Коли пляшка наполовину порожня, до столу пiдсiдає мати. Вона худа, з обвислими, колись красивими, грудьми. Очi великi. Майже тобi чорнильного кольору, а руки грацiйно подають чоловiкам нехитру закуску.

— Розкажи, батя, отой випадок… Так, тодi її врятував сам Бог, не iнакше… — говорить мати, i плаче, але з усього видно, що їй приємно навiть плакати за Серафимою.

Обидвоє — чоловiк i жiнка — не називають її справжнiм iменем. Нiяк не називають. Наша дiвчинка, наша голубка, наша красуня.

Север'ян за мiсяць так звикся, що здавалося знає Серафиму з дитинства. Старий «випадає», ореол зморшок бiля очей матерi розлiтається; очi у неї дивно чистi, з краплями болю. Батько випиває чарку. Закурює прямо в кiмнатi, i мати мовчить. I от вiн розповiдає пiд осiннiй гуркiт моря, що падає у прочинену кватирку.

— Да-м… Ото ми поїхали, скiльки там їй було — шiсть чи сiм?

— Сiм. Вона якраз в школу пiшла.

Маленька дiвчинка бiжить над берегом. Тут круто i пiсок з глиною та камiнцями летить у шумовиння моря. Голова у неї рухається разом iз сонцем — круглим, маленьким i чорним — так бачать мати i батько. Вони сидять — бiла царина, огiрки, помiдори, лiтрова пляшка червоного вина. Несподiвано батько зривається i кричить. Дiвчинка зникла. Земля i пiсок ворушаться живо на тому мiсцi, де вона стояла, а сонце зараз яскраве, як нiколи. Сиплий полудень. Батько схиляється над урвищем, вiтер надуває сорочку, напевне ту ж саму, що нинi на ньому. Дiвчинка лежить на березi. Вона лежить, i вона мертва — це батько знає. Вiн оббiгає урвище, схиляється над нею. Вiн прикладає вухо до грудей, але вона не дихає. Вiн пiднiмає обличчя вгору i бачить лише очi матерi — злi, сухi i повнi слiз. Минає пiвгодини, коли приїжджає швидка. Лiкарi констатують смерть. Мати стоїть на колiнах i рве волосся на головi. Батько, стиснувши кулаки, тупо дивиться, як її вантажать на ношi у великому, на блискавцi, чорному кульку, i думає, що цей мiшок для неї завеликий. Мати затихає, вона ворушить ротом, плюється пiною. Показує пальцем, тицяє перегнувшись реально вперед. Лiкарi i санiтари дивляться i бачать, що мiшок починає рухатися. Хтось пiдбiгає i кричить, що дiвчинка жива. Дiвчинка стоїть i дивиться на них сухим поглядом.

— Ось так було. Вiд того дня вона змiнилася. Спала з вiдкритими очима, — говорить батько, закурюючи нову сигарету.

Север'яна це не цiкавить. Вiн не намагається вловити змiст, взагалi йому потрiбно щось iнше: потрапити до її кiмнати. Вiн упевнений, що Настя померла не просто так, але його цiкавило — вiд чого. Людське життя для Север'яна — не бiльше вiд модної абстракцiї. Людям взагалi не треба було народжуватися — десь така у нього фiлософiя. Вiн вийшов пiд тугий холодний вiтер i плюнув спересердя у нiч. Мiсяць гострим рогом крає море. Йому остогидiло i це iграшкове мiстечко, i море, i неcкiнечнi пляжi з крупами засмаглих ледацюг; його вивертає вiд власного запаху. А ще бiльше — вiн не знає, не бачить тiєї отрути, якою вбито Настю. Але головна причина, що рухає Север'яном — це марнославство. Його трусить, його кидає в пiт i холод. Хмiль вилiтає з космiчною швидкiстю. Закусивши губу, вiн тоскно скiмлить на море.

А в той час батько Серафими важко обiтер пiт, закурив сигарету, перед цим обламавши фiльтр, i, дивлячись на водонапiрну башту, з одного боку розбиту iржею, погладив дружину, як собаку, по головi. Вона пригорнулася до нього так, як пригортаються у першi днi пiсля весiлля, i сказала:

— Чому ти йому не розповiв усього?

— А воно йому треба? I хто повiрить тому, що ми бачили.

Жiнка стала на носочки, потягнулася зовсiм по дiвочому губами до сигарети, потягнула пекучого диму.

— Ти така гарна, — сказав чоловiк.

А Север'ян все плював i плював у море, та так, що аж у ротi побабiло, зробилося сухо. Потiм вiн сiв. Рука, плутаючись, зашмигала кишенями, i нарештi вiн витягнув те, що шукав. Це пробiрка з пробами з решткiв Настi. Вiн тепер знав, що робити. Iнтуїцiя пiдказувала йому шукати її батькiв. Саме так. Тодi, напевне, можна буде дiзнатися, де Серафима: на днi моря чи десь iнде у цьому великому й жахливому свiтi. Север'ян струснув плечима i опустив голову. Холодна хвиля лизнула його черевики, вдаривши нiздрi запахом гнилих водоростей затоки.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

