9

За вiтриною маркету висiли золотi бджоли. Калениченко помацав язиком червону м'якоть за яснами. Вилаявся: «От гiвно, нагнало пiднебiння!». Вiн пройшовся мiж довгими стелажами, вiдчуваючи, що вiд запаху прального порошку i помаранчiв його трохи нудить. Нiчого особливого. Але зараз начальник УБОЗу намагався думати. Вiн узяв пляшку червоного вина, покрутив його у своїх велетенських незграбних руках, iз задоволенням вiдчув прохолоду, але знову повторив: «Отаке гiвно…» Вiн подумав про Реуса i про його коханку. Настирна думка не полишала його з самого ранку, було вiдчуття, нiби прорiзався зуб мудростi.

Що бiльше Калениченко думав про цю дiвчину, то бiльше його це дратувало. Його дратував Реус, дратувало багато чого iншого, i це не давало йому спокою.

10

Серафима погладила пушок на щоцi Лєри, вiтер вiтрилом напинав занавiску, а за вiкнами, з неймовiрними запахами, з прогрiтими на сонцi тiлами лизькало береги Червоне море. Великий рот Лєри, її високi груди. Що вона вiдчувала, окрiм насолоди, котра била її блискавкою, а потiм вiдходила, наче хвилi зливи, чи удари вiтру, чи напади лютi. Серафима лягала на спину i бачила перед собою пахучi, ще свiжi, виструганi з сосни стелажi з рiзноманiтними слоїками. Вона бачила себе, бачила, як вона ходить мiж стелажами, а з нею, звiсно, Лє, — пушок на щоцi й на руцi свiтиться бiлим снiгом. Її мрiї, її сни вiдповiдали її вихованню, вiрнiше сказати, сутнiсть самої Серафими ховалася у цих мрiях. У фантазiї вона була такою ж недалекою, як i в життi, i лише розум i дика, звiрина iнтуїцiя являли справжню Серафиму.

Про Реуса, про горище вона завжди згадувала з тим самим вiдчуттям, що й про вiддалене батькове дихання, коли вiн заповзав на матiр, а потiм вiдклеювався, наче глист. Частиною мрiй Серафими був i Вiн: анi iменi, анi Його самого вона не пам'ятала, хоча знала, що упiзнає з тисячi тисяч людей. Вiн виходив з тiнi i сам був тiнню чогось великого i захоплюючого, коли їхнiй з Лєрою секс перед пляшечками з отрутою доходив найвищої точки. Вiн схилявся над її вухом i говорив цi слова, о, цi слова. Вона так i не бачила Його обличчя, але вiдчувала, що скоро зустрiнеться з Ним.

На пляжi, серед тисяч загорiлих мiцних i випещених тiл — жiночих i чоловiчих — вони нахабно розглядали дамочок «сюнь-масюнь», що засмагали топлес, здоровенних бандюкiв iз золотими ланцюгами, плюгавеньких i блiдолицих бiзнесменiв i пiдхихикували, обговорювали, i все заливало жовтком сонця, i нiчого, здавалося, не вiщувало поганого.

Можливо, аби їхнiй роман тривав трохи довше, Серафима зупинилася б на цьому, i її фантазiї були б тiльки фантазiями, а потiм перетворилися б на чудернацьку химеру — дiвчинi ж було неповних сiмнадцять рокiв. Але колеса, невидимi прозорi i жорстокi колеса долi, почали накручуватися дедалi з бiльшою силою, набирати обороти, руйнуючи на горизонтi повiтрянi замки Серафими. Причина й основа жорстокостi — iлюзiї. Iлюзiї разом з прихованою злiстю живили Серафиму, тiльки не Лєру. По сутi, остання була доброю дiвчиною, тiльки оточення виявилося надто злим до неї, а їй не доводилося вибирати, як i Серафимi.

Дiвчата — два глибоких поставлених насупроти дзеркала. Вони дивилися одна на одну й чудувалися, i Серафима байдужно починала розумiти, що все те, що надумалося, болiло — вiдходить, вiдходить, вiдходить. I нiчого не тисне груди, не болить, i можна з берега дивитися на бiлi лайнери, на прекрасне життя… О, воно дiйсно прекрасне, ну, принаймнi в уявi. Шезлонги, тiла топлес, ледь чутнi дотики, нiжнi й холоднi, i вiдчуженi, як нагромадження людського безглуздя, там, вiдразу за пальмами, де починалися слюдянi пiрамiди готелiв, де все i розпочнеться: луснуло у головi Серафими, а мо' в обох дiвчат. Але не мине й десяти днiв, майже рокiв, i лусне їхнiй свiт, як пiд окропом гладiнь скла. Як гладiнь двох дзеркал, до чорного i синього глибоких дзеркал, куди падало їхнє майбутнє, яке й розiб'є їх.

