Гаррі смикнув чарівною паличкою з глоду, і відчув, як усі очі в залі прикипіли до неї.

- Отож тепер усе залежить від одного, - прошепотів Гаррі. - Чи та чарівна паличка, яку ти тримаєш, знає, що її останнього володаря було роззброєно? Бо якщо знає... то справжній володар бузинової палички - я.

Червоно-золотисте сяйво раптом освітило зачаровану під небо стелю, коли над підвіконням найближчого вікна з’явився краєчок сліпучого сонця. Це сяйво одночасно впало на їхні обличчя, і Волдемортове зненацька перетворилося на палаючу пляму. Гаррі почув, як верескнув високий голос, і теж заволав, покладаючи всі надії на небеса і цілячись Драковою чарівною паличкою:

- Авада Кедавра!

- Експеліармус!

Неначе гарматний постріл пролунав у залі - і золотисте полум’я, що спалахнуло поміж ними, у самісінькому центрі витвореного ними кола, позначило місце, де зіштовхнулися два закляття. Гаррі бачив, як Волдемортів зелений струмінь зіткнувся з його закляттям, бачив, як бузинова паличка підлетіла високо вгору - темною стрілою на тлі вранішнього сонця, як вона закрутилася під зачарованою стелею, наче голова Наджіні, як вона полинула до свого володаря, котрого не могла вбити і котрий нарешті остаточно нею заволодів. Тож Гаррі з бездоганною вправністю ловця впіймав чарівну паличку вільною рукою, а Волдеморт повалився на спину, розкинувши руки і закотивши вузенькі яскраво-червоні очі. Том Редл упав на підлогу, завершивши свій земний шлях. Його тіло було кволе й зіщулене, білі руки - порожні, зміїне лице - бездумне й розгублене. Волдеморт був мертвий, убитий власним закляттям, що зрикошетило на нього, а Гаррі стояв з двома чарівними паличками й дивився на порожню оболонку свого ворога.

Тиша тривала одну-однісіньку тремтливу секунду, поки в повітрі ще висів шок від усього, що сталося. А тоді хаос закрутився навколо Гаррі - крики, вітання і рев свідків цієї події розкололи повітря. Яскраве світанкове сонце засліпило вікна, і всі кинулися до Гаррі, а найпершими були Рон з Герміоною, і саме їхні руки обвили його за плечі, саме їхні нерозбірливі крики трохи його не оглушили. А тоді підбігли Джіні, Невіл і Луна, а потім усі Візлі і Геґрід, і Кінґслі, і Макґонеґел, і Флитвік, і Спраут... І Гаррі не міг розібрати ані слова, бо всі кричали одночасно, і він уже не знав, чиї руки його хапають, тягнуть, обіймають, бо їх були сотні - сотні рук, і всі намагалися хоч торкнутися хлопця, що вижив, і завдяки якому це все нарешті закінчилося...

Сонце поволі сходило над Гоґвортсом, і Велика зала полум’яніла життям і світлом. Гаррі був мовби центром нестримного виливу цих неймовірних почуттів радості й журби, горя й тріумфу. Усі хотіли бути з ним - їхнім вождем і символом, їхнім рятівником і поводирем, і те, що він давно не спав, що прагнув побути в товаристві лише кількох із них, мало кого хвилювало. Він мусив розмовляти з тими, хто втратив родичів чи друзів, тиснути руки, бачити їхні сльози, приймати слова вдячності, слухати новини з усіх-усюд про те, що по всій країні приходять до тями імперіуснуті, що смертежери тікають або їх захоплюють в полон, що негайно виходять на волю невинні в’язні Азкабану, і що тимчасовим міністром магії призначено Кінґслі Шеклболта...

Труп Волдеморта винесли з зали й поклали в іншій кімнаті, далеко від тіл Фреда, Тонкс, Люпина, Коліна Кріві та п’ятдесяти інших бійців, що загинули в битві проти нього. Макґонеґел повернула на свої місця столи гуртожитків, але ніхто не звертав на них уваги. Усі сиділи впереміш - викладачі й учні, привиди й батьки, кентаври й ельфи-домовики. Фіренце лежав, оклигуючи, в кутку, а Ґроп зазирав у розбите вікно, і всі кидали їжу в його усміхнену ротяку. За якийсь час виснажений і спустошений Гаррі отямився на лаві поруч з Луною.

- Я б на твоєму місці хотіла тиші й спокою, - сказала вона.

- А я й хочу, - відповів він.

- Зараз я відверну їхню увагу, - пообіцяла вона. - Накинь плащ.

