Пан Рікардо вважав, що все це дурниці: на його погляд, максимум, що слід зробити, аби приборкати родинні жахи, — це дотримати тижневого посту. Він по-філософському дивився на все — на все, крім зникнення коштовностей його дружини. Щоразу, коли зі скриньки з коштовностями зникали прикраси, пан Алдая звільняв чергову покоївку; він звільнив понад п’ять служниць, хоча кожна з них, ридаючи, присягалася у власній невинності. Утім, деякі знайомі схилялися до того, що справжньою причиною звільнень покоївок було зовсім інше. Річ у тім, що пан Рікардо мав сумну звичку пробиратися опівночі до спалень юних служниць із метою позашлюбних насолод. Репутація Алдаї в цій сфері була так само загальновідомою, як і його репутація ділка; він залишив після себе стількох позашлюбних дітей, що вони могли б організувати власну спілку, — так говорили люди.

Тим часом у родині Алдаїв зникали не лише коштовності зникала радість життя. Родина пана Рікардо так і не стала щасливою в будинку, придбаному внаслідок темних махінацій. Пані Алдая благала чоловіка продати маєток і переїхати до будинку в місті або повернутися до старої резиденції, побудованої фірмою «Пуїґ та Кадафалх» на замовлення пана Сімона, глави клану Алдаїв. Однак Рікардо Алдая категорично відмовлявся: сам він, оскільки більшість часу проводив у роз’їздах або на родинних підприємствах, не бачив у будинку нічого підозрілого.

Якось малий Хорхе на вісім годин зник. Мати та слуги, знаючи, що з будинку він не виходив, відчайдушно шукали його, але даремно. Коли він з’явився знов — розгублений, блідий, — то сказав, що увесь час був у бібліотеці з таємничою чорною дамою, яка показувала йому старі фотографії й розповідала, що всі жінки родини загинуть у цьому будинку, щоб спокутувати гріхи чоловіків. Загадкова жінка навіть відкрила малому Хорхе дату смерті його матері: 12 квітня 1921 року.

Зайве й казати, що так званої чорної дами ніхто не знайшов, але роки по тому, 12 квітня 1921 року, з першими променями сонця пані Алдаю було знайдено мертвою у її власному ліжку. Усі її коштовності зникли.

Трохи згодом, коли осушували фонтан на подвір’ї, один з хлопчиків-прислужників знайшов коштовності на дні в багнюці, разом із лялькою Пенелопи.

За тиждень пан Рікардо Алдая вирішив позбутися будинку. Його переслідували невдачі; фінансова імперія Алдаїв перебувала в агонії. Знайшлися й такі, хто натякав: це все через той клятий будинок, який приносить нещастя всім, хто там мешкає. Інші — більш обережні — твердили: причина занепаду в тому, що пан Рікардо ніколи не розумів логіки ринку. Так чи інак, єдине, чого він досяг наприкінці життя, — зруйнував міцний бізнес засновника клану, Сімона Алдаї. І Рікардо Алдая оголосив, що їде з Барселони — переїжджає з родиною до Аргентини, де ніби процвітають його заводи. Багато хто розумів, що насправді він тікає від сорому та невдач.

 1922 року «Янгола Імли» було виставлено на продаж за сміховинно низьку ціну. Спершу потенційні покупці виявляли великий інтерес (престиж району зростав, і люди ладні були забути про недобру славу будинку), але, оглянувши віллу, не повертався ніхто.

 1923 року особняк зачинили, а документи передали до агенції з продажу нерухомості, назва якої вінчала довгий список кредиторів Алдаї. Будинок був на ринку кілька років, але знайти покупця так і не вдалося. Вищезгадана агенція — акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю «Ботель і Льйофре» — збанкрутіла в 1939 році, коли обидва партнери опинилися за ґратами за невідомими звинуваченнями. Після незбагненного нещасного випадку, що трапився з обома чоловіками у в’язниці Св. Вісенса у 1940 році, віллу забрала фінансова група, серед акціонерів якої були фашистські генерали та один банкір зі Швейцарії. Виконавчим директором цієї компанії виявився пан Аґілар, батько Томаса й Беа. Незважаючи на всі зусилля, ніхто з продавців пана Аґілара так і не зміг нікому зіпхнути «Янгола Імли», хоча ціна була просто сміховинною. Уже десять років до будинку ніхто не повертався.

— До сьогодні, — тихо промовила Беа, на хвилинку занурившись у власні думки. — Я хотіла показати тобі це місце, розумієш? Хотіла зробити тобі сюрприз. Казала собі: маю привести тебе сюди, бо це частина твоєї історії, історії Каракса та Пенелопи. Я поцупила ключа з батьківського кабінету. Ніхто не знає, що ми тут. Це наша таємниця. Я бажала розділити її з тобою. Запитувала себе: чи ти прийдеш?

