Йому здалося, ніби він потрапив у минуле. Кімната була точнісінько така сама, як і її кабінет у Гоґвортсі. Скрізь мереживні покривала, серветочки, засушені квіти. На стінах висіли ті самі декоративні тарілки із зображеннями прикрашених бантиками різної масті пустотливих кошенят, таких гарнісіньких, що аж нудило. Стіл накривала квітчаста скатерка з оборочками. Телескоп, прикріплений до Дикозорового ока, давав Амбридж змогу шпигувати за робітниками по той бік дверей. Гаррі зазирнув у окуляр і побачив, як вони розглядають детонатор-приманку. Він виламав телескоп з дверей, залишивши чималу дірку, вийняв магічне око й поклав собі в кишеню. Знову озирнув кімнату, підняв чарівну паличку й пробурмотів: - Акціо медальйон.

Нічого не сталося, та він нічого й не очікував. Амбридж, зрозуміло, добре знала всілякі захисні закляття та заклинання. Тому він швидко підійшов до її стола й почав витягати шухляди. Побачив пера, записники та чароскотч; зачаровані скріпки для паперу, що по-зміїному звивалися, вистрибували з шухляд і не хотіли повертатися назад; недоладну мереживну коробочку, напхану бантами й шпильками; однак медальйона не було.

За столом стояла шафа для документів. Гаррі почав порпатися в ній. Як і в Філчевих шафах у Гоґвортсі, тут було повно папок з даними про різних людей. Коли Гаррі висунув найнижчу шухляду, то побачив те, що змусило його забути про пошуки: досьє на містера Візлі.

Вийняв його й розгорнув.

- «Небажаний номер один», - ледь чутно промимрив Гаррі, ставлячи досьє містера Візлі на місце й засовуючи шухляду. Він здогадувався, про кого йдеться, і справді, коли роззирнувся по кабінету, шукаючи нових схованок, то побачив на стіні плакат з власним зображенням і написом упоперек грудей: «НЕБАЖАНИЙ №1». До плаката було прикріплено рожеву записочку з намальованим у куточку кошенятком. Гаррі підійшов ближче й прочитав написане рукою Амбридж слово: «Покарати».

Киплячи від обурення, він почав обмацувати денця ваз і кошиків з засушеними квітами, але анітрохи не здивувався, що й там не було медальйона. Востаннє обвів поглядом кабінет, і серце його завмерло. З маленького прямокутного дзеркальця, спертого на книжкову шафу біля столу, на нього дивився Дамблдор.

Гаррі бігом перетнув кімнату і схопив його, але в ту ж мить збагнув, що це ніяке не дзеркальце. Дамблдор сумно всміхався з ґлянцевої книжкової палітурки. Гаррі не відразу помітив вигнуту зелену назву книги, що тяглася через його капелюх: «Життя та сміття Албуса Дамблдора», а тоді ще й напис трохи меншими літерами поперек грудей: «Ріта Скітер, автор бестселера «Армандо Діпіт: Майстер чи маразматик?»

Гаррі навмання розкрив книжку й побачив велике, на цілу сторінку, фото двох юнаків, що нестримно реготали, обнявши один одного за плечі. Дамблдор, уже з довгим волоссям, запустив собі ріденьку борідку - така сама була в Крума і страшенно дратувала Рона. Поруч з Дамблдором захлинався з радості веселий і дикуватий на вигляд хлопець. Золотисте волосся кучерями спадало йому на плечі. Гаррі подумав, що то міг бути юний Додж, та не встиг він глянути на підпис під фотографією, як двері кабінету відчинилися.

Якби Тікнесі, заходячи, не озирнувся в коридор, Гаррі не встиг би й плащ-невидимку накинути. Можливо, Тікнесі щось таки помітив, бо на якусь мить завмер, здивовано придивляючись до того місця, де щойно був Гаррі. Вирішивши, мабуть, що це Дамблдор почухав собі носа на обкладинці книги, яку Гаррі ледве встиг поставити назад на полицю, Тікнесі підійшов до стола й націлився чарівною паличкою на перо, що стирчало вже напоготові в чорнильниці. Перо підстрибнуло й почало шкрябати записку для Амбридж. Поволі-поволі, майже не дихаючи, Гаррі вислизнув з кабінету.