11

Вдихаючи повiтря, хриплячи легенями у чистий жовтневий день з павутиною на кипарисах, з лущанням чайок i буркотiнням моря, Север'ян принiс запах формалiну, запах смертi, притримуючи слоїка в лiвiй кишенi, увiгнав-таки в прокурену кав'ярню брудно-жовтого кольору бiля траси, що поблизу СТО. Вiн незграбно пройшовся мiж рядами стiйок, i кiлька чоловiк кашлянули — запах трупарнi в'ївся Север'яну в шкiру. Рудiй Лiзцi причудилося, що до пивницi зайшла сама смерть. Десь воно так i було: з п'ятнадцяти рокiв Север'яна цiкавила смерть, точнiше те, що викликає смерть. Вiн навiть не iнтуїтивно, а доволi свiдомо захопився токсикологiєю. Згодом прийшло захоплення медициною. Худий i високий, з вибiленою неприродно шкiрою — безсонням, недоїданням, вiчним нежитем, а пiзнiше — зiпсованим шлунком i нещасним коханням. Вiн завжди рухався так, наче йшов проти вiтру. Згорблений знак питання, просмердiлий формалiном, йодом, азотною кислотою. Север'ян закiнчив фармацевтичне вiддiлення московського медичного унiверситету. Вiн народився бiля млосних берегiв моря, де групками ракушнякових будиночкiв примостилося мiстечко, з кiлькома териконами на околицi.

Север'ян всiвся на стiльцi, намагаючись сховати довгi ноги пiд шинквасом — склянка полетiла на пiдлогу, вiн провiв її байдужим поглядом. Склянка розлетiлась на друзки. Север'ян пiдняв голову i подивився у свiтлi, як вода, очi рудої Лiзки. Лiзка усмiхнулася — криво, але доброзичливо.

— Сева, ти де пропадав?

Север'ян дурнувато усмiхнувся: цiлий тиждень вiн вiдтинав шматочки плотi бiдолашної Настi, але нiчого так i не знаходив. Проте в тому, що там є слiди отрути, невiдомої нiкому отрути, вiн був переконаний, як i в тому, що людина, скiльки б не знала про те, вiд чого може померти, однаково дасть дуба.

Кожного дня вiн повертався у свою дев'ятиметрову комiрчину бiля самого моря, витягував кювету з фрагментами тканин тiла убитої, вiдтинав шматок, i розчиняв — за старою методою Стаса — у солянiй кислотi, процiджував, випарював, але нiякого осаду, що б вказувало на отруту, не знаходив. Север'ян не довiряв нинiшнiм методам. Вiн перевiрив дослiди, аби виявити слiди миш'яку, отруйних металiв — вiд ртутi до свинцю й марганцю. Потiм перейшов до алкалоїдiв: хiнiну, болиголову, красавки й аконiту. Але й це нiчого не дало, але вiн певен — те, що вiн так уперто шуває, десь зовсiм поруч. Север'ян, лежачи на диванi, перед портретами своїх кумирiв Кона, Цандера, Зiммера, Шумахера i звiсно — Стаса, родоначальника рослинної токсикологiї, навiть не думав, для чого це йому потрiбно. Почалася осiнь, море ревло i кипiло в головi Север'яна. Вiн iшов насипом, далi спускався на дорогу у неодмiнно зупинявся в жовто-брудному барi, щоб перекинути чарчину-другу.

Руда Лiзка пiдсiла до нього, i Север'ян боязко зiщулився, показавши у кривому оскалi те, що мало слугувати у нього посмiшкою, — кривi почорнiлi зуби. Лiзка поставила йому випивку. Напевне вона одна знала його таємницю. Вони ночами безперервно розмовляли про життя, якого Север'ян не знав, споглядаючи його через вiкно моргу. I цi розмови Север'яну подобалися. Лiзка нагадувала йому старе кохання, що роз'їдало його, наче кислота мертву плоть. Десь так вiн i думав. I от Лiзка сiла i пiдсунула йому коробку.

— Може це тебе зацiкавить?

Север'ян ухопив коробку, пiдсунув до себе, розкрив, але окрiм купи листiвок-iнстукцiй до лiкiв i фотокартки якогось чоловiка i двох дiвчат там нiчого не було. Але вiн таки ж запитав:

— Чиє це?

— Дiваха одна тут ошивалася. Серафима. Он вона, худюща, скраю.

Безвiсно зникла. Настя — ти знаєш її. Вона померла. I он той помер, Атас його звали, котом на трасi був, — простодушно сказала руда Лiзка, але очi лукаво блиснули, як у людини, що знає багато i не дає собi волю розбалакатися — бiльше з обережностi, нiж вiд страху перед невiдомим.