Зараз десь під першу. Артур і Ван Гелсінґ сидять біля неї. Я маю їх змінити за чверть години, і я записую це на фонографі Люсі. Вони спробують відпочити до шостої години. Боюся, що завтра вже наше чергування не знадобиться, бо струс, який вона пережила, — надто сильний. Бідолашне дитя не зможе цього витримати. Боже, допоможи нам!

Лист Міни Гаркер Люсі Вестенра

(не розпечатаний нею)

17 вересня

Люба Люсі!

Здається, минула ціла вічність відтоді, як я нічого не чула про тебе, точніше, нічого тобі не писала. Але я знаю, ти пробачиш мені, коли прочитаєш мій запас новин. Отже, мій чоловік щасливо повернувся. Коли ми прибули в Ексетер, на нас чекав екіпаж, а в ньому нас зустрів містер Гоукінс — попри те, що він страждає на подагру. Він повіз нас до свого дому, де для нас були приготовані кімнати, дуже гарні та зручні, й ми разом пообідали. По обіді містер Гоукінс сказав:

— Мої любі, я хочу випити за ваше здоров’я, процвітання і добробут. Я знаю вас обох змалечку, з любов’ю і гордістю я спостерігав, як ви зростали. А тепер я хочу, щоб цей дім став і вашим домом. Я не залишив по собі ані дружини, ані дітей. Усе минає, і у своєму заповіті я все залишив вам.

Я плакала, люба Люсі, коли Джонатан і цей старий чоловік потиснули один одному руки. Це був дуже, дуже щасливий вечір для нас.

Отож ми влаштувалися тут, у цьому прегарному старовинному будинку. З моєї спальні й вітальні можна побачити з вікна в’язи біля кафедрального собору по сусідству. Цілий день я чую, як над головою каркають і каркають, тріщать і тріщать шпаки, наслідуючи людей. Не буду втомлювати тебе розповідями про те, як я влаштовуюся на новому місці й переймаюся численними домашніми клопотами. Джонатан і містер Гоукінс цілий день працюють, бо відтепер Джонатан — його партнер, і містер Гоукінс хоче докладно ознайомити його зі справами всіх своїх клієнтів.

Як зараз почувається твоя матінка? Мені би дуже хотілося приїхати у місто на день-два побачитися з тобою, моя люба, але поки що я не можу, бо на мої плечі звалилася купа справ, і крім того, Джонатан потребує постійного нагляду. Він потроху обростає жирком, але досі надто слабкий після тривалої хвороби. Навіть зараз він іноді уві сні раптом вирушає в дорогу, прокидається і тремтить, поки я не переконаю його, що підстав для хвилювання немає. Але, дякувати Богові, ці випадки трапляються дедалі рідше. Я вірю, що з часом вони взагалі зникнуть. Ну, тепер, коли я закінчила зі своїми новинами, дозволь мені запитати про твої. Коли ви одружуєтеся і де? Розкажи мені про своє майбутнє весілля все, моя люба. Кого ви запросите на церемонію? Церемонія буде публічною чи приватною? Мене цікавить геть усе, що стосується тебе, моя люба. Джонатан передає тобі своє шанування, але, гадаю, це не надто личить молодшому партнерові серйозної фірми «Гоукінс і Гаркер». І що ти любиш мене, і він любить мене, а я люблю вас в усіх способах і часах цього дієслова, то замість цього просто передаю «привіт» від нього.

До побачення, моя дорога Люсі. Нехай тебе Господь благословить.

Твоя Міна Гаркер.

Звіт доктора Патріка Геннесі докторові Джону Сьюарду

20 вересня

Дорогий сер,

Згідно з вашим бажанням додаю також звіт про всі справи, які ви поклали на мене. Щодо пацієнта Ренфілда, то про нього є чимало новин. У нього був черговий напад, який міг закінчитися сумно, але, на щастя, не мав непоправних наслідків. Сьогодні вдень до покинутого будинку, що межує з нашою територією, того самого, як ви, мабуть, пам’ятаєте, куди наш пацієнт уже двічі тікав, прибула двоколка з двома чоловіками. Ці чоловіки зупинилися біля наших воріт, щоб спитати у воротаря, як їм проїхати, бо то були чужоземці.

