Самсон довго мовчав.
— Ти в пітьмі, друже, — врешті-решт сказав він. — У пітьмі гіршій, ніж та, в яку пішов справжній Самсон. Це сталося з обома нами. Ми чекали світла, та ось темнота. Чекали сяйва, а у темнощах ходимо. Ми мацаємо, мов невидющі, за стіну, навпомацки ходимо, мов ті безокі; спотикаємося ми опівдні, немов би смерком, між здоровими ми, як померлі[171]! І тужимо за світлом.
За сяйвом. Ти взяв з Аліг'єрі неправильну цитату. Я підкажу тобі правильну. Sta соте torre ferma…
Будь наче горда вежа кам 'яна. Що не схитне її ніякий повів.{56}
— У мене вже немає сили. Немає сили там, де немає надії.
— Надія є завжди. Надія — це вічне світло. Lux perpetua. La luce etterna[172].
— Я занадто змучений, щоби здобутися на оптимізм.
— Надобраніч, Рейнмаре.
— Добраніч, Самсоне.
Зі сходом сонця почалося. Гримнули бомбарди, бабахнули фоглери і шланги, загриміли мортири, скрипнули важелі пращ, на місто Хеб посипався град ядер. Усе передпілля затягла щільна завіса білого диму.
Заслонені павезами і загородженнями таборити щільною лавою наближалися до мурів, але Прокоп не давав наказу штурмувати. Усі знали, що гейтман хотів уникнути втрат, волів, щоби місто здалося і відкупилося, посилений обстріл мав тільки деморалізувати захисників. Тому не жаліли ні пороху, ні ядер.
Але Мікулаш Сокол, якого розохотив в'ялий опір з південного боку, атакував з власної ініціативи. Під браму підклали бочку з порохом, а коли вона вибухнула, в дим кинувся штурмовий загін.
Усередині, на передбрам'ї, при кінці вулиці, нападаючих зупинила на місці контратака. З ротою атакуючих зіткнулася рота захисників. Одні й другі були озброєні головним чином древковою зброєю: алабардами, гізармами, сулицями, списами та рогатинами, що дало результат зіткнення двох їжаків. Зіткнулися з ревінням і криками — й так само з ревінням і криками відступили, залишивши на бруківці кілька тіл. Нахилили древка і зіткнулися знову, з брязкотом і дзвоном. Чехи билися з чехами, як випливало з обміну лайливими прізвиськами:
— Psi hlavy!
— Zkurvysyni!
Рейневан схопив упущену кимсь сулицю і хотів кинутися в бучу, але Шарлей зупинив його міцною хваткою.
— Не грай із себе героя! — перекричав він гамір битви і гуркіт гармат із передпілля. — І не шукай собі смерті! Назад, назад, до брами! Нас зараз звідси відтиснуть! Обережно, онде, бачиш тих, у вікнах?
Рейневан бачив. Він кинув сулицю, схопив арбалет, прицілився, вистрілив. Поцілений арбалетник звалився з вікна на другому поверсі. Рейневан натягнув тятиву, наклав стрілу.
— Бий!
— Гир на них!
На передбрам'ї, між будинками, які вже палали, два наїжачені залізом загони зійшлися знову, ковзаючись на пролитій крові. Тріщали від ударів древка, скрикували воїни, вили поранені. Самсон раптом піднявся на повний зріст, повністю підставивши себе під постріли.
— Чуєте?
— Що?
— Ми нічого не чуємо! — гаркнув Шарлей. — Відступаймо! Прокоп не дасть нам підмоги! Забираймося звідси, перш ніж нас затовчуть!
— Чуєте?
Спочатку гамір битви заглушав усе. Але потім і до їхніх вух долинуло те, що почув Самсон.
Плач дітей. Тонкий і розпачливий плач дітей. З дому поблизу, в якому вже стугоніла пожежа.
Самсон встав.
— Не роби цього, — крикнув Шарлей, збліднувши. — Це смерть!
— Мушу. Інакше ніяк не можна.
Він побіг. Якусь мить повагавшись, вони кинулися за ним. Рейневана майже одразу ж відштовхнули і заблокували таборити, які відступали після чергової сутички. Шарлей був змушений утікати від залізного їжака наступаючих захисників. Самсон зник.
