І дійсно! Всі оригінальні філософські старання, всі істинні прояви філософської думки ґрунтуються навколо одного предмету, навколо одного методу, навколо одного типового розв’язання цілісної основної проблеми. Тим єдиним предметом філософських пошуків є Суще у свій своїй цілісності, у всіх своїх деталях, у всіх своїх проявах, - отже, Суще як Суще. Не існує таких філософських роздумів, які б не бачили у Сущому найвищої і останньої мети всіх своїх прагнень. Часто, правда, філософська думка розглядає його односторонньо, частково пошматовано. Але й тоді метою їй слугує все те ж Суще, спотвореності і обмежень якого вона просто не усвідомлює, не помічає. Тим єдиним методом філософського мислення є критична, розумна інтуїція, намагання упізнати Суще у всій його недоторканості і своєрідності, – отже, таким, яким воно є. Не існує жодної філософської спекуляції, котра б так чи інакше не здійснювала б раціонально-інтуїтивно пошуку Сущого. Правда, цей метод дуже часто (майже завжди) застосовується односторонньо, піддається шкідливим впливом, набуває неадекватний відповідно своїм цілям характер. Але і тоді він достатньо відрізняється від усіх інших пізнавальних стремлінь завдяки своїй непримиренній критичності і своєму чисто інтуїтивному зусиллю брати Справжнє як Справжнє, Істинне як Істинне, Об’єктивне як Об’єктивне. Секст Емпірик і Плотін, Гоббс і Лейбніц, Юм і Гегель, Мілль і Лотце, Авенаріус і Коген, Ардіго і Бергсон оперують у підсумку одним і тим же способом; різниця тільки у зовнішній конструкції, у виразі, у зовнішньому вигляді. Чистий опис і чиста теорія – це зовнішньо вічні і непримиренні полюси філософського мислення – суть у дійсності виразу одного і того ж методичного зусилля: через посередництво досить напруженої критики досягнути відповідного інтуїтивного осягнення. Тим єдиним рішенням основної проблеми Сущого є дуалізм, обов’язково дуалістичне його тлумачення. Не існує такої філософської системи, немає такого споглядального розумом фрагменту, який би не представляв би Суще через посередництво двох першомоментів, невідповідних, протиборчих, хоча й найтіснішим чином одне з одним пов’язаних...

Та і як же може бути інакше! Філософська думка першим же своїм кроком визначилась схильною до двоїстого витлумачення світу: вона поставила перед собою цей світ як не – Я, для того, щоб сама себе розглядати як виокремлену від нього сферу Я. Це тільки спочатку чисто суб’єктивне протиставлення отримало негайно ж більш об’єктивістичну форму, постало протиставленням Сущого і уявного, істинного і ілюзорного, чим і був покладений початок його повновласного царювання протягом всієї історії філософських роздумів. Проявляючись у формі антитези, то духу і матерії, то Бога і диявола, то буття і ілюзії, то суб’єкта і об’єкта, то свідомості і його предмета, то, нарешті, форми і змісту, воно заповнило собою всю сферу філософської творчості, всюди насаджуючи одне і те ж за своєю сутністю дуалістичне світосприймання і всюди ж викликаючи зовсім даремні і тому глибоко трагічні спроби звільнитися від непоборної двоїстості першомоментів. Найчастіше однобічне його забарвлення – то онтологічне, то космологічне, то психологічне, то гносеологічне – мало що змінювало при цьому. За своєю суттю історія філософії була завжди і ще залишається історією дуалістичного тлумачення Сущого, а філософія у своєму історичному існуванні – принципово дуалістичною критично-інтуїтивною його транскрипцією.

Так систематична єдність філософії в її предметі, методі і проблемі надає осмисленість, доладність, зконценрованість її різнорідних історичних проявів, перетворюючи історію філософії в щось ціле і реально відмежовує її від інших галузей, хоча у той же час систематична недостатність досягнутого розв’язання першопроблеми і примушує філософську думку історично множитись, кидаючи у стан безнадії і творців, і споглядачів.

