«Дивно я говорю», - подумав Олексій Іванович і глянув на свою одіж. Ні, така ж, як і була: білий халат поверх старого костюма.

— Купець з Добромиля знає, що він робить, — відізвався хтось за його спиною. — Він роздрочив Змія в його лігві, щоб всі його увиділи…

— Се ти, Антосю? — обернувся Олексій Іванович. — Що ти тут робиш?

— Чекаю, пане. Купець з Добромиля сказав, що нині — мій день. Я маю першим його

стріти…

Потім той мене вб’є, бо я не пускатиму його до святої обителі, аби він стрівся зі Слугою, і щоб не згинули обидва.

— Чому обоє?

— Коли дхампіри б’ються між собою, то обидва гинуть. А Слузі з Добромиля не можна згинути, навіть, коли він сам цього хоче.

— Чому? — пошепки спитав Олексій Іванович.

— Бо він має нас за людей, а не за бидло, мій пане. Тому й не можна. Поможіть мені, бо я боюся!

— Добре, Антосю, ми всі тобі поможемо. Се ж твій день! Але пощо тобі вмирати? Може, ще поживеш трохи? У нас, в монастирі.Будеш мати дах над головою, своє ліжко, будеш їсти три рази в день, га, Антосю? Я не виджу смерті ані в тебе в ногах, ані в головах.

— Але я мушу дочекатись його!

— То почекаємо удвох.

Олексій Іванович кинув погляд нв завгоспа й отямився:

— Стефане, йдіть до роботи! Пошукайте для нового пацієнта місце, щоб було ліжко і все, що треба.

Стефан здивовано глипнув на нього.

— Йдіть, ми самі дамо собі ради.

— Я приніс молока. У нас корова втелилась.

— Дуже добре! Нехай Ганна дасть до каші.Ми скоро прийдемо.

Завгосп розпогодився на лиці й, намагаючись не дивитись на сіро-чорну смугу, що повзла до них, шморгнув у браму.

Олексій Іванович сів поруч Антося й обидва стали дивитися на дорогу. Лікар уявив собі вечір, коли сонце буде сідати за Добромилем. Чи буде він у цьому вечорі? Чи будуть там всі? Відчув, що трохи змерз, бо дощ, який падав два дні й дві ночі, не зовсім був ілюзією. Те, що повзло їм назустріч, все більше нагадувало клубок закопченого диму. Він бачив таке на війні, коли горіли шини.

— Йой, мені серце зараз увірветься, — заскімлив Антось. — Видите, хто то? О, я знав, що він непростий! Хто би зміг так довго бути в Добромилі, й нічого би з ним не сталося?!А йшов би-с уже до пекла!

Те, що впізнав у диму Антось, за хвилю розпізнав і Олексій Іванович: до них наближався капітан НКВС власною персоною. Був якийсь не такий, як сновида. Без кітеля, босий, на нозі кривавився збитий палець. Він дивився поперед себе і був би одразу зайшов у браму, якби невидима рука не зачинила її перед самим носом. Це його спантеличило.

— Пся крев! — вилаявся капітан по-місцевому.

Обернувся й побачив двох під муром на лавці.Їхні обличчя були такі сірі, що зливались з ним.

— Хто такі?

— Продри очі, увидиш, скурвий сину! — несподівано густим і сильним голосом сказав Антось. — Чого тобі треба в святому місці, ти, катюго?

— Диви, який! — взявся в боки воєвода. — Сам був підручним у ката, бидло!

— Зате катом ніколи не був! Згадай Саліну…Са-лі-на-а!

Олексій Іванович затулив вуха руками й побачив, як енкаведист, що почав було роздиматися від гніву, сплас, і знову перед ними стояв мізерний чоловічок з чорними кругами під очима

— Я виконував наказ мого. мого…пана! — глухо сказав капітан й озирнувся кудись на Діл.

— А хто ж твій пан, воєводо? — спитав Антось, чи хтось інший, чий дух вселився у нього.

Той аж наче засоромився:

— Певно, не знаєш!…

— Нема над тобою жодного пана, дурний воєводо! Над нами є лиш один Пан, якого ти не признаєш, Ти зрадив його ще тоді, коли в турецького султана був заложником? Чи коли, сам боячись зради, садовив своїх же бояр на палі?

Воєвода похитав головою:

— Ти не той, на кого виглядаєш! Ти — Купець з Добромиля! А се хто? — зміряв очима Олексія Івановича: Десь я тебе бачив…Ні, вас обох мені не треба. Я прийшов до Слуги з Добромиля, от до кого!

