Сім місяців по тому, в липні 1900 року, Хауса, його дружина та служниця Марізела переїхали до нового будинку. У серпні жодної з двох жінок не було серед живих, а Сальвадора Хаусу, позбавленого дару мови, поліція знайшла роздягнутим та пристебнутим наручниками до фотеля у власному кабінеті. У звіті, що його склав черговий сержант, зазначалося: всі стіни в будинку було забризкано кров’ю, обличчя мармурових янголів у саду розмальовано на зразок племінних масок, а п’єдестали спотворено слідами чорних свічок.

Розслідування тривало вісім місяців. Висновки були такі: Хаусу та його дружину отруєно трав’яними настоями, які виготовила Марізела — у її кімнаті знайшли різноманітні пляшечки зі смертоносними речовинами. З невідомої причини Хауса вижив, хоча наслідки були жахливі: він втратив голос та слух, половину його тіла розбив параліч, а болі були такі страшні, що решту життя пан Сальвадор прожив у нескінченній агонії. Пані Хаусу знайшли в її спальні; вона лежала в ліжку; з одягу на ній були лише коштовності, одна з яких — діамантовий браслет.

Поліція вважала, що вбивцею була Марізела; скоївши злочин, вона полоснула ножем по власних зап’ястках і якийсь час іще ходила будинком, розбризкуючи кров по стінах коридорів та кімнат, доки не впала у своїй кімнаті на горищі. Мотивом, згідно з думкою поліції, були ревнощі. Виявилося, що дружина магната на час смерті була вагітною; Марізела намалювала гарячим червоним воском на оголеному животі жінки скелет.

Справу за кілька місяців було закрито й запечатано, як рот Сальвадора Хауси. Вищий світ Барселони зазначав, що такого ніколи ще не траплялося в історії міста. Усі гомоніли: ці багаті колоністи та інша потолоч, що приїздить із-за океану, підривають моральний дух країни. За зачиненими дверима багато хто радів, що ексцентричності Сальвадора Хауси покладено край. Як зазвичай, вони помилялися: усе тільки починалося.

Поліція та адвокати Хауси закрили справу, але сам набоб Хауса волів продовження. Трохи оклигавши, він познайомився з паном Рікардо Алдаєю, тоді вже багатим промисловцем із яскравою репутацією розпусника та характером лева; пан Алдая запропонував Хаусі викупити в нього будинок, маючи на меті знести його та з користю перепродати земельну ділянку: вартість землі в тому районі зростала. Хауса не погодився продати, але запросив Рікардо Алдаю відвідати свій будинок і взяти участь у тому, що він називав «науково-духовним експериментом». Жоден гість не ступав у будинок від дня закінчення розслідування — Алдая був першим, і те, свідком чого він став, мало не відібрало мову і йому теж.

Хауса остаточно втратив розум; темні плями Марізелиної крові досі вкривали стіни. Хауса був переконаний, що і дух Марізели залишився в будинку. Він твердив, що відчуває її присутність, чує її голос, відчуває її запах, навіть її дотики в темряві. Почувши про це, слуги Хауси втекли в пошуках іншого, менш шкідливого місця роботи до сусіднього району Саррія, де також було чимало багатіїв, неспроможних власноруч набрати відро води чи заштопати власні шкарпетки.

Залишившись на самоті, Хауса ще глибше занурився у свої фантазії про духів-привидів. Він вирішив, що протидія його лиху лежить у тому, щоб зробити невидиме видимим. У Нью-Йорку він уже мав нагоду ознайомитися з епохальним винаходом — кінематографом — і поділяв думку покійної Марізели, що камера ковтає душі. Тож Хауса викликав до себе піонера новітніх технологій того часу, кінооператора на ім’я Фруктуос Желаберт, і дав йому доручення вдень і вночі робити зйомки в коридорах «Янгола Імли», хай навіть на це підуть метри та метри кіноплівки: а що, як вигулькне якийсь знак потойбічного світу! Желаберт пристав на пропозицію Хауси, оскільки грошей, які пообіцяв йому магнат, вистачило б на побудову цілої кіностудії в районі Вальєс. Однак, попри всі зусилля Желаберта, кінематографічне переслідування фантомів Хауси виявилося безрезультатним.

Утім, оператор, упевнений, що протягом двадцятого століття кінематограф витіснить існуючу релігію, не втрачав надії. Він повідомив свого хлібодавця, що отримав нову чутливу плівку просто з фабрики Томаса Едісона в Менло-Парку, що у штаті Нью-Джерсі. Новинка давала змогу знімати навіть при поганому освітленні, навіть у сутінках — це було щось революційне. Далі, за нез’ясованих умов, один з помічників у лабораторії Желаберта випадково пролив трохи ігристого вина «Харело» з провінції Пенедес у лоток із проявником. Унаслідок хімічної реакції на плівці почали з’являтися дивні образи. Саме цей фільм Хауса й показав Рікардо Алдаї того вечора, коли запросив його до свого заселеного привидами житла на проспекті Тібідабо, 32.

