Мить стискав він пальцями холодне тіло, а потім, здогадавшись, що жінка вже мертва, полишив її і заходився обстежувати кімнату, більше вже не тривожачи тіл леді Аліси та сера Джона.

Першою привернула його увагу рушниця, що висіла на стіні; про цю дивну громову й смертоносну палицю він мріяв довгі місяці, а тепер, коли омріяна річ була перед ним. йому бракувало духу торкнутися її.

Обережно підійшов Керчак до палиці, ладний враз кинутись навтьоки, хай-но вона заговорить своїм глухим, гуркітливим голосом, яким, він чув, вона кидала останні слова багатьом з його роду, хто необережно чи необдумано нападав на дивну білу мавпу, що носила цю палицю.

У глибині звірячої свідомості щось підказувало ватажкові, що громова палиця небезпечна лише в руках того, хто вміє з нею поводитись, одначе минуло чимало часу, перш ніж Керчак зважився доторкнутися до неї.

Натомість він ходив сюди-туди, крутячи головою і не зводячи очей з жаданої речі.

Вживаючи свої довгі руки як підпірки й розхитуючись при кожному кроці всім величезним тулубом, могутній цар мавп ходив узад-вперед, видаючи глибоке гарчання, що зрідка уривалося тим пронизливим виттям, страшнішого за яке в джунглях немає звуку.

Нарешті Керчак зупинився перед рушницею і повільно підняв величезну лапу, але не торкнувся блискучої цівки, відсмикнув лапу й поновив свою швидку ходу.

Можна було подумати, що цим позірним безстрашшям і диким гарчанням звір намагається підбадьорити себе настільки, аби зважитись узяти рушницю в руки.

Знову мавпячий цар зупинився, і цього разу йому вдалося змусити себе торкнутися холодної криці; але він умить відсмикнув руку й знов заходив по кімнаті.

Раз по раз повторювалася ця дивна церемонія, що далі, то з більшою впевненістю, аж поки, нарешті, рушницю таки зірвано з гака й затиснуто в руці величезного звіра.

Переконавшись у тому, що рушниця не завдає йому шкоди, Керчак зайнявся ретельним її вивченням. Обмацав від одного кінця до другого, зазирнув у чорну глибину цівки, поторсав мушку, ремінь, приклад і, нарешті, спусковий гачок.

Під час усіх цих операцій мавпи, що позаходили, сиділи купою біля дверей, спостерігаючи за своїм вождем, а котрі не потрапили до хатини, юрмилися біля входу, витягуючи шиї і намагаючись зазирнути всередину.

Несподівано Керчак натиснув на спусковий гачок. Оглушливий гуркіт пролунав у маленькій кімнаті, й мавпи, що скупчились біля дверей і в самих дверях, панічно кинулись навтьоки, падаючи і давлячи одна одну.

Керчак також злякався — настільки злякався, що навіть забув викинути призвідцю того жахливого грому й кинувся до дверей, міцно затиснувши рушницю в руці.

Коли він останній вибігав назовні, мушка рушниці зачепилася за краєчок дверей, які прочинялися всередину, й шарпонула їх із силою, достатньою, щоб вони щільно захряснулися за мавпами, що повискакували з будиночка.

Коли нарешті Керчак зупинився віддалік від хатини й побачив, що ще й досі тримає рушницю, то шпурнув її геть, ніби це був розпечений до червоного шмат заліза, і більше не підіймав її. Його звірячі нерви не витримали того страшного гуркоту. Проте він тепер остаточно переконався, що дивна палиця сама собою зовсім нешкідлива.

Ціла година минула, перш ніж мавпи зважилися знову підступити до хатини, щоб продовжити її огляд, але, на їхній превеликий жаль, двері виявилися міцно зачинені й не піддавалися ніяким спробам їх відчинити.

Винахідливо змайстрований руками Клейтона замок зачинив двері за Керчаковою спиною, і всі спроби мавп проникнути крізь заґратовані вікна також були марні.

Повештавшись деякий час довкола, вони вирушили назад до дрімучих лісів на плоскогір’ї, звідки прийшли.

Кала жодного разу не спустилася на землю зі своїм маленьким приймаком. Але коли Керчак звелів їй злізти й пристати до гурту, вона, переконавшись, що в голосі ватажка немає гніву, спустилася, легко стрибаючи з гілки на гілку, й пішла поруч з іншими.

