Изменить стиль страницы

Ніч застала їх поблизу Хойнова, який після минулорічного рейду все ще лишався руїною і попелищем. Оглянувши зранку згарище міста, Рейневан засумнівався, що воно коли-небудь зуміє піднятися з руїни.

Вони далі трималися польових доріг, стежок і вибоїстих лісових шляхів, прямуючи на захід. Минули, дивлячись на нього згори, розташоване в долині сільце над поворотом звивистої річки. І тут Рейневан відчув магію.

Він відчував її, винюхував у лісовому запаху моху та живиці, у вітрі, чув у нервових скриках сойок і сорок, у шумі листя та у скрипінні стовбурів. Тривога, яка наростала раптовою хвилею, змусила його зупинити Ріксу, міцно схопивши за трензелі її коня. Перш ніж вона встигла хоч що-небудь запитати, почалося.

— Adsumus! Adsu-u-umus!

З-за порослого ожиною хребта зліва вилетіли і кинулися на них по схилу десятеро Чорних Вершників.

Вони розвернули коней і карколомним галопом помчали вниз, до річки. Коли вони форсували її у бризках болота, з правого флангу їх оточили наступні п'ять Вершників. Рейневан уже встиг, хоча й на скаку, накрутити корбу свого мисливського арбалета, тепер підкинув ложе до щоки і натиснув на спуск. Пам'ятаючи давню науку і досвід, він цілився не в людину, а в коня. Вороний огир, у якого влучила стріла, став дибки і поніс, скинувши на землю не тільки свого вершника, а й двох сусідніх, а серед решти посіяв сум'яття, яке дозволило їм прорватися. І тепер вони гнали, колючи коней шпорами, улоговиною вниз, на рівнину, туди, де біліла стрічка Високої дороги. З-під копит летів клаптями дерен. А переслідувачі наступали їм на п'яти.

— Adsumus! Adsumus!

З яру справа, зовсім поруч, вилетіли наступні Вершники, на п'яти конях. Вони були настільки близько, що в одному з них він упізнав дівчину. «Я її знаю, вже бачив», — подумав він. І пригнувся в сідлі — саме вчасно, бо кинутий спис шурнув йому по плечу.

— Adsu-u-u-umu-u-us!

З тупотом копит вони вискочили на Bia Регія, у божевільній гонитві збільшили розрив. Вершники мчали позаду, дихаючи їм у спину. Рейневан вражено побачив, як на чоло погоні висувається один із них, як мчить із розвіяним на кшталт демонських крил плащем. Він знав, хто це. Знав ще до того, як упізнав. Схилив голову на гриву — і кинувся диким галопом. За Ріксою, гніда кобила якої мчала, мов олень. Попри неймовірні зусилля, Чорні Вершники почали відставати. Спочатку незначно, потім дедалі помітніше. Вони відставали. Але не припиняли погоні. Рейневан знав, що не припинять. Рікса теж це знала.

— Митна! — вона перекричала вітер. — Палата!

Він зрозумів. Контрольний пункт у Томашові, який вони хотіли оминути, тепер міг стати їхнім порятунком. Скупчення людей могло виявитися для них спасінням.

Але від митної палати їх відділяла все ще чимала відстань. А коні, хоч і прудкі, хоч усе ще не дозволяли Чорним Вершникам скоротити розрив, все-таки були не залізні.

Рейневан відчув магію. Почув її.

Стінолаз, не припиняючи чвалу, підняв руку, прокричав заклинання, Коні Рейневана і Рікси у відповідь дико заіржали.

Дорога перед ними, Bia Регія, що пролягала поміж шпалерами дерев, досі пласка, як стіл, раптом немов стала дибки. Там, де ще мить тому було рівно і гладко, тепер виріс схил. Безкінечний крутий підйом.

— Це ілюзія! — крикнув Рейневан. — Це чари! Цього нема!

— Скажи це коням!

Казати не було сенсу. Коні стишили біг на підйомі. Вони дерлися на нього, але почали храпати, хрипіти, губити клапті піни. Ззаду до них долинув тріумфальний крик.

— У поле! З дороги — і в поле!

Вони звернули. Але й поле вже не було полем. Воно було горою, яка здавалася ще крутішою, ніж дорога.

«Настав, — вирішив Рейневан, — час на відчайдушні заходи».

Він витягнув з-під куртки шнурок і підвішений на ньому прожилкуватий камінець з очком у формі людського ока. Начебто кастильський, начебто привезений з Бургоса, придбаний у легницькому провулку Магів. Куплений за три гроші. І, ймовірно, саме стільки й вартий.