Не встиг він щось відповісти, як вона вже крикнула:

- Ой, дивіться, бліберний хочкудик! - і показала кудись у вікно. Усі, хто це почув, озирнулись, а Гаррі накинув плащ-невидимку і встав.

Тепер він міг спокійно пройтися по залі. Побачив за два столи від себе Джіні. Вона сиділа, поклавши голову матері на плече. Ще буде час з нею поговорити - цілі години, дні, а то й роки. Побачив Невіла, коло його тарілки лежав Ґрифіндорів меч. Невіл їв, оточений групкою палких шанувальників. Гаррі йшов у проході між столами й помітив трьох Мелфоїв, що попритулялися одне до одного, невпевнені, чи їм тут місце, хоча ніхто й не звертав на них уваги. Скрізь Гаррі бачив возз’єднані родини і врешті-решт знайшов тих двох людей, чийого товариства потребував найбільше.

- Це я, - пробурмотів він, нахиляючись поміж ними. - Підете зі мною?

Вони відразу підвелися й усі троє - Гаррі, Рон і Герміона - вийшли з Великої зали. З мармурових сходів повиривало великі шматки мармуру, частина балюстради просто зникла, і скрізь, поки вони піднімалися вгору, їм траплялися уламки каміння і плями крові.

Десь удалині вони почули Півза, що ширяв коридорами, виспівуючи переможну пісню, яку сам і склав:

- Вдало відтворює масштаб і трагічність подій, ге? - усміхнувся Рон, відчиняючи двері, щоб пропустити поперед себе Гаррі й Герміону.

Щастя ще прийде, подумав Гаррі, та поки що воно притлумлене страшенним виснаженням, а біль від утрати Фреда, Люпина й Тонкс пронизував його на кожному кроці, як незагойна рана. Насамперед він відчував велетенське полегшення і не менше бажання лягти спати. Але спочатку треба було все пояснити Ронові й Герміоні, які стільки часу провели разом з ним і заслуговували знати правду. Він детально переповів їм побачене в ситі спогадів і те, що було в Забороненому лісі. Приголомшені й захоплені почутим, друзі ще й не почали ділитися своїми враженнями, як нарешті опинилися там, куди увесь цей час ішли, навіть не домовляючись.

Гаргуйля, що вартував вхід у директорський кабінет, хтось важким ударом відкинув набік. Тепер він стояв похилений і очманілий, і Гаррі не був певний, чи той ще спроможний розрізняти паролі.

- Нам можна зайти? - спитав він гаргуйля.

- Ласкаво прошу, - простогнало одоробло.

Вони перелізли через нього, і ґвинтові сходи, повільно рухаючись, винесли їх нагору. Гаррі поштовхом відчинив двері кабінету.

Він ледве встиг зиркнути на кам’яне сито спогадів - воно стояло на столі, де він його й залишив - як раптом оглушливий шум змусив його зойкнути і подумати про закляття, повернення смертежерів і відродження Волдеморта...

Та це був шквал оплесків. З усіх стін йому стоячи аплодували гоґвортські директори й директорки. Вони махали капелюхами, а дехто й перуками, потискали одне одному руки, простягаючи їх поза рами картин, танцювали у своїх намальованих кріслах. Діліс Дервент ридав, не соромлячись сліз, Декстер Фортеск’ю вимахував слуховою трубкою, а Фінеас Ніґелус вигукував високим пронизливим голосом:

- І треба зазначити, що слизеринський гуртожиток теж відіграв свою роль! Не треба забувати про наш внесок!

Але Гаррі дивився тільки на одного чоловіка, що стояв у найбільшому портреті одразу за директорським кріслом. Сльози котилися з-під окулярів у формі півмісяця на довгу срібну бороду, а гордість і вдячність, якою світилося обличчя цієї людини, наповнювали душу Гаррі невимовною втіхою, наче феніксова пісня.

Нарешті Гаррі підняв руки, і портрети шанобливо стихли, сяючи усмішками, витираючи сльози і з нетерпінням чекаючи, що він їм скаже. Але він звернувся тільки до Дамблдора, ретельно добираючи слова. Хоч який він був виснажений і сонний, та мусив зробити ще одне зусилля, сподіваючись, що Дамблдор дасть йому свою останню пораду.

- Та річ, що була захована в сничі... - почав він, - я загубив її в лісі. Не знаю, де саме, але я не збираюся її знову шукати. Ви з цим згодні?

- Згоден, мій любий хлопче, - відповів Дамблдор, а от персонажі інших портретів були розгублені й заінтриговані. - Це мудре й відважне рішення, хоч іншого від тебе я й не чекав. Чи хтось інший знає, де воно впало?