Коли Алдая почув цю історію, він припустив, що Желаберт насправді боявся втратити гроші Хауси, тому і вдався до таких старанно продуманих хитрощів, щоб підтримати жвавий інтерес свого патрона. Хай там як, Хауса не мав жодних сумнівів щодо достовірності результатів. Понад те: там, де інші бачили лише тіні та обриси, він бачив привидів. Присягався, що бачить силует Марізели, який матеріалізується під саваном, бачить тінь, яка потім перетворюється на вовка, але ходить на двох ногах.

На жаль, єдине, що побачив Рікардо Алдая під час перегляду, — це великі плями у кадрі. Він також обстоював думку, що і сам фільм, і оператор, який його знімав, відгонять вином та іншими цілковито земними напоями. Проте, будучи розумним бізнесменом, промисловець відчув, що може повернути ситуацію на власну користь. Божевільний мільйонер, самотній та захоплений увічненням привидів на кіноплівці, являв собою ідеальну жертву. Тож Алдая погодився з Хаусою та заохотив до продовження «науково-духовного експерименту».

І знову Желаберт та його помічники заходилися знімати кілометри плівки, які потім проявлялися в лотку за допомогою проявника, розведеного екзотичними лікерами, червоним вином, освяченим у парафіяльній церкві Ніно, та різного роду продукцією з виноградників Тарраґони. Між зйомками Хауса передав усю свою власність до рук Рікардо Алдаї, підписавши на його ім’я вповноваження на контроль за фінансами.

Якось у листопаді, під час нічної бурі Хауса зник. Ніхто не дізнався, яке лихо його спіткало. Кажуть, він вийшов у коридор, де якраз велася зйомка Желабертовою камерою, і тут із паном Сальвадором стався таємничий нещасний випадок. Пан Рікардо Алдая попросив Желаберта прокрутити фільм. Переглянувши його на самоті, Алдая особисто наказав спалити плівку, а потім, за допомогою вельми щедрого чека, запропонував операторові назавжди про неї забути.

Дехто в Барселоні вважав, що це й справді Марізела повернулася, щоб забрати Хаусу із собою в пекло. Інші стверджували, що жебрака, який на обличчя дуже нагадував померлого мільйонера, бачили кількома місяцями по тому десь у парку Сьюдадела, а потім його серед білого дня переїхав, навіть не зупинившись, чорний екіпаж зі спущеними фіранками. Поповзли чутки, і невдовзі темна легенда про загадковий особняк набула в Барселоні такої самої популярності, як і кубинські ритми в міських танцювальних залах.

Кілька місяців по тому пан Рікардо Алдая перевіз до будинку на проспекті Тібідабо свою родину, і там через два тижні після переїзду народилася Пенелопа — молодша дочка подружжя. На честь цієї події Алдая перейменував будинок з «Янгола Імли» у «Віллу Пенелопи». Проте назва не прижилася: будинок, вочевидь, мав свій власний характер та чинив опір впливові нових власників. Можна сказати, що він являв собою повну колекцію таємниць. Нові пожильці скаржилися на нічний шум та стукіт у стіни, раптовий сморід та крижані протяги, які, здавалося, пересувалися будівлею, немов мандрівні вартові. Виявилося, що вона має подвійний фундамент; нижній ярус ніколи не використовувався. У верхньому підвалі розташовувалася каплиця; на всю стіну красувалася розмальована фігура розіп’ятого Христа, підозріло схожого на Распутіна, якого часто згадувала тогочасна преса. Книжки в бібліотеці якимось дивним робом переставлялися або поверталися задки. Кухарі присягалися, що невідь-куди зникає цукор з комори, а щомісяця на молодика молоко набуває червонястого відтінку. Час від часу біля дверей деяких кімнат знаходили мертвих птахів або маленьких гризунів. Іноді губилися речі, особливо коштовності та ґудзики з одежі, яку тримали в шухлядах та шафах, — а кілька місяців потому загублені речі загадково з’являлися знов у віддалених куточках будинку або їх відкопували в саду; утім, частіше їх не знаходили взагалі. На четвертому поверсі була спальня, якою ніхто не користувався, бо на стінах її час від часу з’являлися незліченні вологі плями, які, здавалося, набували форми розмитого обличчя. Навіть свіжі квіти у тій кімнаті в’янули за кілька хвилин; крім того, в ній завжди було чутно гудіння мух, хоча жодних мух там ніхто не бачив.