— Звичайно, не повірить, коли сам вказав на вас, — закурив Одинець. — О, то теж маневр: очорнити людину, в якої… Ну, яка вміє працювати й має підстави претендувати чи домагатися…

— Я ні на що не претендую, — перебив Борозна. — І мені щиро шкода Дмитра Івановича. Він не такий, як написано в тому брудному листі.

— Це у вас промовляє доброта, — посміхнувся Одинець. — Але нею, мій друже, не завжди можна керуватися.

— Я не з добряків, — спохмурнів Борозна. — І вмію постояти за себе.

— Прекрасна риса.

— Але я звик обстоювати свої вчинки.

— Ви не хвилюйтеся, — сказав Одинець. — До речі, те вже не так і важливо, хто написав. І не так страшно. Важливіше, що все те правда. Шість років Марченко дув мильну бульку. Таку, як ото дмуть діти. Тільки діти дмуть для забавки, а він тією булькою замилював усім очі. — Одинець говорив злостиво, безжально, він не міг подарувати Дмитру Івановичу того, що той не виступив на вченій раді проти Абрамчука, втік на Десну, пошивши його, заступника директора, в дурні, не міг подарувати незалежності, авторитетності, наукової спроможності. — І от — булька лопнула.

— Невдача може спіткати кожного, — не погодився Борозна. — Дмитро Іванович — шукач, чоловік з фантазією…

— От — от, — ухопився за невдало сказане слово Одинець. — Фантазер. Справжній фантазер. А в науці фантазер — це те ж саме, що ілюзіоніст. Маніпулятор.

— Його здогад щодо попередника АТФ не такий уже абсурдний, — сказав Борозна.

— Він висмоктаний з пальця. Це пластмасова лялька, од якої ждуть дитини. Так, так, пластмасова лялька. — йому, видно, сподобалося власне незвичайне порівняння, і він його повторював знову й знову, щоразу огрублюючи дужче й дужче. — Шість років він спав з пластмасовою лялькою. Ну, для різноманітності спав і з коханкою.

— Ну, це ви занадто, — сказав Борозна.

— Не захищайте! — в запалі ляснув по столу долонею Одинець. Упіймавши той свій жест, який не входив у плани розмови, потарабанивши по полірованій поверхні стола порослими чорнорудим волоссям пальцями, усміхнувся. — Пробачте. — Але по хвилі, заговоривши про Дмитра Івановича, забувся знову, кидав слова, неначе потрощені кістки, — Борозні навіть здалося, що він чує хрускіт, — очі його налилися кров'ю, стали нещадні й неприємні. — Про його маніпуляції вже знають у президії, —підніс багатозначно догори оклецькуватого пальця. — І про все інше. Завів на роботі коханку. Тероризує жінку. Виховав сина — бандита.

— Карпе Федоровичу, — підвівся Борозна. — Я не можу цього слухати. Кажуть, щось подібне написано і в тому листі. А я заперечую не тільки своє авторство, а й те, що там написано.

— А звідки ви знаєте, що там написано? — враз жорстко сказав Одинець. Але по хвилі зм'якшився, йому хотілося мати спільника. — Про це знає тільки Марченко. Котрий і обмовив вас.

— Думаю, що Марченко цього не робив, — сказав Борозна. Він уже кілька разів вертався думкою до того, що здогад про автора анонімки і її зміст буцімто вийшли од Дмитра Івановича. Не повний же Марченко ідіот, щоб зводити наклеп на самого себе! Щоправда, розумів і те, що його захист Дмитра Івановича тепер, коли всі думають, що саме він написав анонімку, виглядатиме фарисейськи й смішно. Отож йому не лишалося нічого іншого, як закінчити цю розмову. Він не став у чомусь переконувати Одинця, бо знав, що ніякі, навіть найвагоміші слова на того жодного впливу не мають. На коротку мить перед ним постало запитання: чи почувають такі люди, як Одинець, коли — небудь муки совісті, чи караються вчиненим злом? Проте відповісти не зміг. Може, й караються, бо всі люди караються, тільки такі, як Одинець, дуже мало і не так, як совісні й чесні. Здебільшого, роблячи підлоту, людина виробляє внутрішню філософію й намагається нею заспокоїти себе. Чим більша підлота, тим складніша «філософія».

Але як це відбувається в Одинцеві, має він таку філософію чи живе тільки первісними інстинктами, відповісти не міг. Та й не до того йому було в той час.

Він вийшов у парк, зупинився біля басейну. Те, що Одинець прийняв його за свого спільника, було гидко й образливо. Він бачив, що його незгоду і захист Дмитра Івановича Одинець витлумачив по — своєму: мовляв, різник з білим комірцем, хоче залишитись чистеньким, знаємо таких. І, може, навіть ставить себе вище за нього: адже б'є прямо, навідліг. Щоправда, б'є він і з‑за рогу, засобів Карпо Федорович не вибирає. В академію, мабуть, теж сам написав. Від такого пощади не сподівайся!