Хруст розчавив черевиками статевi органи коханцю своєї дружини. Упiймав його на гарячому в «Конкордi» i вiдговорюватися не дав. Вiн привiтався з молодим дженджиком, метросексуалом з рожевими щiчками, сливовими синiми очима, мокрою зачiскою. Серафима дивилася з того кiнця зали: кучерi доладно складенi, випещенi рожевi пальчики i такi ж нiгтi, бiла шия, витонченi рухи. Напевне, її брала заздрiсть, але вона нинi не любила таких. Сонце било у вiкна, i бiлi ганчiрки свiтла повзли пiдлогою. Хруст мiг би не вiтатися, але вiн привiтався. Чемно схилив голову, тiльки газети в дужiй селянськiй руцi били по стегну. Серафима дивиться на його черевики, зшитi на замовлення з буйволячої шкiри, — крiпкi, стильнi, з мiцною i грубою пiдошвою. Тодi ще нiчого не вiдбулося, i вона не розумiла, що вiдбудеться далi. Головне — вона любила Хруста. Щиро, вiддано i безповоротно. Iнше не мало значення. Багато що поки крилося у снах. Вона намагалася зараз розгледiти Алiсiю — хтиву й гарну, але вже з червоними вiд кокаїну нiздрями, червоними очима.

Хруст уклонився, ввiчливо, поправив сиве коротко стрижене волосся без залисин. Сиве волосся й засмагле обличчя. Такий вiн їй нагадував героїв її дитячих вестернiв. Алiсiя щось пропищала, а Хруст сказав: «Я на вас чекаю, молодий чоловiче, у «Альбатросi»». Коханець його дружини поморщився — «Альбатрос» найбiльша дiра в мiстi. Хруст пiшов, за ним Чакос, його незмiнний охоронець, i Серафима пiдвелася. Вони йшли в iнший зал, до свого столика. Вона розумiла: Алiсiя вела себе безпутно i нахабно. Хрусту — шiстдесят п'ять, у нього хвора печiнка, котру вiн успiшно лiкує в Швейцарiї. Алiсiя ж вирiшила — Хрусту кiнець, а тому так поводилася у свiтi. Швидше, рухав її мiзками кокаїн, шампанське й такi навпiвголубi хлопчики, з рожевими гепками й запахами «Крiстiан Дiор».

— Ти гадаєш, вiн прийде? — спитав Чакос, вiдставляючи стiльцi.

— Так. Вони наглi й дурнi. Вони думають, що свiт створено лише для них. У них немає скромностi. Тому вони такi злi, — Хруст сiв, не дивлячись на Серафиму, розвернув газети. — Не те, що ця дiвчинка — розумниця i скромниця. — Вiн позiхнув, поплескав по руцi Серафиму, i дiвчина пiдтиснула плечики, зовсiм невимушено вiдсунулася. Чакос криво усмiхнувся. Вона знала, що подобається Чакосу.

2

Кафе «Альбатрос». Молодик пiд навскiсним свiтлом перебирає руками по синiх кахлях, волочачи за собою кривавий слiд. Синi, трохи на викотi, очi сльозяться. Вiн без штанiв. Хруст стоїть i намагається розгледiти пiдошву. Тiльки-но вiн розчавив черевиками причандали молодого чоловiка. А було так: Хруст сидiв на своєму мiсцi, пiд бронзовою статуєю оголеної русалки. Якраз мiж двома вiкнами. Вiн нi з ким не бажав дiлити це мiсце. Ще вiдтодi, коли починав утiлювати план нашестя на столицю зi своїм дрiб'язковим бiзнесом. «Альбатрос» став вiдправним пунктом у його бiографiї. Тут вiн уперше задушив власними руками свого конкурента. Тут вiн навчився не плакати i не смiятися; останнiми роками, маючи вже рак у початковiй стадiї i слабкий зiр, став сентиментальним, а тому повернув «Альбатросу» вигляд, який заклад мав тодi, коли Хруст був молодим, бiдним i справедливим. Зустрiвши її, Серафиму, вiн знову навчився плакати й смiятися. Перед цим вони замовили вiдомому художнику портрет для Серафими. Потiм у скверi пили шампанське, i досить успiшно зайнялися коханням.

Серафима поводила себе, як провiнцiйна дiвчинка: совiсно, соромливо, а це Хрусту найбiльше подобалося. Потiм поїхали на Подiл в майстерню до двометрового художника з темними карими очима, балакучого i хитрого. Вiн весь час за коньяком не спускав ока з Серафими. Вона знала на собi чоловiчi погляди. Але це був вивчальний, навiть убивчий. I вона злякалася. Серафима доклала сили, щоб не запанiкувати. Але все обiйшлося. Далi — майстерня: запахи фарби, олiфи, полотна, метушня двох оголених жiночих моделей; усе це почало дратувати дiвчину, начебто i нiчого такого не трапилося, але вона нiяк не знаходила мiсця. Захопленiсть, холодна розсудливiсть наповзла на її чоло. Пiзнiше, схиляючись над замальовками свого портрета, вона зрозумiла, що неймовiрно збуджена. I збуджена зовсiм по-iншому, не так, як збуджується жiнка завбачивши чоловiка… Так, а далi був сквер, здивованi обличчя пенсiонерiв, як ряд вибiлених вiтром, дощем, часом масок. Гули дерева, а вона, розставляючи ноги, думала про ментолову сигарету, напевне це й називається у когось щастям: радiти, що ще день i вечiр не прийшов. Вони пiшли до авто, залишивши на лавцi трусики Серафими. I Хруст видавався безтурботним.