Я залишив Квінсі полежати у кімнаті внизу, потому як він перехилив келих вина, наказавши йому добре поснідати. Потім мені сяйнула одна думка, і я повернувся до кімнати, де зараз перебувала Люсі. Тихенько увійшовши, я побачив Ван Гелсінґа, що тримав у руках аркуш чи два списаного паперу. Вочевидь, він уже прочитав і тепер міркував, бо сидів, притиснувши палець до брів. У його очах читалася похмура впевненість, яка буває у людини, що її сумніви розвіялися.

— Це випало у Люсі, коли ми переносили її до ванної.

Закінчивши читати, я стояв і дивився на професора, і після секундної паузи запитав у нього:

— Заради Бога, що все це значить? Чи була вона, точніше, чи є вона божевільною — чи справді наразилася на жахливу небезпеку?

Я був настільки збитий із пантелику, аж навіть не знав, що й казати. Ван Гелсінґ простягнув руку і забрав папери.

— Не переймайся цим зараз, — сказав він. — Поки що забудь про це. З часом ти про все дізнаєшся та зрозумієш, але це станеться пізніше. А тепер розкажи, задля чого ти повернувся і про що хотів спитати?

Ці слова скинули мене з неба на землю, і я отямився.

— Я прийшов через свідоцтво про смерть. Якщо не діяти належним чином, розумно, можуть провести слідство, і ці папери доведеться надати слідству. Сподіваюся, ми зможемо обійтися без нього, бо воно може вбити бідолашну Люсі, якщо цього не зробить щось інше. Я, як і ви, й інші лікарі, які оглядали місіс Вестенра, знаємо, що в неї було хворе серце, і ми маємо підтвердити, що саме через це вона й померла. Давайте негайно складемо свідоцтво, з яким я піду до архіваріуса й у похоронне бюро.

— Гаразд, друже мій Джон! Добре, що ти подумав про це! Щиро кажучи, міс Люсі — щаслива людина, бо має друзів, які так люблять її в той час, як її обложили вороги. Один, другий, третій, не рахуючи ще одного старого, які надали їй свою кров. Так, друже Джон, я все знаю. Я ж не сліпий! І ще більше полюбив тебе за це! А тепер ходімо.

В холі я зустрів Квінсі Моріса з телеграмою для Артура, в якій повідомлялося, що місіс Вестенра померла, а Люсі занедужала, але зараз їй краще, і що Ван Гелсінґ і я нині поруч із нею. Я сказав йому, куди йду, а він, наздогнавши мене, запитав:

— Коли ти повернешся, Джоне, я зможу з тобою перекинутися кількома словами?

Я кивнув у відповідь і вийшов. Я не мав жодних труднощів щодо реєстрації смерті й домовився з місцевим працівником поховального бюро, щоб він прийшов увечері, зробив заміри для труни і підготував усе для церемонії поховання.

Коли я повернувся, Квінсі чекав на мене. Я сказав йому, що поговорю з ним потому, як побачу Люсі, й піднявся до її кімнати. Вона досі спала, а професор, здається, навіть і не поворухнувся у своєму кріслі біля неї. Він приклав палець до рота, і я збагнув, що він чекає на її пробудження незабаром. Тоді я повернувся до Квінсі й повів його до другої їдальні, де зазвичай снідали і де не були спущені штори, через що там було набагато затишніше, або радше не так гнітюче, як в іншій їдальні.

Коли ми залишилися удвох, він сказав:

— Джоне Сьюард, я не хочу лізти не в свою справу, але це не стандартна ситуація. Тобі відомо, що я кохав цю дівчину і хотів одружитися з нею? Хоча це справи минулих днів, я все одно переживаю за неї. Яка біда з нею сталася? Той данець, чудовий старий чолов’яга, я це бачу, сказав, коли ви вдвох зайшли до кімнати, що вам потрібна ще одна трансфузія крові й що ви обидва виснажені. Тепер я розумію, про що ви, медики, говорите в кабінетах і чому пацієнти не повинні знати, щодо чого ви радитеся у приватних розмовах. Але це не звичайний предмет для обговорення, і хай там що, я в цьому брав участь. Чи не так?

— Так.

— Я зрозумів, що ви обидва з Ван Гелсінґом уже проробляли те, що сьогодні зробив я. Еге ж?

— Так.

— Гадаю, Арті також. Коли я побачився з ним чотири дні тому в нього в маєтку, він поводився якось дивно. Я такого не бачив відтоді, як був у Пампасах. Тоді моя кобила загинула в одну ніч. Один із величезних кажанів, яких там називають вампірами, напав на неї вночі. У кобили була проколота вена на горлі, у неї навіть не залишилося сил, щоб піднятися, тому я пустив у неї кулю. Джоне, ти можеш мені сказати відверто, Артур був першим, чи не так?