Тих мавп, котрим кортіло краще роздивитися дивне дитинча, Кала зустріла вишкіреними іклами та глухим загрозливим гарчанням.

Проте, коли ті переконали її, що не мають ворожих замірів, Кала дозволила їм наблизитись, але нікому не дала торкнутися своєї ноші. Немовби розуміла, що немовля слабке й тендітне, і побоювалась, коли б незграбні руки її одноплемінників не зашкодили йому.

Інший запобіжний захід, якого вона вжила, перетворив її подорож на тяжке випробування. Пам’ятаючи, як загинув її первісток, Кала впродовж усього шляху відчайдушно притискала до себе нове дитинча однією рукою.

Інші дитинчата сиділи на спинах матерів, міцно тримаючись руками за волохаті шиї та охопивши їх попід пахвами ногами.

Не так було з Калою: тільце малого лорда Грейстока вона міцно притискала до своїх грудей, і його крихітні рученята чіплялись за довге чорне волосся, яке вкривало цю частину її тіла.

Її малюка-первістка вже спіткала жахлива смерть, коли той зірвався з її спини, і вона не хотіла ризикувати цим, прийомним дитинчам.

5. БІЛА МАВПА

Ніжно доглядала Кала маленького сироту, потайки дивуючись, чом він не набуває сил І спритності, як мавпенята інших матерів.

Майже рік минув відтоді, як немовля потрапило до її рук, поки воно почало ходити; що ж до лазіння по деревах — о, воно виявилось таким нетямущим!

Іноді Кала розмовляла про своє дитинча зі старшими самицями, але й ті не розуміли, чого воно так відстає у розвитку. Адже біленьке навіть їжі не вміло добути саме, а вже ж більше дванадцяти місяців змінилось відтоді, як воно з’явилося у Кали!

Якби мавпи знали, що дитина вже прожила тринадцять місяців до того, як Кала прийняла її, то вони взагалі махнули б на мале рукою, адже мавпенята їхнього племені були так само розвинуті по двох чи трьох місяцях, як маленький чужинець після двадцяти п’яти.

Тублат, Калин чоловік, був дуже засмучений, і, якби самиця охороняла немовля не так ревно, він би вже давно прибив його.

— Воно ніколи не стане дорослою мавпою! — доводив Тублат. — Тобі завжди доведеться тягати його й піклуватися про нього. Яка користь племені від нього? Аніякої! Самі збитки! Хай би воно спокійно спало між високих трав, а ти виношй інших, здорових мавпенят, які б могли подбати про нас, коли ми постаріємо!

— Ніколи, Зламаний Носе! — заперечувала Кала! — Хай навіть мені доведеться вік носити це маля, я його де кину!

Тоді Тублат пішов до Керчака й зажадав, щоб той силою своєї влади змусив Калу відмовится від маленького Тарзана. Цим ім’ям, яке означало “Біла Шкіра”, мавпи назвали малого лорда Грейстока.

Але на вимоги Керчака самиця відповіла погрозою втекти з племені, якщо вони не полишать її з дитиною в спокої. А що засадничим правом мешканців джунглів є воля кожного незадоволеного покинути своє плем’я, то Калу перестали доймати. До того ж Кала була гарною, добре збудованою молодою самичкою, і їм не хотілося її втрачати.

З роками Тарзан розвивався дедалі швидше, і коли йому виповнилось десять років, він уже чудово лазив по деревах, а на землі міг виробляти багато дивовижних речей, які були зовсім не до снаги його маленьким братам та сестрам.

Багато чим хлопчик відрізнявся від них, і мавпенята часто дивувалися його досконалому розуму, але зростом і силою він поступався перед ними: в десять років людиноподібні мавпи вже досягають дорослого віку, а декотрі виганяються вище шести футів на зріст, у той час як маленький Тарзан був лише підлітком.

Зате яким!

З самого малечку він навчився користуватися руками для стрибків з гілки на гілку за прикладом своєї велетенської матері. В міру того, як Тарзан ріс, він щоденно проводив цілі години, гасаючи верхівками дерев разом із своїми братами та сестрами.

Він умів робити кількаметрові стрибки на карколомній висоті верховіть, міг із непомильним розрахунком та без усякого видимого напруження вчепитися рукою в гілку, що широко гойднулася під раптовим поривом вітру.