хотіла б сісти на трон, як наша шановна володарка, імператриця Євгенія?

Клементіна отетеріло дивилася на мене.

— Його рідний брат шейх Отман доручив мені від його імені зробити тобі таку пропозицію.

Клементіна не відповіла, ошелешена й спокушена.

— Я імператриця! — нарешті вимовила вона.

— Усе залежить від тебе. Маєш відповісти до полудня. Якщо скажеш «так», поснідаємо разом у Вуазена, і край.