Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):

двійко голуб'ят у череповій коробці.

В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,

зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.

Як я вами пишався, мої крилаті кристали,

пернаті мої мучителі з давніх полотен!..

Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,

заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.

А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.

Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть.

Збіглося на це подивитись ледь не півміста.

І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».

Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,

або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).

А той миршавий пес мав у кишені браунінг

та й одною кулею двох голубів розлущив…

Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,

поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.

Не тому, що вбиті колишні мої птахове,

а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…

Капітанська вдова мала білих мишей

в закапелку дірявої кухні,

а ще в неї був канарок Мішель

і носовички трикутні.

Втім, ніхто не знав, де ночує вона,

по яких катакомбах приносить офіру?

Шльома Фішер подеколи давав їй банан

або інший овоч, або фігу.

(А найстарший з-поміж Андруховичів

ще й хліба давав до овочів).

Королева завулків у веретті одінь,

капустина в лататті хустин.

А той капітан — що він був за один,

певно, вмер молодим і пустим?

І тому вклякала пречиста вдова

перед вівтарем зимної студні,

щоб глибинна летюча священна вода

змила з неї ці свята й будні.

А тоді розгортала полотна хустин

на рослинних ребрах решіток

і привселюдно сушила ці герби самоти,

недоречна, як пережиток.

А не стало її — та й Ринок зачах,

лиш піски аравійські слід її замітали.

Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.

А ще кажуть, поховали її санітари.

Ремонт парасольок — це водночас і розвага:

розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове —

і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,

читаєш дощів колишніх вицвілі букви.

Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,

туди несе парасольки все місто меланхолійне.

Засвічуються в шовках амури або лемури,

як тільки вимовлять люде його наймення олійне.

Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:

магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).

А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,

як діри на дні галактик або ворони.

Тому він любить під кайфом читати нотацію,

таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,

коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,

де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.

Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?

Питання надто дражливе для мандрівних філософів.

Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»

він три війни пережив

                                і царювання трьох йосифів.

Так само колись без дозволу покине замшілу нішу

і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,

пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,

коли його з неба закличуть:

                                — Пане Олійник!..

Доктор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов

(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),

відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,

і судився з онуками за площу квартири.

Доктор Дутка, що мав п'ять казкових кімнат

у сусідстві з власником промислу шевського,

в тіло дому вмурований був, мов атлант,

з бородою білою, як у Грушевського.

Доктор Дутка, що жив по пахких словниках,

із балконом у сад, у бузковість і вогкість,

і солодку траву, всю в живих слимаках,

доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.

Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,

опинився в мішку з безпорадністю птаха.

Це тоді він світіння почув на чолі

і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.

І тріщали креденси, крісла. І горіх

стародавніх епох усихався найдовше.

Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!

Попіл сипався з книг, налипав на підошви,

вилітали в непам'ять за вітром слова,

у колодязях мови робилось діряво,

та світила, мов люстра, стара голова,

і шумів амариліс — кімнатний диявол.

Врешті судді сказали, що справа пуста.

По лікарні ще й досі літають обрізки

слів, що він вимовляв і на волю пускав —

рятівні суголосся, либонь, асирійські…

Переповнений георгіями кавалере,

вранці виходиш, ніби з вольєри,

пахкаєш люлькою на пташок Божих,

чигаєш при дорозі на перехожих.

«Гей, куди йдеш проз мою фузію?

Побалакаймо про Грузію, про дифузію…»

Обсідають, мов бджоли, спогади, візії —

закотився в небо шлях дивізії.

А по ньому коні пруть, а ще танки,

і пражанки пахнуть, мов парижанки,

і лафети під мертвими аж зігнулись:

«Я — один з тих, що повернулись».

Гімнастерка блискає, вся в металі:

за кожного невбитого — по медалі.

Патериця в руці, мов жива парість:

«Гей, куди йдеш проз мою старість?»

Воячкам небесним — довічну оргію,

травень проживаємо без розкаянь.

Все тече річкою, старий Георгію,

тільки ти на березі, мертвий, мов камінь…