Антось при згадці про Слугу дрібно затрясся. Олексій Іванович заступив його собою:

— А звідки ти знаєш, що він тут? Се — шпиталь, чоловіче!

Воєвода наморщив лоба, бо в голову знову уступив біль:

— А де ж йому бути? Тут кості його пана, Купця з Добромиля. Ні, я не вступлюся звідси…Я щось придумаю…

«А й справді, такий щось придумає,» — згодився Олексій Іванович, дивуючись різкій зміні поведінки капітана НКВС: від цілковитої апатії до надлюдської сили. Він то виростав, то зменшувався. Не насправді, а так, ніби набирав повітря і випускав його з себе. Вдихнув — став сильним, видихнув — слабим. Й озвався спокійно:

— Добре. Якщо знайдеш тут Слугу з Добромиля, він — твій. Не знайдеш — підеш собі геть. Але спершу ходи поснідаємо. Ти, певно, не снідав?

— Ні.

— Ходімо.І ти, Антосю, ходи. Тепер ти вже ніколи не будеш ночувати під костельним муром.І не підеш жебрати влітку. Ніхто не піде…

Брама сама перед ними відчинилась.

— Бачиш, ніхто перед тобою брами не зачиняв! Сюди легко увійти, але тяжко вийти.

На подвір’ї не було нікого.І з вікон ніхто не виглядав. Усі були в їдальні, внизу. У тому був якийсь добрий знак. «Може, це просто сон? — подумав Олексій Іванович. — Я дві ночі не спав і міг заснути»

Раптом капітан спинився і показав на церкву:

— Кров більше не тече?

— Не тече, все добре, — заспокоїв його Олексій Іванович й, обнявши за плечі, повів униз східцями до лікарняної їдальні.Антось дибав позаду.

У їдальні за довгим столом сиділи усі: пацієнти, санітари, Адам Віцентійович, завгосп. Перед кожним стояла миска перлової каші, забіленої молоком, шматок хліба і чай без цукру. Лишалося ще місце.І ще на столі горіла церковна свічка, майже ціла. Якась жінка схлипнула, проте відразу замовкла.

— Сідайте тут обидва, — сказав Олексій Іванович і сів першим.

— А Слуга з Добромиля тут?

— Тут, тут. Їж, бо вистигне.

Він зачерпнув ложкою рідкої каші й підніс до рота. Каша була зовсім без смаку.

— Хтось може передати мені солі? — роззирнувся головлікар.

- І мені дайте, — попросив капітан.

Він щедро посолив кашу, з’їв одну ложку, а тоді підняв очі й спитав:

— Де я?

Олексій Іванович розгубився. Он де сидить Слуга з Добромиля, поруч з Тимошем. Навіть не піднімає голови.

— Де я? — знову спитав капітан.

— У шпиталі, - відповів Олексій Іванович.

— Як я тут опинився? Ага, знаю, мені треба Слуги з Добромиля!

— Навіщо?

Присутні заворушились, а жебрак Антось зірвався з місця:

— Я — Слуга з Добромиля, воєводо!

— Не бреши, — спокійно відказав капітан і знову почав рости. — Ти точно не він. Завше плутався мені під ногами…

— Тоді шукай, — втрутився Олексій Іванович. — Але дай моїм людям поїсти.

Капітан ковтнув ложку каші й скривився:

— Ще солі!

Тут з-за столу встала кухарка Ганна й поставила перед ним бочівку солі.

— На, — сказала вона, — може, згадаєш, чому мої діти лишились сиротами!

— Звідки мені знати? — здвигнув плечима капітан і всипав до миски цілу жменю солі.

— Спокійно, Ганнусю! — мовив Олексій Іванович. — дай чоловіку поїсти. Він давно не їв солі.

Але Ганна не могла того витримати й вибігла, гримнувши дверима.

Капітан всипав до каші другу жменю солі, з’їв кілька ложок.

— Тепер можна й пошукати!

Він підвівся і став обходити стіл. Один з пацієнтів обхопив голову руками й став нею стукати об власні коліна.

— Шановний! — раптом обізвався Адам Вікентійович. — Я не бачу тут жодного Слуги з Добромиля. Олексію Івановичу, що це за новий метод лікування?

— Певно мені теж треба з’їсти солі, - сказав Олексій Іванович й знову посолив страву.

— Я вже накуштувався тієї солі, коли витягав убитих з шахти в Старій Солі, як прийшли німці!

Капітан подивився на нього, прижмурившись:

— Ні, ти теж не Слуга з Добромиля! Де ж він? Хто мені скаже?

— Пізнавай сам! — визвірився Олексій Іванович. — І скоро, бо пацієнтам