- Сьогодні ти вже нікого не вб’єш, - сказав Гаррі. Вони все ще ходили по колу, дивлячись один одному в очі - зелені й червоні. - Ти вже ніколи й нікого не зможеш убити. Ти зрозумів? Я був готовий умерти, щоб ти припинив нищити цих людей...
- Але не вмер!
- ...я цього хотів, і це найголовніше. Я зробив те саме, що й моя мати. Вони тепер захищені від тебе. Невже ти не помітив, що жодне твоє закляття не подіяло? Ти вже не зможеш нікого катувати. Не зможеш до них торкнутися. Власні помилки тебе нічого не навчили, Редл.
- Як ти смієш?!
- Я смію, - урвав його Гаррі, - бо я знаю те, чого не знаєш ти, Редле. Я знаю багато важливих речей, тобі недоступних. Хочеш дещо почути, поки ти не зробив ще одної великої помилки?
Волдеморт не відповідав, проте й далі скрадався по колу, і Гаррі зрозумів, що той зараз мовби загіпнотизований і заінтригований найменшою можливістю довідатися, що Гаррі й справді знає сокровенну таємницю...
- Це знову любов? - глузливо вишкірив зміїне обличчя Волдеморт, - улюблене Дамблдорове пояснення, любов, що, як він казав, перемагає смерть, хоч ніяка любов не врятувала його самого - він упав з вежі й розламався, як стара воскова фігурка? Любов, що не завадила мені, Поттере, розчавити, як блоху, твою бруднокровну матір... і ніхто, здається, не любить тебе цього разу аж так, щоб вибігти й захистити тебе від мого закляття. То що ж тепер не дасть тобі здохнути, коли я завдам удару?!
- Тільки одне, - відповів Гаррі. Вони все кружляли колом, пронизуючи один одного поглядами, і трималися на відстані лише завдяки останній таємниці.
- Якщо тебе цього разу врятує не любов, а щось інше, - сказав Волдеморт, - то ти, мабуть, віриш, що володієш чарами, які мені недоступні, або зброєю, потужнішою, ніж у мене?
- І тим, і тим, - відповів Гаррі й побачив, як жах промайнув зміїним обличчям і одразу ж зник. Волдеморт зареготав, і цей регіт був страшніший за його вереск. Безрадісний і божевільний, він луною розійшовся у принишклій залі.
- Ти вважаєш, що знаєш невідомі мені чари? - глузливо запитав він. - Невідомі мені, Лордові Волдеморту, що виконував чари, які Дамблдорові й не снилися?
- Та ні, снилися, - заперечив Гаррі, - бо він знав більше за тебе, знав досить, щоб не робити того, що накоїв ти.
- Бо він був слабкий! - загорлав Волдеморт. - Занадто слабкий, щоб наважитися, заслабкий, щоб узяти те, що могло належати йому, але належатиме мені!
- Ні, він був розумніший за тебе, - відповів йому Гаррі, - кращий чаклун і краща людина.
- Я призвів до смерті Албуса Дамблдора!
- Тобі так здавалося, - заперечив Гаррі, - але ти помиляєшся.
Чи не вперше юрба в залі заворушилася, бо сотні людей попід стінами всі як один глибоко вдихнули.
- Дамблдор мертвий! - Волдеморт жбурнув ці слова в Гаррі, наче вони мали завдати йому нестерпного болю. - Його труп гниє в мармуровій гробниці на території цього замку, я це бачив, Поттере, і він не повернеться!
- Так, Дамблдор мертвий, - спокійно сказав Гаррі, - але не ти його вбив. Він обрав свій шлях смерті, обрав за кілька місяців до загибелі, узгодив усе, до деталей, з людиною, яку ти вважав своїм слугою.
- Що за дитячі казочки? - єхидно пирхнув Волдеморт, але не нападав, тільки вдивлявся червоними очима в очі Гаррі.
- Северус Снейп служив не тобі, - пояснив Гаррі. - Він був вірний Дамблдорові ще відтоді, як ти почав полювати на мою матір. Та ти цього так і не зрозумів, бо є таке, чого тобі не зрозуміти. Ти ніколи не бачив Снейпового патронуса, Редле?
Волдеморт не відповів. Вони брели по колу, неначе вовки, готові роздерти один одного.
- Снейповим патронусом була лань, - сказав Гаррі, - як і в моєї матері, бо він любив її все своє життя, ще змалку. Ти мав би це зрозуміти, - вів далі він, побачивши, як хижо роздуваються Волдемортові ніздрі, - адже він просив тебе її пощадити. Згадав?
