Моранж глухо скрикнув.

Перед нами була одна з тих скринь, де зберігаються мумії. Те саме блискуче дерево, ті самі барвисті написи, з тією лише різницею, що ієрогліфи було замінено на1 тіфінагські літери. Навіть сама їх форма — вузька внизу і ширша зверху — переконувала нас у цьому.

Я вже казав про те, що спідня частина цього великого футляра була закрита, — це надавало йому вигляду прямокутного сабо.

Ле Меж став навколішки й закріпив на чільному боці скрині прямокутний білий картон, велику етикетку, котру він узяв зі свого письмового стола кілька хвилин тому, перш ніж залишити бібліотеку.

— Можете прочитати, — сказав він просто, але все ще тихим голосом.

Я також став навколішки, бо світло великих ламп ледве давало змогу прочитати етикетку. І все ж я пізнав почерк професора.

Там були прості слова, написані великими круглими літерами.

«Номер 53. Майор сер Арчібалд Рюссель. Народився у Річмонді 5 липня 1860 року. Помер у Хоггарі 3 грудня 1896 року».

Я скочив на ноги й скрикнув:

— Майор Рюссель!

— Тихше, тихше, — промовив Ле Меж. — Тут ніхто не має права підвищувати голос.

— Майор Рюссель, — повторив я, мимохіть скорившись наказові, — той, хто торік вирушив з Хартума, аби дослідити Сокото?

— Це він, — підтвердив професор.

— І… де ж тепер майор Рюссель?

— Він тут, — відповів Ле Меж.

Професор подав знак. Білі туареги наблизились. У гнітючій тиші, що враз запанувала в таємничій залі, чути було лише свіже дзюрчання фонтана.

Троє негрів узялися розгортати пакунок, який вони поклали біля розмальованої скрині.

Ми з Моранжем дивилися, скуті невимовним жахом.

Незабаром побачили якусь задерев’янілу постать, постать людини. На ній блищали червоні спалахи. Перед нами лежала на підлозі, загорнута у щось подібне до білого муслінового завою, статуя з ясної бронзи, подібна до тих, що стояли довкола у нішах, виструнчені, й, здавалося, дивилися на нас незбагненним поглядом.

— Сер Арчібалд Рюссель, — прошепотів Ле Меж.

Моранж мовчки підійшов і спромігся підняти тканину.

Він довго, дуже довго дивився на похмуру бронзову статую.

— Це мумія, мумія, — нарешті заговорив він.

— Помиляєтеся, мосьє, це не мумія.

— Власне кажучи, ні, — погодився Ле Меж. — Це не мумія. Але перед вами тлінні рештки сера Арчібалда Рюсселя. Я повинен зазначити, шановний пане, що спосіб бальзамування, здійснюваний за наказом Антінеї, відрізняється від того, який був поширений у Стародавньому Єгипті. Тут немає ні натрію, ні пов’язок, ні пахощів. Промисли Хоггару за короткий час досягли результатів, до яких європейська наука прийшла лише після довгих і невдалих спроб. Коли я прибув сюди, то дуже здивувався, побачивши застосування методів, котрі, як гадав, відомі лише цивілізованому світові.

Ле Меж постукав зігнутим пальцем по блідому чолу сера Арчібалда Рюсселя. Пролунав металевий дзвін.

— Це бронза, — прошепотів я. — Це не людське чоло. Це бронза.

Ле Меж знизав плечима.

— Це людське чоло, — категорично заявив він, — а не бронза. Бронза темніша, мосьє. Цей метал — чудовий невідомий метал, про нього пише Платон у «Крітії». Він являє щось середнє між золотом і сріблом. Його можна видобути лише в горах Атлантиди. Це орішалк.

Нахилившись ще нижче, я переконався, що це той самий метал, яким оздоблені стіни бібліотеки.

— Орішалк, — провадив далі Ле Меж. — Здається, ви не розумієте, як може людське тіло перетворитися на статую з орішалку. Капітане Моранж, невже ви, освічена людина, ніколи не чули про метод доктора Варіо, що дає змогу зберігати тіло, не бальзамуючи його? Невже ви ніколи не читали книжки[32] цього лікаря-практика? Він викладає метод гальванопластики. Шкірну тканину, яка є провідником, вкривають шаром дуже легкої срібної солі. Відтак тіло занурюють у ванну з мідним купоросом, і поляризація робить свою справу. В такий спосіб металізували й тіло цього вельмишановного англійського майора. В такий самий, але мідний купорос було замінено дуже рідкісним розчином — орішалковим купоросом. Таким чином, перед вами не бронзова статуя бідняка, а статуя з металу, благороднішого за золото і срібло, одне слово, статуя, гідна онуки Нептуна.

