Коли Таніна вервечка досягає краю найкоротшої черги здорових людей (яка все одно дуже довга), вона бачить, що той кощавий лисий чоловік уже виїжджає пандусом для інвалідів, і думає: «Наскільки легше було б йому, аби він мав оте моторизоване крісло». Вона думає про ту фотографію, що лежить у нього на колінах. Хтось із любимих рідних, кого не стало? Скоріш за все, саме так.

«Бідний чоловік», — думає вона знову й посилає вгору молитву Богові, дякуючи Йому за те, що з її власними двома дітьми все гаразд.

— Ма? — гукає Барбара.

— Що, любонько?

— Найкраща з усіх радість, правда?

Таня Робінсон стискає долоню дочки:

— Ще б пак.

Котрась з дівчаток чистим, ніжним голосом починає співати «Поцілунки на півдорозі»:

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі, місяць світить, коли ти поруч зі мною…»

Приєднуються інші дівчата:

«Твоє кохання, твій доторк, цього так мало, цього ніколи не вдосталь… я хочу кохати тебе по-своєму…»

І вже невдовзі, підхоплена не менш як тисячею голосів, пісня спливає вгору, у тепле вечірнє повітря. Таня радо додає і свій голос, а завдяки тим звукам, що протягом останніх двох тижнів безупинно лунають з кімнати Барбари, вона знає всі слова.

Вона імпульсивно нахиляється і цілує свою дочку в тім’я.

«Найкраща з усіх радість», — думає вона.

— 28 —

Ходжес і його молодші Ватсони стоять у підвальному командно-контрольному центрі Брейді, дивлячись на ряд причаєних комп’ютерів.

— Спершу «хаос», — каже Джером, — а потім «пітьма». Правильно?

Ходжес думає: «Це звучить схожим на щось, ніби як з книги Апокаліпсиса».

— Думаю, що так, — киває Холлі. — Принаймні в такому порядку це було там, у неї. — Ходжесу вона каже: — От бачите, вона підслуховувала? Можу закластися, що вона чула набагато більше, ніж він про це сам собі уявляв. — Вона повертається знову до Джерома. — Ще одна річ. Дуже важлива. Не баріться, якщо таки ввімкнете їх «хаосом».

— Авжеж. Самовбивча програма. От тільки якщо я нервуватиму й мій голос прозвучить високо й пискляво, як у Мікі Мауса?

Вона вже було відкриває рота відповісти на це, та потім помічає вираз у його очах.

— Не на часі тут хихотіти. — Але попри себе, вона усміхається. — Нумо, Джероме. Станьте Брейді Хартсфілдом.

Йому вистачає тільки раз промовити «хаос». Комп’ютери загораються і починають відлічуватись цифри.

— Пітьма!

Цифри продовжують збігати.

— Не кричіть, — каже Холлі, — Восподи.

16, 15, 14.

— Пітьма.

— Мені здається, ти знову басиш, — каже Ходжес, намагаючись не показати, як він насправді нервується.

12. 11.

Джером витирає собі рота.

— П-пітьма.

— Мимря, — зауважує Холлі. Напевне, не вельми допоміжне зауваження.

9. 8. 7.

— Пітьма.

5.

Відлік припиняється. Джером видає бурхливе зітхання полегшення. Тим часом, на екранах замість цифр з’являються фотографії чоловіків у старовинних костюмах часів Дикого Заходу, які стріляють, в яких стріляють. Один з них зафіксований у ту мить, коли він верхи на коні проломлюється крізь вітринне скло.

— Звідки це такі заставки? — питається Джером.

Ходжес показує на п’ятий у батареї комп’ютерів Брейді:

— Це Вільям Холден[340], отже, мені здається, це мусять бути кадри з якогось фільму.

— Це «Дика зграя», — промовляє Холлі. — Режисер Сем Пекінпа. Я дивилася цей фільм тільки один раз. У мене після нього були кошмари.