Я в цей час дивився на них з вікна кабінету й курив по обіді, тому бачив, як один із них піднімався до будинку. Коли він проходив повз вікна кімнати Ренфілда, наш пацієнт почав шпетити його, обзиваючи на всі лади. Той чоловік, який здавався досить пристойною людиною, обмежився тим, що сказав йому: «Стули-но свою пельку, чорноротий жебраче». На що наш пацієнт звинуватив іноземця в тому, що той його обкрадає його і хоче вбити, і сказав, що завадить йому, якщо він тільки спробує це зробити. Я відчинив вікно і знаком показав тому чоловікові не звертати увагу на нашого пацієнта, і той, роздивившись місце, де опинився, і зрозумівши, що це за місце, обмежився словами: «Боронь мене, Боже, звертати увагу, сер, на те, що мені говорять із клятої божевільні. Мені дуже шкода вас і вашого головного лікаря, бо вам доводиться жити в одному домі з такими дикими тваринами, як оця».

Потім він розпитав досить ввічливо про дорогу, і я розказав йому, де ворота покинутого будинку. Він пішов, а вслід йому лунали погрози і прокляття від нашого пацієнта. Я спустився вниз, щоб з’ясувати причину його роздратування, бо він зазвичай, коли не страждав на сильні приступи буйства, поводився добре. На мій подив, я застав його цілком спокійним і навіть веселим. Я намагався завести розмову про цю приключку, але він м’яко запитав мене, що я маю на увазі, і змусив мене повірити, що геть нічого про це не пам’ятає. Але, як не прикро визнавати це, то виявився черговий приклад його хитрощів, бо не минуло й півгодини, як я знову почув про нього. Цього разу він розбив вікно своєї кімнати, вистрибнув і кинувся униз стежкою. Я наказав санітарам наздоганяти мене і помчав за ним, бо злякався, що він може завдати комусь шкоди. Я боявся недаремно, в цьому я впевнився, коли побачив той самий повіз, який проїздив повз нас, перш ніж виїхати на дорогу, і на якому були якісь великі дерев’яні скрині. Біля повоза стояли чоловіки, витираючи піт із чола, з червоними обличчями, як буває після сильного фізичного навантаження. Перш ніж я дістався до них, наш пацієнт підбіг до них, стягнув одного з них з повоза і заходився бити головою об землю. Якби я не схопив його тієї-таки миті, гадаю, він убив би бідолаху просто там. Інший парубок зіскочив із повоза і вдарив його по голові ручкою важкого батога. Це був страшний удар, але Ренфілд, здається, не звернув на нього уваги, але, схопивши також і його, боровся з нами трьома, жбурляючи нас, немов кошенят. Ви знаєте, що мене не можна назвати людиною з легкою вагою, два інші парубки також були кремезної статури. Спочатку у боротьбі він тримався досить спокійно, але відчувши, що ми долаємо його і що санітари натягують на нього гамівну сорочку, заволав: «Я стану їм на заваді! Вони не сміють обкрадати мене! Вони не сміють вбивати мене дюйм по дюйму! Я боротимусь за свого Володаря і Господаря!» — і всіляку таку маячню. З величезними труднощами його доправили до будинку і замкнули в ізоляторі з м’якими стінами. У одного з санітарів, Гарді, зламаний палець. Однак я йому наклав пов’язку, тому все буде добре.

Два носії спочатку гучно погрожували санкціями за завдану їм шкоду, обіцяли поскаржитися на нас до поліції чи до суду, щоб отримати компенсацію. Хай там як, але їхні погрози перемішувалися з прихованим виправданнями за поразку, якої вони зазнали від нікчемного божевільного. Вони казали, що якби це сталося не тоді, коли вони витратили всі свої сили на перенесення і піднімання важких скринь на повіз, то швидко б упоралися з ним. Вони видали нам ще одну причину своєї поразки — надзвичайну спрагу. Я добре зрозумів, про що йдеться, тож перехиливши повну склянку міцного грогу й отримавши золотий на кожного, вони згорнули свій наступ і присягнулися, що охоче готові зустрітися коли-небудь зі ще гіршим божевільним, якщо ця зустріч обіцяє знову побачитися з «таким славним парубком», як я. Я записав їхні імена й адреси на випадок, якщо вони знадобляться. Ось вони: Джек Смоллет, з орендованого будинку Дадинґа на Кінґ Джордж Роуд у Ґрейт Валворті, і Томас Снеллінґ, мешкає в одному з будинків Пітера Фарлі на Гайд Коут в Бетнал Грін. Вони обидва працюють у компанії «Гарріс і сини», що займається розвантаженням кораблів і доставкою вантажу і міститься на Оранж Мастерс Ярд в Сохо.