І Борозні вперше по — справжньому заболіло серце за Дмитра Івановича. І за тих, хто працював разом з ним. Тепер він безмежно шкодував за необережно сказані раніше слова. Йому хотілося допомогти Марченку й не знав, як це зробити. Розумів, що тепер кожне його втручання може зашкодити Дмитру Івановичу, йому залишалося одне: відійти вбік! Ні, спочатку спробувати знайти аноніма. Якби він його знайшов — розчавив би, як мокрицю. Стер би на порошок, змішав з гумусом…

Борозна важко дихав, він зупинив той свій дон — кіхотський порив. Він бив, трощив щось неуявне, аморфне, його думка не підказувала жодного конкретного обличчя й не могла вказати бодай на найнепомітніші сліди. Отже, якщо він не знайде, йому тут залишатися не можна. Доведеться покинути те, що вимірював підряд кілька років… Та що там це! Йому доведеться покинути…

І він підвів угору голову, подивився на четверте од краю вікно. І знову побачив Нелю. Вона дивилася вниз, на нього. Він подумав, що вона думає про нього, і його залляла хвиля пекучого сорому. Так, так, анонімник, підлий анонімник, спочатку нашептав на вухо, а тоді згордзяв наклеп. Він подумав, що отой підступний лист проклав поміж ним і Нелею розколину таку глибоку, що йому її не закидати. І що та розколина все ширшає, розносить їх по своїх берегах далі й далі, і йому годі й думати, щоб перебратись на омріяний берег. Неля відштовхує його очима, вона висловлює йому своє презирство і осуд за те, що він украв у неї любов, одурив собою, своєю вченістю, глобальними розмовами про моральність і чесність. Він важко повернувся й, спіткнувшись на рівному, пішов через парк до тролейбусної зупинки. Одне плече в нього було опущене, друге підняте, і вся його могутня і дужа постать здавалася жалюгідною і викликала співчуття.

«Саме так — співчуття». Неля сама не знала, звідки воно взялося в її серці. Адже там мусили бути тільки гнів і презирство.

Весь пізній ранок вона просиділа за столом, думаючи, що працює, обмислює тези статті, а потім мовби пробудилася, поглянула на папір і побачила стрій ассірійців, котрі так запам'яталися їй з підручника четвертого класу. Тільки всі вони мали високі чола й прямі рівні носи — чола й носи Борозни. Вона кинула олівець, порвала аркуш на дрібні клаптики, підійшла до вікна, щоб укинути клаптики в кошик, і побачила Борозну. Він сидів на краю басейну і розмовляв з Вадимом Бабенком. Їй одразу не сподобалася та приязна, як їй здалося, розмова цих двох людей, хоч і зринула гостра цікавість — про що вони говорять? Якась угода, афера? О, вона вже давно розгадала Вадима. Усміхнений, коректний, приязний, догідливий, розумний — не голова, а перфокарта, — а за всім тим така холодність, що діткнувшись глибин його душі, може замерзнути серце. Там порядок і величезний розрахунок. Усе розкладено по поличках, усе проміряно по сантиметрах і секундах. Глибини його свідомості — склади на крижині, зроблені людиною, яка йде вперед, ті склади старанно приховані. Там припасено все тільки для себе. Для далекої мандрівки. І він, мабуть, зайде далеко («Якщо його не з'їсть морж або ведмідь», — посміхнулася мислено). Тільки що з того поступу іншим! Адже в пустелі своєї душі він не посадив ні для кого жодного деревця.

Якийсь розрахунок підказав йому вчора думку запросити її в кіно. Бр — р-р — р, він для неї як велика льодина. Вона уявила, як би він в пітьмі залу брав її за руку, й знову внутрішньо здригнулась. Те викликало в неї трохи не відразу. І тут їй пригадалося, як два тижні тому він запросив її з Зоєю зайти до нього додому. Тоді вона не звернула уваги; вони з Зоєю збиралися в театр, було ще рано, десь мали згаяти час. Вадим частував їх кавою, показував книжки, їх у нього чимало, і майже все раритети. А потім одімкнув шухляду столу й почав показувати якісь брошки, якісь камінці й навіть маленькі золоті ложечки та виделки. Він зовсім одмінився: очі стали одухотворені, блищали, довгі красиві пальці мовби творили музику й ледь помітно тремтіли. У його крижаній душі проглянула синя проталина. Але в Нелі вона викликала подив і почуття далекості од цієї людини.