Тієї миті портьєра знову відхилилася і з’явився Ферраджі.

— Сіді, вони звеліли сказати вам, що коли ви негайно не прийдете, то почнуть без вас.

— Іду, йду, Ферраджі. Скажи, що ми йдемо. О, панове, якби я міг передбачити… Але це так незвичайно, офіцер, котрий знає Проклеса з Карфагена, Арбуа з Жюбенвіля. Але дозвольте представитись: мосьє Етьєн Ле Меж, доцент університету.

— Капітан Моранж, — відрекомендувався мій супутник.

Я також назвав себе:

— Лейтенант де Сент-Аві. Авжеж, мосьє, я можу легко переплутати Арбуа з Карфагена з Проклесом із Жюбенвіля. З часом я заповню ці прогалини. А зараз я хотів би знати, де мій супутник і я перебуваємо, чи вільні ми, чи чиясь таємна скла тримає нас тут. Здається, що ви, мосьє, почуваєте себе досить певно, як удома, і зможете просвітити нас щодо цього питання, яке я малодушно вважаю головним.

Ле Меж подивився на мене, і якась гидлива посмішка викривила його вуста. Він розтулив рота… Тієї ж миті пролунав дзвінок.

— Незабаром, панове, я розповім вам, поясню. Але зараз, бачите, слід поспішати. Це час сніданку, і наші співтрапезники, чекаючи на нас, починають нетерпеливитись.

— Наші співтрапезники?

— їх двоє, — пояснив Ле Меж. — Ми втрьох — європейські пожильці цієї оселі, постійні пожильці, — вважав він за потрібне додати з усміхом, який бентежив. — Двоє диваків, панове, з якими ви, безумовно, намагатиметесь якомога менше спілкуватись. Один з них — духовна особа, обмежена, хоч і протестант. Другий — людина, що збилася з пуття, старий дурень.

— Дозвольте, — сказав я — мабуть, це його голос чув я останньої ночі. Він метав банк, напевне, з вами й пастором?

Ле Меж ображено замахав руками.

— Що це вам, мосьє, на думку спало? Зі мною! Він грає з туарегами. Він навчив їх всіх можливих ігор. Це він так настирно дзвонив, щоб ми не барилися. Тепер пів на десяту, й зала, де грають у карти, відчиняється о десятій. Ходімте швидше. Гадаю, ви, мабуть, не проти’того, щоб поснідати.

— Авжеж, не відмовимося, — відповів Моранж.

Ми рушили за Ле Межем довгим звивистим коридором зі східцями на кожному кроці. Довкола було темно. Але через певні проміжки у маленьких нішах, витесаних у скелі, блимали рожеві світильники й курильниці. Збадьорюючі східні пахощі духмяніли в темряві й були ніжним контрастом з холодним подихом засніжених вершин.

Час від часу нам зустрічався білий таргієць, мовчазний, незворушний привид, і ми чули, як позаду нас стихає клацання його сандаль.

Ле Меж зупинився перед дверима, закутими в той самий блідий метал, який привернув мою увагу на стінах бібліотеки, відчинив їх і відійшов убік, щоб пропустити нас уперед.

Хоч зала, до якої ми увійшли, була мало подібна до європейських їдалень, багато з яких мені доводилося бачити, останні могли б позаздрити їй. Як і бібліотеку, її виповнювало світло, що линуло з великого вікна. Я зрозумів, що воно виходило назовні, тоді як вікно бібліотеки — в сад, розташований посеред гірського пасма.

В кімнаті не було ні столу, ні тих варварських меблів, що їх називають стільцями, зате — безліч дерев’яних позолочених сервантів, схожих на венеціанські, сила-силенна килимів приглушених і м’яких тонів, туарезьких чи туніських подушок. Посередині лежав величезний килим, а на ньому у посудинах наитоншого плетіння поміж срібних кухлів і мідних тазів з пахучою водою був такий сніданок, що сам його вигляд викликав дитячу радість.

Підійшовши ближче, Ле Меж представив нас двом чоловікам, які вже сиділи на килимі.

— Мосьє Спардек, — сказав він, і цієї простої фрази було досить, аби я зрозумів, як наш чічероне зневажає високі титули, що ними пишається людство.

Преподобний Спардек з Манчестера церемонно привітав нас і попросив дозволу не знімати свого циліндра з широкими крисами. Це був стриманий і розважливий, високий на зріст худорлявий чоловік. Він їв з якоюсь сумною єлейністю, але надміру.

— Пан Біловський, — сказав Ле Меж, відрекомендувавши другого чоловіка.

