(ЗАБУТТЯ)
Так, наче брама — то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.
І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але
брам немає, сторожа зітерлась
на порох. Сім вітрів розкошують
на площах і в залах.
Навсібіч передмістя відкриті, сторожа
виростає зелена й пругка.
«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить…
(РЕБРО)
Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.
Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (якраз над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку…
Ані слова про інші витвори.
Я віддав би своє ребро.
Може, щось вийшло б із нього —
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
ґінкго…
(ЗАМОК)
Прогулянка кіньми — велика приємність.
Та нам зостаються лиш кухні
в задвірках сецесій —
просторі прокурені гнізда,
де гори немитого посуду й чаші
з піщаними квітами, де
у кранах сухих ледь пульсує
волога зелених боліт.
Посіймо попіл на стіл
і пролиймо невипиті краплі.
Брате, намацай отам на стіні вимикач —
я не бачу тебе,
бо до ранку ще триста хвилин.
А панство і челядь поснули,
і коні поснули,
і нам не ввійти в ці кімнати.
В о н и не покличуть.
(РИНОК)
Замок зіходив на землю все меншими замками,
з одною-єдиною баштою,
де графи колишні ставали поволі
фігурами з воску, жокеями,
фотопортретами.
Здрібніння квартир і мансард,
навіть шахових партій в альтанках,
відбилось на нашому настрої —
хотілося пити.
І врешті, зійшовши по Лисенка, де
обличчя у вікнах немов стародруки,
побачили ми,
як доми продаються, полотна, гравюри,
дівчата.
З «Татарні» світило підземне крило.
(КОЛО)
Місто немов сузір'я.
Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!..
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?
Як часто шукали ми гирло,
і міст, і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?
Тільки крізь нас переходять міста
у непам'ять.
Ми вимовляємо їх
і знаходимо іншими. Втім,
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:
Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.
Натрунний портрет міщанки Варвари Лангиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї.
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
Спалює мене поїдом жадання єдине:
їхати до тебе поїздом більш як дві години.
Далі мене знищує пожадання друге:
«З темниці музейної виплинь, королево!» —
горлав би на всю губу з любові і туги
серед міста, опівночі, в товаристві лева.
(Лев зі мною рикав би).
І коли зненацька
ти виникла б на мій голос — ніби на портреті,
загриміла б мені в серці музика вар'яцька
і мене б охопило пожадання третє:
на коліна гупнути, як бугай на страті,
і благати, мов пастир, що записує в секту:
«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.
Я люблю твої руки, очі, корсетку,
сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,
а також панчохи і черевики.
Я люблю твого тіла великодню паску,
твої лікті і фалди — і все навіки!»
Я схилявся б низько, шептав би п'янко,
цілував би слід кроку твого, Варваро,
край мережива твого, дурна міщанко,
посмітюхо з Ринку, глуха почваро!
* * *
Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,
поночі крався у вежу, з якої все видко, —
сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.
Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух
війн і чуми, і вогненних коліс
на темному атласі ночі.
Все, що ти годен, — здійматись у вежу,
папі писати цидулу про недорід
і розмовляти латиною там,
де від тебе чекають самопожертви.
Пахло щурами. З вежі видні вся космос.
Юрцьо, ректор Болонського etcetera,
бачив у небі всілякі країни світу.
Все, що ти бачиш, — хіба що хвіст
від комети, яка розцвіла
над чернечими снами Європи.
Все, що ти видиш, — хіба що качан,
дірка від бублика, слід чумацької валки,
що споконвіку мандрує в нікуди
з пахучих вогнем україн.
Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив
на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,
два костели, дзвіниця і церква св. Юра.
Все, що ти здатен, — закрити при цьому очі.
Згусла в сорочці рана, дірка понура,
всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.
Все, що ти знаєш, — калач, переламаний навпіл,
не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.
Небо запнулося чорним. Дописуєш папі:
сього року, здається, знову рушить орда…