— Тут не замкнено, — сказав Дмитро Іванович. — Чого ви не заходите?

— Знаєте, ще потім хтось щось подумає, — сказав Вадим. — Тут у нас творяться такі дива…

— Ніяких див, — і собі нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимів натяк і насторожила холодність, з якою той зустрів його. Він звик бачити Вадима усміхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь зміну й насторожився. — Що там у вас? — мовив сухо, офіційно.

— Підпишіть, — поклав перед Дмитром Івановичем папір Вадим.

Дмитро Іванович узяв папір, почав читати. «Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартійний, освіта вища, кандидат біологічних наук. Працюючи в лабораторії фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здібним, талановитим науковцем, здатним до аналітичного мислення, глибоко теоретично освіченим, послідовним і точним у практичній лабораторній роботі.

Вадим Бабенко — свідомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина…»

— Що це таке? — обірвав читання Дмитро Іванович.

— Я переходжу на роботу в інститут біохімії, — не змигнувши оком, відповів Бабенко.

Дмитро Іванович сидів, немов уражений ножем у спину. Він аж обіперся на стіл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надією і опорою відділу, котрому допомагав написати дисертацію, котрий і справді багато й плідно працював у лабораторії, утікав. Утікав дочасно (мабуть, поспішав, поки чутки про невдачу не розійшлися по сусідніх інститутах, бо тоді перейти буде важче). Це було неймовірно. Дмитро Іванович повернувся разом із стільцем і подивився у вічі Бабенкосі. Тон ледь — ледь почервонів, але витримав погляд.

— Мені давно пропонували там місце, — сказав. — Ви не маєте права затримувати мене… — Він говорив ніби й з повагою, але в очах і на губах було написано зовсім інше.

— А оце, — Дмитро Іванович тицьнув пальцем у папір, — самі написали?

— Сам, — нітрохи не зніяковів Бабенко. — Так усі роблять.

— Ті, що йдуть за доброю згодою. Ті, що не продають своїх товаришів, — скипів Дмитро Іванович. Він відчув, що лють зашморгнула йому горло. — Ви пацюк, що втікає з корабля.

Бабенкові очі враз стали круглі, в них спалахнули зелені вогники, і він сказав з холодним презирством:

— Не я в тому винен, що корабель виявився дірявим. Ви його стругали. І нікого я не продаю. Од цього нікому немає зла. То ви самі… вашою нікчемною добротою…

— Що… я сам? — обіперся об стіл Дмитро Іванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжується щось тремке, крихке; він уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негідну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стільки літ опікував, хоч і здогадувався про холодини, які той носить у серці. Він і зараз, сказавши такі злі слова, залишився спокійним і холодним. Зелені вогники у його очах зблиснули тільки на мить, його очі знову були світлі, чисті, егоїзм не виїв їх, він, як упевнився в ту мить Мар — ченко, в'ївся в них далеко вглиб, то була іржа під поні—кельованою поверхнею. Придивившись ще пильніше, Дмитро Іванович зрозумів, що ота світлість, чистота — то не чистота, то прозорість рідини, що не пропускає проміння.

— Розплоджували брехню, стояли нам на дорозі.

— Я стояв на дорозі? — спантеличено сказав Марченко.

— А хіба ні? Моя думка про це така… Нам треба зробити так, — сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв їх Дмитро Іванович. — А чужі думки? А бажання інших?

— Хіба я не давав можливості розвиватися їм?

— Давали… — іронічно скривив губи Бабенко. — А це тоді що? А оце?

Він відчинив шухляду, вийняв звідти оберемок журналів і кинув на стіл. На кожному з них рукою Дмитра Івановича було написано «sine mora», ще й підкреслено раз або кілька разів. То були статті, прочитані його співробітниками, а деякі й ним самим, порушені в них проблеми потребували перевірки, розробки, звірки з проблемами, що розроблялися в їхній лабораторії. І ось вони лягли на полиці шафи, «sine mora» розтягалося на роки й забувалося зовсі. Дмитро Іванович підійшов до шафи. Журнали стояли нерівними рядами, їхні строї скидалися на камінне мурування, порушене в багатьох місцях, вони видалися Марченкові цегляною стіною, яка кожної миті могла похилитися і впасти на його голову.