Отже, філософія одночасно і ріновидна і єдина в своїх історичних проявах. Дуалізм, так то, панує над нею історично, стільки ж, скільки і систематично. Мало того! Як сказано, він визначає її історичне буття саме і тільки тому, що представляє собою її систематичне credo. Тільки тому, що у початковій дуалістичній схемі філософських роздумів, очевидно, ховається якась невиправна недосконалість, філософська думка нескінченно множиться, крутиться і безнадійно метушиться у наданих їй долею історичних рамках. Тільки тому, що у первісному дуалістичному визнанні немає прямого і ясного підсумку навислої над філософською творчістю проблеми, тріпоче вона ось уже тисячоліття безсилили крилами, ніяк не може піднятися у небо. Адже в іншому випадку було б достатньо першого фундаментально-систематичного встановлення. Історія філософії просто б не існувала, адже основна проблема була б одразу ж розв’язана. Суще одним помахом впізнане ідеально-критичною і адекватно-інтуїтивною думкою. Але вона існує і тим самим примушує визнати дане вже рішення її першопроблеми зовсім неприйнятним. Так історична відповідь на питання про те, що таке філософія повертається систематичним сумнівом щодо його змістовності і правомірності.

І дійсно! Філософський дуалізм є внутрішньо недостатня концепція; більше того, він глибоко самосуперечливий, він – найочевидніша contradictio in adjecto (суперечність між словом що визначається і самим визначенням). Замість відповіді на одну загальну проблему Сущого він множить проблеми; замість усвідомлення найглибиннішої сутності основної загадки Справжнього і Істинного він множить загадки. Із одного загадкового світу він робить вільним розтином дві самостійні сутності, дві загадки. Необхідний зв’язок цих сутностей (або ж повна відсутність зв’язку) стає тоді третьою і не менш складною загадкою. Цей зв’язок буде дробитися без кінця у потугах її розуміння, перетворюючись у зв’язки, ланки, кільця, можливості. Так зростає загадковість пропорційно намаганням дуалістично побороти її. І нічого більше не залишається для безуспішних розгадувачів, як зімкнути вуста і, змирившись, продовжувати безвтішно подальше подріблення загадковості. Чотири типічних форми має при цьому дуалістична загадковість історично. Це або загадковість дуалістична у вузькому смислі слова, загадковість зв’язку (чи її відсутності), співіснування (або не співіснування, двох сутностей, елементів, моментів, невідомо як складаючих собою Суще. Або це – загадковість моністична (у широкому розумінні слова теж дуалістична), загадковість скасування однієї із сутностей, одного із елементів, або моментів, на користь іншого, загадковість визнання однієї частини Сущого, що невідомо яким чином є основною. Кожна із цих форм дуалістичної загадковості, у свою чергу, буває чи більш суб’єктивістичною, чи більш об’єктивістичною; то має онтологічно-космічний характер, то отримує гносеологічно-психологічне тлумачення. І кожна із цих чотирьох форм показує чітко і ясно неможливість і безпідставність початкового дуалізму.

...Єдина історична форма існування філософської думки, можливо, систематично неприйнятна. Тим самим історичний пошук того, чим вона була дотепер, природним чином перетворюється у систематичне зусилля встановити, чим вона повинна бути. Щоб підготувати можливість такого встановлення, необхідно зрозуміти, які ж ті доленосні обставини, під впливом яких філософія перебувала і знаходиться ще й тепер у лещатах дуалістичної схеми. Таких обставин, у решті решт, можна вказати дві: одна – більш зовнішня і історична, друга – більш внутрішня і систематична. Роль першої обставини відіграє постійне злиття філософської сфери зі сферами інших проявів життя, духу і світу і, що особливо важливо, стійкий визначальний вплив на неї цих чужих їй областей. Роль другої обставини дістається на долю тих первинних забобонів, якими керується філософська думка із самих перших своїх кроків і протягом всієї своєї історії, сприяючи цим заповненню своєї сфери інтересами чужих їй областей культури і у цьому сприянні сама реалізує пристрасть до догм первинних забобонів.

Яковенко Б.В. Что такое философия? Пролог // Мощь философии. Санкт-Петербург. – 2000.- С. 91 – 105.