— Бляха! — вигукнув я. — Ми ж забули торби!

І кинувся назад до кляштору.

Мушу сказати, що подальший хід секвенції набув чергових та незідентифікованих мною метаморфоз. Це вже не були провали в тяглості; не були збурення впорядкованості, викликані аберацією розуму; не були семантично-семіологічні сейсмокардіограми. Все видавалося набагато гіршим: секвенція перестала бути секвенцією, тобто sequentia — послідовністю, впорядкованим повторенням однієї теми на різних ступенях розвитку. Все збурилось, переплуталося, перемішалося… А тема… Якщо вона й продовжувала звучати, то у таких глибинах поліфонії хаосу, що навіть моє чутливе вухо автора не могло її вловити.

(Я часто думаю: а чи існує взагалі таке поняття, як «тема»? А чи це просто ми з нашою невитравною потребою до розуміння й класифікування виловлюємо з первозданного білого шуму найпростіші, доступні нашому слухові структури, а потім за допомогою нехитрих арифметичних вправ надаємо їм подоби читабельних послань?.. Ну, але це так, між іншим).

Тож можу хіба що з великою мірою недостовірності згадати кілька отих «найпростіших структур», які мені вдалося виловити з подальшого розвитку подій чи то зором, чи слухом, та аж ніяк не серцем.

Тлум усе густішав.

Були пошуки торбів.

Було привселюдне вкладання Діви Марії поміж сторінками торішнього «Плейбоя».

Був якийсь знавіснілий скаут із здоровезним, немов теля, вівчуром, який (вівчур) постійно намагався пантрувати мене і чомусь відпихав у бік фонтану.

Було зникнення ікони разом із торбами і «Плейбоєм».

Було повзання по дну фонтана серед тисячоногої галасливої юрби, що після кожної пісні (концерт уже тривав) майже синхронно підскакувала і верещала, кувікала, вищала.

Було підписання мирної конвенції із вівчуром.

Повернення Діви Марії.

Фонтан запрацював!

Hair! Hair! Noir.

Концерт як анонс презентації моєї нової книги — чергове прозріння.

Звіробій, серце моє, це багаторічна рослина, тоді як центурія — однолітня. До того ж перший — perforatum, тоді як друга — minus Moench.

Пошуки плаката до презентації.

Покірність і роздратування _МК^д.

Покірність і роздратування _мК^д.

Чергове прозріння.

Ще один концерт.

Плакати є, але не ті.

Та все одно вони мої! Мої!

Кляті торби.

Знесилення і піт.

Матінко Божа, порятуй нас.

Ну, і цього мабуть досить. Світліше від цього не робиться. Більше того. Складається ілюзія, що подорож усе ще триває. А це не так. Якось непомітно для себе самих ми із _мК^д чи то згубилися в густій імлі, чи то від усього пережитого потроху почали втрачати свідомість, у кожному разі, чимраз більше домінувало відчуття, що всі елементи підвладного нам світу: я, вона, він, я, велика торба з брезенту, чорний шкіряний наплічник, синтетична барсетка, плетена сумочка з торочками, конференційний кейс із торішнім «Плейбоєм»; золота і вицвіла, вицвіла й золота Діва Марія та ще невеличкий обшар бруківки, з-поміж каменів якої проростали кволі стеблини Hypericum perforatum L. плюс Centaurium minus Moench — усе це перетворюється на незбагненну цілість, єдність… на щось одне.

І тоді я усвідомив, що Львів — це місто, яке безпосередньо межує з краєм світу. І край цей — не якесь хтонічне провалля, не межа меж уможливлення і навіть не оспіване поетами Ніщо. Це просто  з а к і н ч е н н я.