Таборити нахилили сулиці та рогатини, з галасом кинулися на захисників. Дві роти зіткнулися з розгону, колючи одні одних. По бруківці стікала кров.
І тоді з палаючого дому вийшов Самсон Медок.
На кожній руці він ніс по дитині. Ще з десятеро зблідлих і притихлих ішли за ним, притискаючись до його колін і чіпляючись за поли.
І раптом на передбрам'ї бойовий запал погас, наче встромлений у сніг смолоскип. Стихли крики. Запала тиша, навіть поранені перестали стогнати.
Самсон, який вів дітей, повільно ввійшов між загони. Він ішов, і древка схилялися перед ним, стелилися йому до ніг. Спочатку немовби знехотя, а потім дедалі квапливіше. Схилялися, брязкаючи об брук, смертоносні леза алебард і гізарм, клинки сулиць і протазан, вістря рогатин і корсеск, наконечники списів і тонкі жала пік. Схилялися перед Самсоном. Вклонялися йому. Віддавали честь. У цілковитій тиші.
Йдучи залізною шпалерою, Самсон дійшов до брами. Шарлей, Рейневан і кілька чехів підбігли, забрали і відтягли дітей. Самсон випростався, зітхнув глибоко, з полегшенням.
З противників, які билися на передбрам'ї, немов спали чари, вони, ревучи, кинулися одні на одних. А один зі стрільців у вікні зачепив гак рушниці за підвіконня і вставив розпечений дріт у запал.
Самсон похитнувся, глухо зойкнув. І повалився на землю. Лицем униз.
Рейневанові було досить одного погляду. Він підняв голову. І заперечливо покрутив нею. Відчуваючи, як його губи починають нестримно здригатися.
— Чорт візьми, Самсоне! — крикнув Шарлей, клякаючи поруч. — Не роби мені цього! Не роби мені цього, до холери! Не смій мені цього робити!
Очі Самсона оповила імла. Кров спазмами вихлюпувалася з рани, забарвлювала сніг.
Цієї неділі отець Гомолка, плебан парафіяльного костелу Святого Івана Хрестителя в Шумперку, взяв за тему проповіді історію Товита[173] з Ніневії, Товита, завжди вірного Богу, Товита старого та сліпого. Плебан проповідував про те, як син Товита, Товія, був посланий батьком до Раг Мідійських, а що він не знав доріг і стежок, то мандрував разом із найнятим провідником і собакою.
Пані Блажена Поспіхалова крадькома позіхнула. Почувши зітхання, глянула на Маркету, яка стояла поруч. Рудоволоса дівчина, ледь привідкривши рот, здавалося, вбирає в себе кожне слово проповідника. Невже вона не знала Книгу Товита, невже чула цю біблійну оповідку вперше? «Ні, — подумала пані Божена, — просто їй подобаються такі розповіді, заплутані й чарівні історії про мандрівки і про перешкоди, що їх доводиться долати. Приповідки, перекази, казки, які, хоч начебто й страшні, завжди щасливо закінчуються. Багато хто любить слухати такі оповідки, ксьондзи недарма вибирають їх темами проповідей. Люди на них менше нудяться».
Проповідник, мабуть, усвідомлюючи, наскільки людям подобаються розповіді про мандрівки, красномовно і барвисто розвивав сюжет подорожі Товії, Провідника і собаки мідійськими рівнинами. Розповідав про рибу, виловлену в ріці Тигр, про серце, печінку й жовч, які, за порадою Провідника, було взято з цієї риби. Про те, як у Єкбатанах, столиці Мідії, Товія познайомився із Саррою, дочкою Рагуїловою, і як поєднало двох молодих людей прекрасне і щире кохання. Пані Блажена хоч і хотіла позіхати, однак стримувалася. Вона знала цікавіші любовні історії. Маркета зітхала й облизувала губи.
А проповідник, ламким від хвилювання голосом, розповідав про прокляття, що тяжіло на Саррі, про підступного духа Асмодея, який підло вбивав усіх, кого покохала дівчина. Про те, як з доброї поради Провідника Товія прогнав злого демона курінням із серця й печінки виловленої риби, і як він з'єднався із Саррою в щасливому шлюбі. Про те, як після повернення до Ніневії Провідник повернув зір Товитові за допомогою риб'ячої жовчі. Якими великими були радість і вдячність, яке весілля…