Отож, ченці були дуже налякані і шептались межи собою, що копачі знайшли вхід до пекла і не змогли винести жахливого видовища геєнни огненної, в якій мучились також їхні кревні. Та найгіршим вважали вони те, що трагедію не вдасться приховати, бо, як на те, у монастирі гостювало двоє братів з Лаврівського монастиря святого Онуфрія, що перебував під постійною опікою князів Галицьких та Волинських, оскільки зберігав дорогоцінні мощі свого патрона. Коли б не рознесли вони, лаврівські брати, звістку, буцімто злий дух покарав спасівських ченчиків за гординю. Так воно й було, тільки не ченці впали у гріх, а Ворожбит з Бусовиськ, який вирішив втягнути мене, малолітнього отрока, у сю недитячу, а й навіть надлюдську, справу.

І я мав тепер чекати. Ченці забили діру дошками, покропили все, що можна, святою водою, й відправили молебень. Копачі приходили кожен день на монастирське подвір’я і чогось чекали. Як я зрозумів, вони смерті боялися більше, ніж нечистої сили. Та тільки надходив вечір, із підземелля чулись підозрілі звуки, схожі на стогони й крики, і звідти йшов сморід, ніби там щось здохло. Серед ченців знайшлись і такі, що хотіли піти на прю з нечистю, віддати навіть життя, однак настоятель заборонив їм це. Певно, розумів, що перед пекельними духами не встоять ні хрест, ні звичайна молитва проти дрібних бісів, і через те відважні ченці можуть бути скомпрометовані.Тут треба когось, хто має подібний досвід. Три ночі в монастирі не спали, бо земля під ним двигтіла і страшенний сморід заповнював келії.Нарешті ченці взяли справу у свої руки і заявили, що підуть світ за очі, якщо отець- настоятель не вживе рішучих заходів. Треба, сказали вони, взнати, що хоче від них той злий дух, може, вдасться з ним про щось домовитись.

Отже, все розвивалося за планом, накресленим Ворожбитом. Смішно, але я нетерпляче чекав завершення цієї справи. Мені було цікаво, кого виставив проти мене найсильніший опир Перемиської землі. Я не мав страху, бо не був мудрим. Проте й не був настільки дурним, аби лізти поперед батька в пекло. Настав день, коли з дозволу настоятеля двоє ченців пішли до Ворожбита.

— Хочу видіти старшого між вами! — сказав їм опир. — Бо ви по дорозі назад погубите слова, що я вам скажу, а в такій поважній справі се річ немислима.

Мусили бідаки вертатися. Отець- настоятель дуже розізлився, бо чувся великою персоною в монастирі, та ченці йому натякнули про гординю і він пішов. Правда, аж на другий день, коли усім увірвався терпець. Слова, що Ворожбит нібито казав настоятелю, згодом отець Антоній записав до монастирської хроніки: «Знаю, отче, що копачі потривожили землю, збудили в ній таку велику силу, що супроти неї сам я нічого не вдію. То й дивно, чого ви звернулись до мене, маючи у себе в святій обителі чудовного отрока з ангельським голосом. Той безгрішний отрок зарадить вашій біді.»

— А як його звати? — спитав настоятель, хоча крім мене в монастирі не було жодних отроків.

— Не знаю, — пустив туману хитрий опир. — Має за лівим вухом родимку, знак, що свідчить про Божу ласку.

Отак я ледь не став святим….

— Ага, мало не забув! Вберіть його в білу сорочку, але без пояска.І дайте свічку з церкви.

Я знав, що це все витівки Ворожбита, однак, що йому заважало мене позбутись? Ніколи не забуду, як він кинув у ріку голову мого нещасного господаря, всеодно, що втопив. Той же не мав ні рук, ні ніг, щоб виплисти!

Не чекаючи смерку, мене відвели до ями, відідрали дошки, а потім прибили знову, щоб я не втік. Я мав у рукаві сховану сопілку, на якій вчився грати, заховавшись у лісі, бо хто б мені дозволив це в монастирі.Ці здорові дядьки кинули мене на поталу нечистій силі без найменших докорів сумління, а тепер розчулено хитали головами, мовлячи, що я схожий на ангела. Якби я був трохи старший, то втік би раніше, щоб не стати іграшкою в руках опира. Коли я опинився у ямі, то зрозумів, що надто мало знаю людські звичаї. Завжди в жертву приносили дітей і молодих гарних дівчат, і нема чого дивуватись нечулості простих марновірних ченців.І нема нічого такого, щоб змусило накласти мене на себе руки. Страшнішого, ніж бесідуюча відрубана голова, напевно, я там не побачу. До того ж сморід десь пропав, і я мав кілька грубих свічок. Якщо ж з’явиться якийсь підземний дикий звір, то зі звірятами я завжди ладнав. Лишалася смерть від людської руки, але ж я був не просто людиною: мав дві душі, хоч відчував у собі тільки одну, бо ці дві душі перебували у злагоді. Коли я дійшов до кінця тунелю, то цілком заспокоївся. Тунель перегороджувала стіна з глини, у якій стирчало коріння і досить великі камені. Якби не висохла кров, розбризкана повсюди, та її неприємний запах, тут було б навіть затишно. Хід йшов плавно догори. Я зійшов нижче, сів на купу каміння, яке не встигли винести, встромив збоку свічку, й став думати, що буду робити, коли звідси вийду. Ясна річ, що тут не зможу залишитись, бо кожен на мене буде показувати пальцем. А там, на горі? Того взагалі не міг собі уявити.