Брошурники й досі юрмилися навколо решток детонатора-приманки, що димів і кволо гудів. Гаррі проскочив у коридор, а маленька відьма в нього за спиною сказала:

- Можу закластися, що воно пролізло з відділу експериментальних чарів. Вони там такі недбалі. Пам’ятаєте ту отруйну качку?

Гаррі біг назад до ліфтів, перебираючи в голові варіанти. Ймовірність, що медальйон захований десь тут, у міністерстві, просто мізерна, а витягти чарами з Амбридж, де він може бути, поки вона сидить у переповненій судовій залі, неможливо. Тепер найголовніше було непомітно вийти з міністерства і повторити спробу іншим разом. Насамперед треба знайти Рона, а тоді вдвох придумати, як витягти Герміону із зали суду.

Ліфт приїхав порожній. Гаррі застрибнув туди і стягнув з себе плащ-невидимку. На його превелике полегшення, коли ліфт з брязкотом зупинився на другому рівні, зайшов мокрий як хлющ Рон з дико виряченими очима.

- Д-доброго ранку, - затинаючись, привітався він з Гаррі, коли ліфт поїхав.

- Роне, це я, Гаррі!

- Гаррі! Чорт, я вже й забув, який ти став... а де Герміона?

- Вона мусила піти з Амбридж до зали суду, не змогла відкрутитися...

Та ліфт знову зупинився. Двері відчинились і зайшов містер Візлі, розмовляючи з літньою відьмою, біляве волосся в якої було так сильно начесане, що нагадувало мурашник.

- ...я чудово розумію, що ви кажете, Вакандо, але, на жаль, не зможу взяти участь у...

Містер Візлі замовк на півслові, побачивши Гаррі. Дивно було, що містер Візлі дивиться на нього з такою неприязню. Двері ліфта зачинилися, й усі четверо поїхали вниз.

- О, здоров, Реґ, - привітався містер Візлі, озирнувшись на звук крапель, що стікали з Ронової мантії. - Це, здається, твою дружину сьогодні допитують? Е-е... а що з тобою? Чого ти такий мокрий?

- У кабінеті у Якслі йде дощ, - відповів Рон. Він звертався до плечей містера Візлі, мабуть, побоюючись, що батько його впізнає, якщо вони зустрінуться поглядами. - Я не зміг його зупинити, тому мене послали по Берні... Пілзворта, чи як там його...

- Так, останнім часом залило багато кабінетів, - сказав містер Візлі. - А ти пробував «метеокляття реканто»? Блечлі воно допомогло.

- «Метеокляття реканто»? - прошепотів Рон. - Ні, не пробував. Дякую, тат... тобто дякую, Артуре.

Двері ліфта відчинилися. Стара відьма з мурашником на голові вийшла, а за нею вибіг і Рон. Гаррі хотів було вибігти теж, але дорогу йому заступив Персі Візлі, що заходив у ліфт, не відриваючи очей від якихось паперів.

Тільки коли двері брязкнули й зачинилися, Персі побачив, що їде в одному ліфті з батьком. Він став червоний як буряк, і вискочив, щойно ліфт зупинився. Гаррі вдруге хотів було вийти, але тепер шлях йому перегородила рука містера Візлі.

- Хвилиночку, Ранкорне.

Двері зачинилися, і поки ліфт відклацував ще один поверх, містер Візлі сказав:

- Я чув, ти видав інформацію про Дерка Кресвела.

У Гаррі склалося враження, що містер Візлі злий через зустріч з Персі, а не через Дерка. Він вирішив, що найкраще буде клеїти з себе дурня.

- Перепрошую? - сказав він.

- Не прикидайся, Ранкорне, - люто прошипів містер Візлі. - Це ж ти винюхав, ніби він підробив дерево роду?

- Я... ну й що тут такого? - буркнув Гаррі.

- А те, що Дерк Кресвел удесятеро кращий за тебе чарівник, - тихо сказав містер Візлі. - І якщо він виживе після Азкабану, тобі доведеться відповісти не тільки за нього, а й за його дружину, дітей і друзів...

- Артуре, - урвав його Гаррі, - а ти знаєш, що за тобою теж стежать?

- Ранкорне, це погроза? - підвищив голос містер Візлі.

- Ні, - заперечив Гаррі, - це факт! Стежать за кожним кроком...