- Він хотів нею володіти, та й годі, - глузливо вишкірився Волдеморт, - а коли її не стало, погодився, що існують на світі й інші жінки, чистішої крові, достойніші його...
- Це він тобі так казав, - усміхнувся Гаррі, - але сам був Дамблдоровим шпигуном - з тієї миті, як ти став для неї загрозою, і відтоді він завжди діяв проти тебе! Дамблдор був уже на порозі смерті, коли Снейп допоміг йому відійти!
- Немає значення! - верескнув Волдеморт, що ловив кожне слово, і тепер розреготався, мов скажений. - Немає значення, мені служив Снейп чи Дамблдорові і які там дрібненькі перепони вони намагалися розставити на моєму шляху! Я знищив їх так само, як знищив твою матір - як ти кажеш, велику Снейпову любов! Хоч у всьому цьому і є певний сенс, Поттере, але тобі його не збагнути!
- Дамблдор не хотів, щоб бузинова паличка потрапила мені в руки! Він мав намір зробити справжнім володарем цієї чарівної палички Снейпа! Та я випередив тебе, хлопчику... я заволодів паличкою раніше за тебе, я раніше за тебе збагнув усю правду. Три години тому я вбив Северуса Снейпа, і тепер я справжній володар бузинової палички, палички Долі, жезла Смерті! Останній Дамблдорів задум провалився, Гаррі Поттер!
- Це так, - погодився Гаррі. - Твоя правда. Та перш ніж ти спробуєш мене вбити, я тобі раджу подумати про все, що ти накоїв... подумай, може, у чомусь і розкаєшся, Редле...
- У чому ж це?
З усього, що Гаррі досі сказав, ніщо - ні викриття, ні іронія - не вразили Волдеморта так, як це. Гаррі побачив, як звузилися до тонесеньких щілинок його зіниці, як побіліла шкіра довкола очей.
- Це твій останній шанс, - сказав Гаррі, - єдине, що в тебе лишилося... бо я бачив, що з тобою буде, якщо не розкаєшся... знайди в собі мужність... спробуй... спробуй покаятися...
- Як ти смієш?! - знову почав Волдеморт.
- Я смію, - урвав його Гаррі, - бо Дамблдорів прощальний задум не завдав мені жодної шкоди. На відміну від тебе, Редл.
Волдемортова рука затремтіла, стискаючи бузинову паличку, і Гаррі ще міцніше вчепився в чарівну паличку Драко. Він розумів, що лишалися лічені секунди.
- Ця чарівна паличка не слухається тебе так, як би тобі хотілося, бо ти вбив не того. Северус Снейп не був справжнім володарем бузинової палички. Він не перемагав Дамблдора.
- Він убив...
- Що з твоїм слухом? Снейп не перемагав Дамблдора! Дамблдорову загибель вони запланували удвох! Дамблдор мав намір померти нездоланним, останнім справжнім володарем цієї палички! Якщо все сталося так, як було задумано, то ця паличка втратила свою могуть одночасно з його смертю, бо ж її ніхто в нього не відвоював!
- Але тоді, Поттере, можна вважати, що Дамблдор сам віддав мені чарівну паличку! - Волдемортів голос затремтів з лиховісної радості. - Я викрав цю паличку з гробниці її останнього володаря! Я забрав її всупереч волі її останнього володаря! Її могутність належить мені!
- Ти все одно не розумієш, Редле. Володіти паличкою мало! Те, що ти її тримаєш, користуєшся нею, не означає, що вона твоя. Невже ти не слухав Олівандера? «Чарівна паличка обирає чаклуна»... Бузинова паличка ще до загибелі Дамблдора визнала свого нового володаря, хоч він її навіть не торкнувся. Новий володар забрав чарівну паличку в Дамблдора всупереч його волі, втім, так і не зрозумівши, що він зробив, не здогадавшись, що тепер найнебезпечніша у світі чарівна паличка служитиме йому...
Волдемортові груди швидко піднімалися й опускалися, і Гаррі відчував, як наближається закляття, як воно накопичується в чарівній паличці, націленій йому в обличчя.
- Справжнім володарем бузинової палички був Драко Мелфой.
Збентеження промайнуло Волдемортовим лицем і одразу зникло.
- Та яке це має значення? - тихо сказав він. - Навіть якщо це так, Поттере, для мене й для тебе це не має ніякої різниці. Ти вже не маєш палички з феніксовою пір’їною: наш двобій залежатиме тільки від нашої майстерності... а коли я вб’ю тебе, то візьмуся й за Драко Мелфоя.
- Ти спізнився, - сказав Гаррі. - Ти проґавив свій шанс. Я тебе випередив. Я переміг Драко ще кілька тижнів тому. Забрав у нього чарівну паличку.