У сучасному викладанні й у сучасних шкільних підручниках гуманність відтиснута в самий темний кут, начебто перестало бути істиною, що вона є самим елементарним й насущним при вихованні людської особистості, і начебто немає ніякої необхідності в тім, щоб всупереч впливу зовнішніх обставин зберегти її й для нашого покоління. У минулому все було по-іншому. Дух гуманності панував тоді не тільки в школі, але й у літературі, навіть пригодницькій. Робінзон Крузо у відомому романі Дефо безперестану міркує над проблемою гуманності. Він відчуває таку відповідальність за торжество принципів гуманності, що навіть у ході самооборони незмінно керується міркуванням, як би поменше загубити людських життів, і настільки підкоряє себе служінню цій ідеї, що вона надає зміст всього його повного пригод життя. Чи можна серед нинішніх творів цього жанру відшукати хоч одне, настільки пронизане духом людяності?
Негативно впливає на культуру також надорганізованість наших суспільних умов. Наскільки вірно, що організоване суспільство є передумовою й одночасно наслідком культури, настільки очевидно також, що на певному етапі зовнішня організація суспільства починає здійснюватися за рахунок духовного життя. Особистості й ідеї підпадають під владу інститутів суспільства, замість того щоб впливати на них і підтримувати в них живий початок.
Створення в якій-небудь сфері всеосяжної організації спочатку дає блискучі результати, але через якийсь час первісний ефект зменшується. Спочатку демонструється вже існуюче багатство, надалі даються взнаки наслідки недооцінки й ігнорування живого й первісного. Чим послідовніше впроваджується організація, тим сильніше проявляється її стримуючий впливи на продуктивні й духовні початки. Існують культурні держави, які не можуть перебороти ні в економічному, ні в духовному житті наслідків давно залишеної позаду занадто всеосяжної і далеко йдучої централізації управління.
Політичні, релігійні й економічні об'єднання прагнуть нині до такої організаційної структури, що сприяла б їх максимальній внутрішній згуртованості, а тим самим і вищого ступеня здатності впливу зовні. Організаційні принципи, дисципліна й все інше, що становить технічну сторону будь-якого процесу об'єднання, доводять до небаченого раніше досконалості. Ціль досягається. Але в тій же самій мірі всі ці об'єднання перестають діяти як живі організми й усе більше вподібнюються вдосконаленим машинам. Їхнє внутрішнє життя убожіє й втрачає необхідної багатогранності, тому що особистості неминуче розчиняються в них.
Все наше духовне життя протікає в межах організацій. З юних років сучасна людина так переймається думкою про дисципліну, що відрікається від свого самобутнього існування й здатна керуватися тільки інтересами своєї корпорації.
Зіткнення між ідеями й людьми, що склали у свій час славу XVIII століттю, нині вже не мають місця. Тоді благоговіння перед груповими думками не визнавалося. Доля будь-якої ідеї залежала від сприйняття й схвалення її індивідуальним розумом. Нині постійна повага до пануючих в організованих об'єднаннях поглядів стало правилом, що саме собою розуміється. Як для себе, так і для інших індивід уважає обов'язковим, щоб поряд з національністю, віросповіданням, приналежністю до політичної партії, майновим положенням і іншими даними, що характеризують положення в суспільстві, щораз заздалегідь було точно визначене число незаперечних поглядів. На ці погляди накладено табу, вони не підлягають не тільки якій би то ні було критиці, але навіть самому безневинному обговоренню. Така поведінка, при якій ми відмовляємо один одному в праві бути мислячими істотами, евфемістична йменується повагою до переконання, начебто без мислення можливо якесь теперішнє переконання. Поглинання сучасної людини суспільством, воістину єдине у своєму роді, - це, мабуть, найбільш характерна риса його сутності. Недостатня увага до самої себе й без того вже робить її майже патологічно сприйнятливою до переконань, які в готовому вигляді вводяться в побут суспільством і його інститутами. Оскільки до того ж суспільство завдяки досягнутій організації стало небаченою раніше силою в духовному житті, несамостійність сучасної людини стосовно суспільства приймає такий характер, що вона вже майже перестає жити власним духовним життям. Вона уподібнюється м'ячу, що втратив свою еластичність і зберігає вм'ятину від будь-якого натиску або удару. Суспільство володіє нею за своїм розсудом. Від нього людина одержує, як готовий товар, переконання - національні, політичні і релігійні, - якими потім живе.