Мабуть, я заснув у тиші й спокої, як заснули ті копачі, і коли вони були безборонні, з’явився спів, тужний і розпачливий. Він підіймався то вгору, то різко падав у безодню і там уривався. Він ходив кругами, виписуючи борозни на серціц, доки не розтинав його надвоє,або стискав горло так, що починалася задуха…Я побачив смерть першого копача, котрий звався Микита. Жало змія вп’ялося йому в серце — Жаль. Не захотів він жити без дівчини, котра віддалася за іншого. Побачив перед собою стіну, яку не зміг би звалити.

Тоді смерть прийшла до другого копача, Петра, в образі Страху, і боявся він мук пекельних, бо, побажавши переступити межу людського знання, потоптав свій хрест, аби міг знаходити скарби у землі.

І до третього копача на ймення Іван приступила смерть у вигляді Туги: тужив він за волею, а мусив годувати дрібних дітей брата, котрого забили на війні.

Нарешті смерть, чорна Заздрість, знайшла четвертого копача, Ждана. Не завидів він багатим і вельможним, лише сусідові, побожному й доброму чоловіку, котрого всі любили.

Ці рани заболіли так, що не могли їх стерпіти. А чотири смерті в образі Жалю, Страху, Туги та Заздрості злились в одну й кинулись на мене, отрока, щоб зжерти. Я цього не сподівався, та й були вони невидимі, я лиш відчував їх у звуках, які тисли мені на серце. Вони вказували на мертвих копачів: «Дивися, що тебе чекає, коли ти виростеш! Чи не ліпше віддати нам свою людську душу, що її ніхто не цінує, а собі лишити ту, ліпшу, якій невідомі ні страх, ні туга, ні жаль, і вона не завидує, а їй лиш завидують?» Та я не міг їх розділити, і не встиг спізнати, бо був ще зовсім малий. Я подумав, якщо ті голодні смерті вирвуться з підземелля, то всі ченці накладуть на себе руки, хай не всі, але багато, що вважається великим гріхом. «Ні, то не гріх, — виспівувала мені Смерть, — то солодкий сон, то полегкість. Ти мусиш се знати і дати нам трохи своєї сили, щоб зробити людей щасливими». Свічка впала й погасла, а я не мав огню. І сидів у темряві, пронизаній невимовним розпачем. «Хіба, — подумав я., - у світі мало інших смертей? Люди вмирають з голоду, косить їх моровиця, убивають на війні, а проте, як хтось просить собі смерті, вона не приходить на їхній поклик. Вона — завжди несподівана. І в Біблії сказано: ніхто не знає, ні дня, ні години». Я не боявся тих смертей, однак вони не давали мені спокою, вишукуючи, як до мене дістатися. Проте, вони були вже знесилені.І тут я подумав: «То ж Ворожбит, а не Смерть.То він придумав усе, бо хотів погубити чотири людські душі, які ще могли б спастися. Але навіщо?» Ні, того я не міг зрозуміти, ні тоді, ні зараз: заради чого гублять людські душі.

Я вийняв сопілку й заграв тієї співанки, якої вколисував себе на оборозі. Може, смерті заснуть. Але більше, аби перебити ті нелюдські тужливі звуки. Я ще не скінчив грати, як вже сон склепив мені повіки.І разом зі мною поснули жаль, туга, страх і заздрість. Вони самі по собі, і я — сам Я спав у землі як в могилі й прокинувся від лютого голоду. Пішов до виходу і побачив світло, що пробивалось крізь дошки. Дякувати Богу, настав день. Я почав стукати, далі кричати, але ніхто не йшов. Дошки я не міг відірвати. Дивно, що виходу ніхто не пильнував. Певно, думали, що я не вернуся живим. Кругом панувала тиша. Не чути було цюкання сокир, криків мулярів. Я кричав, доки не захрип. Церква ще не мала даху, тому я бачив крізь дошки синє весняне небо, нерухоме, бо на ньому не видно було жодної хмаринки.