— Viendo, no vean!{36} — закричав він, стискаючи талісман у спотілому кулаку з такою силою, ніби хотів його розчавити. — Viendo, no vean! Убік, Рікса, убік! До лісу! Їдь до лісу!

— Вони нас бачать! Оточать!

— Повертай до лісу!

Сталося неможливе. Неймовірне і неправдоподібне.

Талісман відреагував на активуюче заклинання. І подіяв.

Вони мчали до лісу, а їх наздоганяли крики, крики здивування і недовіри. А тоді — люті. Вони не озиралися. Втиснувши обличчя в гриви, мчали з усієї сили кінських ніг. Їхній біг стримав і сповільнив уже аж тільки ліс, гущавина, буреломи, глибокі вирви. І тиша.

— Вони нас не бачили… — хапнула повітря Рікса. — Справді нас не бачили… Ми стали для них невидимими…

— Дивилися і не бачили, — підтвердив він, вдихами опановуючи шалене гупання серця. — Цей амулет… Я навіть не сподівав ся… А якщо він діє справді добре, то обдурить їх ще більше, їм здасться, що вони нас чують… там, де нас нема. А це може бути, бо це був дійсно сильний періапт.

— Був?

Він мовчки показав їй шнурок. Без каменя, який після активації розсипався на порох.

— Одноразовий, — зітхнула Рікса. — Скільки діятимуть чари?

— Там Грелленорт, — він здригнувся, згадавши. — Так що не варто занадто тішити себе надією. Поки можемо, втікаймо. Зникнемо в лісах.

— Щоби збити їх зі сліду, — Рікса попідпихала розпатлане волосся під каптур, — нам треба змінити напрям. Вони шукатимуть нас на дорогах, котрі ведуть до Болеславця. Будуть думати, що ми зробимо коло і повернемося на тракт. А ми їдьмо прямо на південь, якнайдалі…

— Не зволікаючи.

Вона обернулася в сідлі.

— Ти бачив ту дівчину? Світловолосу?

— Бачив.

— Це була Дус фон Пак, полюбовниця Грелленорта. Дияволиця у плоті.

Він згадав. Внутрішній двір замку Троски. Спис, який прошиває столярського челядника. Очі кольору глибіні гірського озера. Прекрасні й абсолютно нелюдські. Дус фон Пак.

— Їдьмо.

* * *

Вони їхали цілий день, так прудко, як тільки можна було — без ризику загнати коней. І так, як дозволяло бездоріжжя, густий ліс, болота, яри, перегороджені переплетенням колючого гілля. Їхали, озираючись і прислухаючись. Але чули тільки стукіт дятлів.

Щоби подолати за дня якнайбільшу відстань, вони зупинилися аж тоді, коли темрява зробила дальше пересування абсолютно неможливим. Заночували, не наважуючись розпалити вогонь, на відносно сухому горбку. Над кронами дерев сяяв серпик місяця, тонесенький, як дерев'яна стружка.

* * *

— Повертаємо, — прийняла рішення Рікса. — Ми, мабуть, вже остаточно від них відірвалися.

Вони якийсь час їхали руслом мілкої річки, яка, на думку Рікси, була Бобрицею, лівою притокою Бобра. Бобриця мала протікати через розташований при Bia Регія Томашів. Однак Рікса вважала, що Томашів краще залишити осторонь, і запропонувала від'їхати на захід і відшукати дорогу, котра веде до села Варта. Рейневан поклався на її знання цих місць. Сам він їх не знав. Хоч і побував тут із рейдом, навесні 1428 року, але тоді він не милувався краєвидами і не запам'ятав їх.

Близькість якогось поселення, можливо, саме цієї Варти, виказало клекотіння лелек і гавкіт собак. Невдовзі вони почули шум млина. Тоді побачили млин і покритий килимом ряски млиновий став. Собаки далі гавкали.

— В'їжджаємо чи об'їжджаємо?

— В'їжджаємо, — вирішила Рікса. — Скидається на те, що тут безпечно. А при нагоді порозпитуємо людей. Сумніваюся, що Грелленорт сюди добрався, але запитати не завадить.

Вони в'їхали між тини і грядки. Обережно. Але не досить обережно.

На самому краю села ріс великий дуб. З його гілок звисало четверо повішеників. Один, видно, свіжоповішений, ще посмикувався.

Навколо дуба зібралася дюжина збройних — не Чорних, кольорових. Збройні помітили їх одразу. І кинулися до них із кри ками. Рейневан і Рікса розвернулися — либонь, тільки для того, щоби побачити, як з боку млина на них диким чвалом женеться лицар на покритому попоною коні. У повному пластинчастому обладунку. У замкненому саладі. З турнірним щитом з гербом. З опущеним списом. Викапаний Амадіс Уельський. Або якийсь інший легендарний лицар.