- Зараз щось пошукаю, - сказав Еберфорс і вийшов з кімнати, а невдовзі повернувся з великою паляницею, сиром та олов’яним глечиком з хмільним медом і поставив це все на столик біля каміна. Вони почали жадібно їсти й пити, і якийсь час панувала тиша, порушувана тільки потріскуванням вогню, дзенькотом келихів і плямканням.
- Ну що ж, - сказав Еберфорс, коли всі досхочу наїлися, а Гаррі й Рон сонно розвалилися в кріслах. - Треба подумати, як вам найкраще звідси вибратися. Вночі не можна, ви ж самі чули, що буває, коли хтось поночі виходить надвір. Спрацьовує закляття «котячий концерт», і всі на вас накидаються, як посіпачки на доксині яйця. Навряд чи мені вдруге пощастить видати цапа за оленя. Дочекаймося світанку, коли мине комендантська година, тоді знов накинете плащ і підете звідси пішки. Як вийдете з Гоґсміда, тримайте курс на гори, а вже там зможете роз’явитися. Може, зустрінете Геґріда. Він переховується там у печері разом з Ґропом, бо їх хочуть заарештувати.
- Нікуди ми не підемо, - заперечив Гаррі. - Нам треба потрапити в Гоґвортс.
- Не мели дурниць, хлопче, - пирхнув Еберфорс.
- Ми мусимо, - повторив Гаррі.
- Ви мусите, - сказав Еберфорс, нахиляючись до нього, - звідси зникнути, і то якомога далі.
- Ви не розумієте. У нас мало часу. Ми мусимо потрапити в замок. Дамблдор... тобто ваш брат... хотів, щоб ми...
Від світла з каміна запорошені скельця Еберфорсових окулярів на мить утратили прозорість і стали матово-білі, нагадавши Гаррі сліпі очі велетенського павука Араґоґа.
- Мій брат Албус багато чого хотів, - проказав Еберфорс, - але через його грандіозні плани гинули й калічилися люди. Тримайся якнайдалі від цієї школи, Поттере, а якщо можеш, то взагалі втечи з країни. Забудь мого брата і його хитромудрі плани. Він зараз там, де вже ніщо йому не зашкодить, а ти йому нічого не винен.
- Ви не розумієте, - знову повторив Гаррі.
- Та невже? - тихо перепитав Еберфорс. - Думаєш, я не розумію рідного брата? Думаєш, ти знав Албуса краще, ніж я?
- Я не це мав на увазі, - сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина. - Просто... він доручив мені одну роботу.
- Он як? - спокійно проказав Еберфорс. - Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?
Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.
- Я... вона нелегка, ні, - зізнався Гаррі. - Але я мушу...
- «Мусиш»? Чого це ти «мусиш»? Він же помер, чи ні? - грубо запитав Еберфорс. - Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!
- Я не можу.
- Чому?
- Я... - Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ. - Ви ж теж боретеся, ви член Ордену Фенікса...
- Був, - відповів Еберфорс. - Ордену Фенікса немає. Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою. - Він показав великим пальцем на Рона й Герміону. - Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.
- Нікуди я не піду, - вперто повторив Гаррі. - Я мушу виконати цю роботу...
- Доручи її комусь іншому!
- Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все пояснив...
- Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?
Гаррі дуже хотів би сказати «так», але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.
- Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса... це виходило природно.
Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.
- Містере Дамблдор, - боязко звернулася Герміона, - це ваша сестра? Аріана?
- Так, - зронив Еберфорс. - Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася Герміона.
- Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, - втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.
- Старий телепень, - буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. - Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.
Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом - таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.
- Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, - сказала Герміона тихим голосом.
- Та невже? - перепитав Еберфорс. - Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.
- Що ви маєте на увазі? - ледь чутно запитала Герміона.
- Не має значення, - відмахнувся Еберфорс.
- Це дуже серйозне звинувачення! - не вгавала Герміона. - Ви що... ви говорите про сестру?
Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.
- Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців-маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала - підглядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм показати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила - але їх трохи занесло.
У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав - височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.
- Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.
- Мій батько розшукав тих вилупків, що її скалічили, - вів далі Еберфорс, - і суворо їх покарав. Його за це ув’язнили в Азкабані. Він так і не зізнався, чому це зробив, бо якби в Міністерстві довідалися, що діється з Аріаною, то назавжди б запроторили її в лікарню Святого Мунґа. На їхню думку, вона поставила б під загрозу Міжнародний статут про секретність, бо була неврівноважена й вибухала чарами тоді, коли не могла їх стримувати.
- Ми мусили тримати її в безпечному й тихому місці. Перебралися в інше село, обставили все так, ніби вона захворіла, а мати її доглядала й робила все, щоб вона жила спокійно й щасливо.
- Вона мене дуже любила, - додав він, і з-за Еберфорсових зморшок та сплутаної бороди раптом визирнув замурзаний школярик. - Не Албуса, який, буваючи вдома, не вилазив зі своєї кімнати, де читав книжки, перелічував свої нагороди і листувався з «найвидатнішими чарівниками свого часу», - зневажливо посміхнувся Еберфорс. - Про неї він не дбав анітрохи. Вона найбільше любила мене. Я її годував, коли мама не могла, я міг її заспокоїти, коли в неї починався черговий напад безумства, а коли вона була спокійна, то допомагала мені годувати кіз.
- А коли їй виповнилося чотирнадцять років... на жаль, мене вдома не було, - зітхнув Еберфорс. - Я зміг би її вгамувати, але... Стався приступ, а мати вже була не така молода, і... дійшло до нещасного випадку. Аріана не змогла себе опанувати. І вбила матір.