Ле Меж подав знак. Чорні невільники підняли тіло. За кілька хвилин вони вклали цей привид з орішалку до дерев’яного розписаного футляра. Останній поставили сторч у нішу, поряд з тією, де стояв такий футляр з етикеткою під номером 52. Зробивши свою справу, вони мовчки вийшли. З дверей повіяло холодом, затріпотіло полум’я бронзових ламп, і навколо нас затанцювали величезні тіні.

Ми з Моранжем застигли, наче ці бліді металеві примари, які оточували нас. Раптом я зробив зусилля і, хитаючись, наблизився до ніші, розташованої біля тієї, де було тіло англійського майора. Мої очі шукали етикетку під номером 52.

Спершись на червоний мармур стіни, я прочитав:

— «Номер 52. Капітан Лоран Делінь. Народився в Парижі 22 липня 1861 року. Помер у Хоггарі 20 жовтня 1886 року».

— Капітан Делінь, — прошепотів Моранж, — 1895 року вирушив з Коломб-Бешара до Тіммімуна, й про нього більш нічого не було чути.

— Так, — сказав Ле Меж, кивнувши головою.

— «Номер 51, — прочитав Моранж, клацаючи зубами. — Полковник фон Віттманн, народився в Ієні 1855 року. Помер у Хоггарі 1 травня 1896 року». Полковник Віттманн, дослідник Канему, зник десь поблизу Агадесу!

— Саме так, — підтвердив Ле Меж.

— «Номер 50, — у свою чергу прочитав я, тримаючись за стіну, щоб не впасти. — Маркіз Алонзо д’Олівейра, народився в Кадіксі 21 лютого 1868 року. Помер у Хоггарі 1 лютого 1896 року». Олівейра, котрий вирушив вАрацанІ

— Саме так, — знову сказав Ле Меж. — Цей іспанець був високоосвіченою людиною. Ми з ним вели цікаві дискусії про географічне положення королівства Антея.

— «Номер 49, — мовив Моранж, зітхнувши. — Лейтенант Уодхауз, народився в Ліверпулі 16 вересня 1870 року. Помер у Хоггарі 4 жовтня 1895 року.

— Майже дитина, — зазначив Ле Меж.

— «Номер 48, — сказав я. — Молодший лейтенант Луї де Майєфе, народився в Провансі…»

Я не договорив. Судома перехопила горло.

Луї де Майєфе, мій кращий друг, друг дитинства, у Сен-Сірі, всюди… Я дивився на нього, я впізнавав його під металевою корою. Луї де Майєфе!..

Плечі мої затремтіли. Притуливши чоло до холодної стіни, я заридав.

Долинув хриплий голос Моранжа, який звернувся до професора.

— Мосьє, ця сцена надто затягнулася. Годі вже.

— Він хотів знати, — відповів Ле Меж, — хіба я винен?

Я підійшов до нього й схопив за плечі.

— Чому він тут? Чому помер?

— З тієї самої причини, що й усі інші, — відповів професор, — що й лейтенант Уодхауз, капітан Делінь, майор Рюссель, полковник фон Віттманн, сорок сім мужчин, які померли перед ними, і всі ті, хто прийде завтра.

— Від чого вони померли? — настоював Моранж.

Професор подивився на нього, і я побачив, як мій товариш зблід.

— Від чого вони померли, мосьє? Вони померли від кохання.

І додав дуже тихим і сумним голосом:

— Тепер ви знаєте.

Обережно, з чуйністю, якої ми й не підозрювали в ньому, Ле Меж відірвав нас від споглядання металевих статуй. За хвилину ми з Моранжем знову опинилися посередині зали й сіли чи, скоріше, впали на подушки. Біля наших ніг жалібно дзюркотів невидимий водограй.

Ле Меж сів між нами.

— Тепер ви знаєте, — повторив він. — Знаєте, але ще не все розумієте.

І дуже тихо промовив:

— Ви, як і всі вони, в’язні Антінеї… І Антінея має помститися.

— Помститися? — запитав Моранж, який вже опанував себе. — За що, дозвольте запитати? Чим ми з лейтенантом завинили перед Атлантидою? Чим ми прогнівили її?

— Це давня, дуже давня історія, — поважно відповів професор. — Історія, яку вам важко зрозуміти, мосьє Моранж.

— Прошу вас, професоре, поясніть.

— Ви Чоловіки. Вона Жінка, — мрійливо промовив Ле Меж. — У цьому й полягає причина.