Надмірна схильність сучасної людини зовнішньому впливу аж ніяк не здається їй проявом слабкості. Вона сприймає її як досягнення. Вона упевнена, що безмежною духовною відданістю ідеї колективізму доведе ділом велич сучасної людини. Природно властиву їй товариськість вона навмисно перетворює у фанатичну потребу насильно підкорити всіх колективному началу.
Оскільки ми в такій мірі відмовляємося від самих невід'ємних прав індивідуальності, наше покоління не в змозі висунути які-небудь нові ідеї або доцільно обновити існуючі. Воно приречено лише випробовувати на собі, як уже впроваджені ідеї завойовують все більший авторитет, здобувають усе більш однобічний характер і доходять у своєму пануванні над людьми до самих крайніх і небезпечних наслідків.
Так ми вступили в нове середньовіччя. Всезагальним актом волі свобода мислення вилучена із вжитку, тому що мільйони індивідів відмовляються від права на мислення й у всьому керуються тільки приналежністю до корпорації.
Духовну свободу ми набудемо лише тоді, коли ці мільйони людей знову стануть духовно самостійними й знайдуть гідну й природну форму свого ставлення до організацій, що інтелектуально поневолили їх. Порятунок від нинішнього середньовіччя буде набагато складніше, ніж від колишнього. Тоді велася боротьба проти історично обумовленої зовнішньої влади. Нині мова йде про те, щоб спонукати мільйони індивідів скинути із себе власноручно надягнуте ярмо духовної несамостійності. Чи може існувати більш важке завдання?
Ми ще не перейнялися свідомістю нашої духовної вбогості. Рік у рік неухильно вдосконалюється поширення колективних думок при одночасному виключенні індивідуального мислення. При цьому методи, що практикуються досягли такої досконалості й одержали таке визнання, що відпадає необхідність попередньо виправдовувати будь-яку спробу впровадити в суспільну думку навіть саму безглузду ідею, коли вона представляється доречною.
Під час війни дисциплінованість мислення стала досконалою, і пропаганда в ті роки остаточно зайняла місце правди.
З відмовою від незалежності свого мислення ми втратили - інакше й бути не могло - віру в істину. Наше духовне життя дезорганізоване. Заорганізованість вашого громадського життя виливається в організацію бездумності.
Відносини між індивідом і суспільством підірвані не тільки в інтелектуальному, але й в етичному плані. Відрікаючись від власної думки, сучасна людина відмовляється й від власного морального судження. Щоб визнати гарним те, що суспільство словом і справою видає за таке, і засудити те, що воно оголошує поганим, вона придушує сумнів, що народжуються в неї, не проявляючи їх ні перед, іншими, ні перед самою собою. Немає спонукання, над якими не восторжествувало б в остаточному підсумку її почуття приналежності до колективу. У результаті вона підкорює своє судження судженню маси й свою моральність моральності маси.
Особливо схильна вона вибачати все безглузде, жорстоке, несправедливе і дурне в діях свого народу. Переважна більшість громадян наших безкультурних культурних держав усе менше віддаються міркуванням як моральні особистості, щоб не вступати безупинно у внутрішні конфлікти із суспільством і заглушати в собі всі нові спонукання, що йдуть врозріз із його інтересами.
Уніфікована колективна думка допомагає їй у цьому, оскільки думка вселяє, що дії колективу повинні вимірятися не стільки масштабом моральності, скільки масштабом вигоди й зручності. Але в результаті стають збитковими їхні душі. Якщо серед наших сучасників зустрічається так мало людей з вірним людським і моральним відчуттям, то пояснюється це не в останню чергу тим, що ми безупинно приносимо свою особисту моральність на вівтар батьківщини, замість того щоб залишатися в опозиції до суспільства й бути силою, що спонукує його прагнути до досконалості.