— Мене не вистачало на все, — нарешті тихо, заглиблений у себе, сказав він. — Ми справді… надто жили летючим днем.

— Вашим днем, — уточнив Бабенко.

— Може, й моїм. Але чого мовчали інші? Зокрема ви?

— А кому хочеться мати неприємності?

— Ну, це вже ви… — обурився Марченко. — Хіба я коли — небудь помщався? Хіба я притискував вас?

— Зовні ніби й ні. А насправді…

— Що насправді? — Якби це була розмова тільки з Бабенком, оцим Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Іванович не вів би її далі. Але тепер він сперечався з самим собою, він намагався захиститись від чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим і нещадним знаком запитання, якого він ставив перед собою й раніше, але який ще ніколи не нависав так круто над його життям. — Я завжди намагався… Ну, як сказав один великий чоловік: ніхто не одягнув через мене чорного плаща.

— І думаєте, не одягнув?

— А звичайно. За десять років я виніс лише одну догану. Скажіть, я її виніс несправедливо?

— Догану ви винесли справедливо, — погодився Бабенко, але в його очах був тріумф, з якого Марченко здогадався, що той готує йому якусь особливу підлоту. — А пішло… чи було змушено піти з лабораторії…

— Ну… Бурлаченко був послідущий алкоголік.

— А чого?

Дмитро Іванович знизав плечима.

— Безвольність. Мав роботу. Мав сім'ю. Такі діти хороші… Жінка — красуня.

— Отож, жінка. Хіба не знаєте…

— Тоді… винен сам, — і далі захищався Дмитро Іванович, шукав собі виправдання, хоч і почував, що воно щербате. — Або тримай у руках…

— А може… — І в очах Бабенка засвітилися зовсім гидкі вогники. Достеменно такі, які загоряються темної ночі на болоті. Принаймні такими вони видалися Дмитру Івановичу. — Він перехворів. І як чоловік. Дмитро Іванович сидів, неначе вдарений по голові палицею. Він почував величезну провину, яку вже не міг виправити, і від того в душі немовби відкрилося якесь провалля, куди котилося все, що так довго визбирував, кохав і леліяв.

— Я ж не знав.

— Отож — бо. А Коваль? — Либонь, Вадим добре підготувався до такої розмови, вишукував аргументи, щоб кинути їх у бій за характеристику. І тепер посилав один за одним. По його обличчю було видно, що він має ще чималий резерв. — Він був змушений піти, бо його звинуватили в крадіжці спирту, А він зовсім не крав. Він рятував честь Ліди. Спирт украли… електрики. Ліда ж приходила до нього, коли він чергував. Він не хотів виставляти її як свідка.

Дмитро Іванович провів рукою по чолу, витер краплі поту. Надворі пряжило сонце, камінь і асфальт дихали спекою, в кабінеті стояла суха задуха, а піт на його чолі був холодний.

— І ви не сказали мені! — мовив Дмитро Іванович. — Який же ви підляк…

Його очі потемніли від гніву, праве — дужче, ліве — менше, і Вадим відмітив цю різницю, яка завжди усіх бентежила й чимось приваблювала зі злорадістю.

— Я підляк? — засміявся він. — А ви мене запитали? Чого воно мене мало обходити?

Так, Бабенка не обходила ні чужа біда, ні чужа радість. Дмитро Іванович тільки тепер зрозумів Вадима до кінця. Перед ним стояв чоловік жахливого практицизму, точного розрахунку, виміряної до міліграма корисливості. Як він цього раніше не помітив?

Він йому не позаздрив. Далебі, страшно жити так, нікого не любивши й не відчувши любові до себе. «Але я… Як міг я сам жити отаким сліпцем, отаким кротом? Боже, куди я дивився!»

Його розпачливі думки обірвав несподіваний прихід Хо — рол. Очі Світлани Кузьмівни чомусь неспокійно бігали, вона кидала короткі позирки то на Марченка, то на Бабенка. Дмитру Івановичу здалося, що вона або стурбована, або злякана.

— Що вам, Світлано Кузьмівно? — запитав він.

— Я не залишила у вас звітності? — сказала вона, а сама дивилася на Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Івановичу здалося, мовби вона щось наказувала йому, але він не надав тому значення.