— Ти знала, що прийду.

Вона посміхнулась та кивнула головою.

— Я вірю, що нічого не трапляється випадково. Події мають свій власний план, навіть якщо ми цього не розуміємо. Те, що ти знайшов роман Хуліан Каракса на Цвинтарі забутих книжок, або те, що ми з тобою зараз тут, у цьому будинку, який належав Алдаям, — хіба це випадковість?.. Ні, це частина чогось, чого ми не можемо збагнути... чогось, що володіє нами.

Поки Беа говорила, моя долоня незграбно ковзнула на кісточку її ноги й тепер підіймалася вище, до коліна. Беа дивилася на мою руку — так, наче якась комаха повзе по її нозі. Я запитав себе: а що б цієї миті зробив Фермін? Де його мудрість, коли вона справді потрібна?

— Томас каже, у тебе ніколи не було дівчини, — зронила Беа, ніби це пояснювало мій вчинок.

Я забрав руку і, засмучений, опустив очі. Я припускав, що Беа посміхається, але перевіряти, так це чи ні, я не хотів.

— Твій брат удавав із себе такого мовчуна, а виявився базікою. Що ще «кінохроніка» каже про мене?

— Каже, що багато років ти був закоханий у жінку, старшу за тебе, й що цей досвід розбив твоє серце.

— Єдине, що в мене було розбите, — це губа та гордість.

— Томас каже, що ти не зустрічаєшся з іншими дівчатами, бо всіх порівнюєш із тією жінкою.

Добрий старий Томас, виявляється, вміє робити приховані удари.

— Її звуть Клара, — сказав я.

— Знаю. Клара Барсело.

— Ти знайома з нею?

— Усі знають таких жінок, як Клара Барсело. Принаймні їхні імена.

На кілька хвилин ми замовкли, дивлячись на полум’я.

— Коли ми з тобою минулого разу розсталися, — промовила Беа, — я прийшла додому й написала Пабло листа.

Я важко ковтнув.

— Своєму нареченому, лейтенантові? Навіщо?

Беа витягла з-під блузи конверт і показала мені. Він був запечатаний.

— У листі я написала, що бажаю одружитися якнайшвидше — якщо можливо, за місяць, — і поїхати з Барселони назавжди.

Майже тремтячи, я зустрівся з її непроникним поглядом.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Бо хочу, щоб ти мені сказав, відправляти листа чи ні.

Я уважно подивився на конверт, який вона крутила в руках, наче гральну карту.

— Подивись на мене, — попросила вона.

Я підвів погляд та зустрівся з її очима. Не знав, що відповісти.

Беа опустила очі й пішла в кінець галереї, до мармурової балюстради, яка виходила на патіо. Я спостерігав, як її силует зникає за завісою дощу.

Потім побіг за нею. Наздогнавши, я вирвав конверт з її рук. Дощові краплі падали на її обличчя, змиваючи злі сльози.

Я повів Беа назад до будинку, до теплого каміна. Вона не дивилась мені у вічі. Я взяв і кинув конверт у полум’я. Ми вдвох дивилися, як лист розтає між гарячих вуглинок і сторінки одна за одною перетворюються на дим.

Беа опустилась навколішки біля мене, у її очах досі бриніли сльози. Я обійняв її й відчув її подих на своїй шиї.

— Не відпускай мене, Даніелю, — прошепотіла вона.

Наймудріший чоловік, якого я знав, Фермін Ромеро де Торрес, колись сказав: ні з чим не можна порівняти відчуття, яке виникає, коли вперше роздягаєш жінку. Фермін сказав правду, але не всю правду. Він нічого не казав про це дивне тремтіння рук, коли кожен ґудзик, кожна застібка вимагає надлюдських зусиль. Нічого не казав про чари, які творить із юначою свідомістю оголене дівоче тіло, таке бліде, що здається примарним. Він нічого не казав про це, бо залишив мені розкривати цю таємницю — таємницю, якої не можна втілити у слова. Тисячі разів я згодом мріяв повернути той перший вечір з Беа у покинутому будинку на проспекті Тібідабо, коли стіна дощу відділяла нас від цілого світу. Тисячі разів я губився у спогадах, з яких спливав лише один образ, вихоплений з темряви світлом каміна: ось Беа, оголена та ще мокра від дощу, лежить біля каміна, широко розкривши очі — очі, які з того дня переслідують мене. Я нахиляюся над нею й проводжу кінчиками пальців уздовж її живота. Беа опускає повіки й посміхається, довірлива та сильна.