— Граф Казимир Біловський, гетьман Житомирський, — уточнив він дуже привітно й встав, щоб подати нам руку.

Я відразу ж відчув щиру симпатію до гетьмана Житомирського, що являв собою досконалий взірець старого красеня. Проділ посередині поділяв його волосся шоколадного кольору (згодом я довідався, що гетьман фарбує свою чуприну). В нього були чудові, так само шоколадні бакенбарди «а ля Франц-Йосиф». Ніс був червонуватий, але надзвичайно тонко вирізьблений, аристократичний, руки — гарної форми. Я намагався визначити час, коли було модним вбрання графа — темно-зелений костюм з жовтими вилогами й величезною срібною зіркою ордена вищого ступеня, оздобленою блакитною емаллю. Згадка про портрет герцога де Морні наштовхнула мене на думку, що це був 1860 або 1862 рік. Подальша розповідь покаже, що я не дуже й помилився.

Граф посадив мене поруч з собою. Перше, що він запитав, — чи докуповую я до п’яти.

— Це залежить від натхнення, — відповів я.

— Добре сказано. Після 1866 року я більше не став, лю на п’ять. Заприсягнувся. Був гріх. Якось у Валевського йшла пекельна гра. Докуповую до п’яти. Програю, звичайно. Інший має чотири. «Ідіот», — кричить мені барон де Шо-Гізе, який понтував на моєму табло на запаморочливі суми. Бабах, жбурляю йому в голову пляшку шампанського. Він нахиляється, і пляшка влучає у маршала Вайяна. Видовище! Все влаштовується, бо ми обидва були франкмасонами. Імператор звелів мені заприсягтися, що більше не докуповуватиму до п’яти. І я додержую своєї обіцянки. Але бувають моменти, коли це дуже важко.

Він меланхолійно додав:

— Випийте трохи цього Хоггару 1880 року. Чудова марка. Це я, лейтенанте, навчив місцевих жителів пити виноградний сік. Вино з пальмового листя, хоч би як добре воно не перебродило, коли його довго витримують, втрачає смак.

Воно було міцне, це вино Хоггар 1880 року. Ми пили його з широких срібних келихів. Воно було свіжим, як рейнське, сухим, як вино з Ермітажу. І раптом нагадало португальські вина — солодкі, фруктові. Одне слово, кажу тобі, чудесне вино.

Це вино скроплювало найвишуканіший сніданок. Справді, мало м’яса, але чудові прянощі. Багато пирогів, млинців з медом, ароматизованих оладок на кислому молоці з фініками. На великих позолочених срібних тацях і в керамічних мисках і кошиках лежали фрукти, гори фруктів, фіг, фініків, фісташок, гранат, абрикосів, величезні виноградні грона, ще більші за ті, під якими згиналися плечі іудейських пророків у Ханаанській землі, важкі кавуни, розрізані навпіл, з вологою рожевою м’якоттю, всипаною чорним насінням.

Я насилу закінчував куштувати один з цих чудових солодких фруктів, коли Ле Меж підвівся.

— Ходімте, панове, — сказав він, звертаючись до Моранжа й до мене.

— Залиште якнайшвидше цього старого базіку, — прошепотів мені гетьман Житомирський. — Зараз почнеться партія в «trente et quarante»[28]. Ви таке побачите! Це буде грандіозніше, ніж у Кори Перл.

— Панове, — холодно повторив Ле Меж.

Ми пішли за ним. Коли знову опинилися в бібліотеці, він сказав мені:

— Мосьє, ви щойно запитували про те, яка таємна сила тримає вас тут. У вашому тоні звучала погроза, і я б відмовився відповісти, якби не ваш друг, ерудиція якого дасть йому змогу краще, ніж вам, зрозуміти значення того, що я скажу.

Промовивши це, він розсунув запону на стіні, й ми побачили шафу, повну книжок. Він узяв одну з них.

— Ви обидва, — провадив далі Ле Меж, — перебуваєте під владою жінки. Ця жінка — цариця, султанша, абсолютна володарка Хоггару — Антінея. Не підстрибуйте, пане Моранж, — зараз ви зрозумієте усе.

І, відкривши книжку, він прочитав таку фразу:

— «Перш ніж дійдемо до суті, мушу вас попередити: не дивуйтеся, почувши, що я даю варварам грецькі імена».

— Що це за книжка? — прошепотів Моранж, блідість якого мене вжахнула.

— Ця книжка, — неквапом, зважуючи кожне слово і тріумфуючи, відповів Ле Меж, — один з найвизначніших, найблискучіших, найскладніших діалогів Платона, це «Крітій, чи Атлантида».