Levels of Lviv

Коли в 2003-му, після кількарічної перерви я приїхав до Львова, міста було не впізнати. Властиво, міста як такого вже не було. Пекельний вірус, резидент Апокаліпси, про яку методично свідчили епідеміо-есхатологічні голлівудські агітки, таки напав на цивілізацію, але нищив він не людей (як це найчастіше траплялося в згаданих агітках), а мертву матерію. Не вдаючись у фізико-хімічні подробиці, можна сказати, що вірус цей руйнував цементуючі інгредієнти цементу й більшість структурних елементів більшості різновидів цегли. Епідемія розпочалася в листопаді 2002-го, а вже в березні наступного року від Львова майже нічого не залишилося. Ніхто не знав, чи в інших містах відбувається щось подібне, бо зі зруйнуванням забудови знищилися всі комунікаційні лінії, місто опинилося в інформаційному вакуумі. Відрізаність від світу поглибилась із корозією асфальтового покриття доріг, бетону летовищ, автобанів та синтетичних шпал, до складу яких входив цемент. Виїхати чи в'їхати в місто можна було хіба що двома-трьома ґрунтовими коліями. Вірус не зачепив лише кілька сортів бруківки, австрійську цеглу з цісарсько-королівським тавром К&К і помилував кам'яних потвор, які тримали на собі Матінку Божу Стометрівську. Майже неушкоджені залишалися архітектурні фраґменти, виготовлені з певних сортів мармуру, а ще — невідомої природи внутрішні перегородки Бриґіток та, якимось дивом, один із недорізаних гіпсових лебедів у фонтані Стрийського парку. Серед руїн, які колись вважалися Львовом, стирчали, немов залишки зубів у роті беззубого пенсіонера, ці наділені природним імунітетом конструкції.

На площі Ринок уціліли лише два будинки: Villa Vilis, збудований із мавританського пісковика (подарунок тодішньому мерові від Марії-Антуанети), та Vapnyaky P.H.N. (колишня резиденція канадійської діаспори) завдяки вапняку родом із Піренейських кальцевих родовищ. Про квартет довколаратушних римських персонажів нагадували лише біліші від решти уламки, з яких стирчали зеленаві рури водогону. Незрозумілим чином, попри те, що від Домініканського собору залишилася лише сипка, хрипка, рухлива піраміда, вціліли також склепіння «Дзиґи», що на Вірменській. Ходили чутки, ніби епідемія абсолютно ніяк не пошкодила будівлі Податкової на Стрийській, але пробиратися туди крізь будівельні завали, аби пересвідчитися, я не мав ані часу, ані бажання.

Найменше постраждали металеві фігури пам'ятників. Хоча, скажімо, колона, на якій усе життя простояв зеленавий Міцкевич, потиху осунулася долу (достоту як один із будинків Всесвітнього Торгового Центру), однак поет не постраждав, плавно спланувавши на крилах мідного ангела просто в устелений уламками квітник.

Так само повеселів і український колега Міцкевича, уродженець міста Ніжина, Шевченко Тарас Григорович. Страхітливе бронзове Лоно України, що завжди бовваніло праворуч постаті поета, тепер похилилося, похнюпилося й нагадувало запилюжений траурний вінок, що його родичі померлого забули вдома через метушню, спричинену гострим бажанням якомога швидше завезти на цвинтар і закопати покійника.

Юрій Змієборець, що ніс цілодобову варту неподалік від місця, де колись стояв Франковий Університет (сам Каменяр упав обличчям у фіалкову клумбу і вже нічим не нагадував одного з народних мойсеїв, скидаючись радше на заіржавілу стару домну, яку винесли з металургійного комбінату і викинули в брухт), так от, Юрій Змієборець внаслідок невдалої спроби зісковзнути з крутого претензійного пілона, упав на голову, перевернувся, вгруз по вуха в ґрунт, по-американськи закинувши капці д'горі, зате підніс на списі вгору змія, і той майорів тепер на вітрі, немов поданий на конкурс Найкращого Міського Штандарту скульптурний ескіз у натуральну величину.

Коротше кажучи, все це виглядало карикатурно. Навіть таке фатальне, повне зруйнування житлового фонду ну ніяк не асоціювалося з Армагедоном. Усі ми були не так налякані, як розчаровані масштабом катастрофи. Все це було подібно на дешеву, фанерну декорацію столичної п'єси, яку в районному муздрамтеатрі поставив відставний воєнком із артистичними нахилами.

Але ми просто не знали решти загроз, що чигали на нас.

Ми багато чого не знали.

Ми нічого не знали!

Катастрофічність нашої ситуації почала проявлятися, щойно пішов перший від початку епідемії дощ.