Говорячи це, Квінсі мав збентежений вигляд. Він пережив справжні муки, що їх завдавала йому непевність стану коханої, а нерозгадана страшна таємниця, що, здавалося, оточує її, тільки посилювала його біль. Він був такий щирий, і його щирість надавала йому мужності, у ньому була якась велич. Я зробив паузу, перш ніж відповісти, бо відчував, що не маю ламати слово, бо пообіцяв професорові тримати все в таємниці, але, зрештою, він і так уже знав забагато, і багато про що здогадувався, тому не було сенсу мовчати. Отже я відповів:

— Так.

— І як довго це триває?

— Днів десять.

— Десять днів! Значить, це бідолашне миле створіння, яке ми всі кохаємо, за цей час отримало кров чотирьох дужих чоловіків. Чоловіки-то живі-здорові, а от як її тіло змогло витримати все це?

Потім, підійшовши до мене впритул, він прошепотів:

— То куди ж поділася ця кров?

Я похитав головою:

— Ось це і є загадкою. Ван Гелсінґ просто казиться через це, і я також не маю жодних пояснень цьому. Я навіть не наважуюся щось припускати. Ціла серія дрібних подій сплутала всі наші розрахунки, і за Люсі не вдалося встежити. Але це не повториться знову. Ми залишимося тут до кінця, поки все не налагодиться чи навпаки…

Квінсі простягнув руку і сказав:

— Розраховуйте на мене. Ви з данцем кажіть, що робити, і я робитиму.

Коли вона прокинулася далеко за полудень, то одразу ж потягнулася до грудей і, на мій подив, витягнула папери, які Ван Гелсінґ давав мені почитати. Обережний професор поклав їх туди, звідки вони випали, щоб вона не хвилювалася через них, коли прокинеться. Її очі засвітилися від радості, коли вона побачила Ван Гелсінґа і мене. Потім вона обвела поглядом кімнату й, угледівши, де перебуває, здригнулася. Голосно скрикнувши, вона затулила бліде обличчя тонкими руками.

Ми обидва зрозуміли, що цієї миті вона цілком усвідомила смерть своєї матері. Ми намагалися зробити все, щоб заспокоїти її. Безумовно, наше співчуття певною мірою полегшило її стан, але вона заслабла і тілом, і душею, і тривалий час беззвучно плакала. Ми сказали їй, що відтепер один із нас постійно залишатиметься біля неї, і це, здається, заспокоїло її. Коли засутеніло, вона задрімала. Але тут відбулося дещо дивне. Уві сні вона схопила папери, що лежали в неї на грудях, і розірвала їх навпіл. Ван Гелсінґ підійшов до неї і забрав їх. Але вона все одно продовжувала робити рухи, ніби рве їх, хоча у неї в долонях уже нічого не було. Нарешті вона підняла руки і ніби розвіяла клапті. Ван Гелсінґ мав уражений вигляд, і його брови зійшлися на переніссі, ніби йому щось спало на думку, але він не промовив ані слова.

19 вересня

Минулу ніч вона проспала неспокійно, постійно боялася заснути, а коли прокинулася, здавалася ще слабшою. Професор і я чергували біля неї по черзі й ні на мить не залишали без нагляду. Квінсі Моріс нічого не сказав про свої наміри, але я знав, що всеньку ніч він вартував навколо будинку.

Щойно прийшов день, як у денному світлі ми побачили, як змарніла бідолашна Люсі. Вона ледве могла повернути голову, і ті крихти, що їх Люсі спромоглася з’їсти, здається, зовсім не покращили її стану. Коли вона заснула, ми з Ван Гелсінґом побачили різницю в ній, коли вона спала і не спала. Уві сні вона мала сильніший вигляд, хоча й більш змарнілий; дихала дівчина рівніше, розтулений рот оголив знекровлені ясна, а зуби здавалися помітно довшими і гострішими, ніж зазвичай. Пополудні вона попросила, щоб приїхав Артур, і ми надіслали йому телеграму. Квінсі вирушив на станцію зустріти його.

Артур прибув близько шостої. Сонце, що сідало у всій своїй повноті, ще гріло, а його червоне світло сіялося через вікно і забарвлювало бліді щоки Люсі. Артур просто захлинався від емоцій, і жоден із нас не міг говорити. За ті години, що минули, напади сонливості, які вважаються коматозним станом, почастішали, тому перерви між ними, коли можна було поговорити, були короткими. Щоправда, присутність Артура мимоволі збуджувала дівчину. Вона трохи оволоділа собою і розмовляла з ним жвавіше, ніж із нами, коли ми прибули. Він також узяв себе в руки і намагався пересипати мову дотепами. Отже, все, що можна було зробити, було зроблено найкращим чином.