«Кадри з кінофільму, — думає Ходжес, дивлячись на гримаси й револьверну стрілянину. — І одночасно коди зсередини голови Брейді».

— Ну, а тепер що?

Відгукується Джером:

— Холлі, ви розпочинайте з першого. Я розпочну з останнього. Зустрінемося посередині.

— Оце вже схоже на план, — каже Холлі. — Містере Ходжес, можна мені тут курити?

— А чому б збіса й ні? — каже він і прямує до підвальних сходів, щоби там сісти й дивитися, як вони працюватимуть. По дорозі туди він машинально тре собі западину прямо під лівою ключицею. Знов повернувся той дражливий біль. Мабуть, він потягнув собі якийсь м’яз, коли біг по вулиці тоді, коли вибухнула його машина.

— 29 —

У фойє «МАКу» Брейді, наче ляпас, отримує удар кондиціонованого повітря, від чого його спітнілі шия й руки вкриваються гусячою шкірою. Головна частина коридору порожня, тому що звичайну публіку поки ще не впускають, але в правій його частині — тій, де оксамитові канати й табличка: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ» — вишикувалася черга крісел-візків, які повільно рухаються до пункту пропуску й далі, в концертний зал поза ним.

Брейді не подобається, як воно тут оце розігрується.

Він очікував, що всі ломитимуться сюди одночасно, як то було на тій грі «Індіанців Клівленда», на яку він їздив, коли йому було вісімнадцять, і парубки зі служби безпеки будуть затовплені так, що кидатимуть на кожного лише побіжний погляд, пропускаючи до залу. Організатори концерту, які спершу впускають калічних і дебілкуватих… таке він мусив би передбачити, але ж не спромігся.

Там щонайменше з десяток чоловіків і жінок у блакитній уніформі з коричневими латками на плечах з написом «МАК СЕК’ЮРИТІ», і наразі їм нема чого особливо робити, лише перевіряти немічних інвалідів, які без поспіху котяться повз них. Зі зростаючою всередині нього холоднечею Брейді бачить, що, хоча вони й не перевіряють кишені для речей на геть усіх кріслах-візках, на деяких з них вони перевіряють кишені досить ретельно — на кожному третьому-четвертому, а подеколи й на двох підряд. Коли калічки проходять пункт перевірки, далі провідники в майках «Довколишніх» спрямовують їх до того сектора концертного залу, що зарезервовано для інвалідів.

Брейді завжди розумів, що його можуть зупинити охоронці на пункті перевірки, але вірив, що, якщо так трапиться, він завжди зможе забрати чимало юних фанатів «Довколишніх» з собою. Чергове помилкове припущення. Скалками скла, які розлетяться, може вбити кілька тих, хто найближче до дверей, але їхні тіла одночасно прислужаться щитом проти сили вибуху.

«От лайно, — думає він. — При цьому я ж уколошкав усього вісьмох біля Міського Центру. Я зобов’язаний утнути тут краще, ніж того разу».

Він котиться вперед, тримаючи перед собою фотографію Френкі. Її нижній край лежить просто на тумблері. Тієї ж миті, як якийсь держиморда зі служби безпеки нахилиться зазирнути в кишені по боках його крісла, Брейді натисне рукою на портрет, жовтий вогник обернеться зеленим і електричний струм вальне до азидо-свинцевих детонаторів, занурених у саморобну вибухівку.

Перед ним залишилося тільки дюжина крісел-візків. Холодне повітря обдуває його гарячу шкіру. Він думає про Міській Центр, і як тоді важка машина тієї сучки Трелоні, підстрибувала й хиталася, коли він переїжджав нею людей, в яких перед тим врізався і позбивав з ніг. Немов у неї був оргазм. Він пам’ятає гумовий присмак повітря всередині тієї маски, і як він кричав від насолоди й відчуття тріумфу. Кричав, аж поки не захрип так, що взагалі ледве міг балакати, і змушений був брехати своїй матері й Тоунзу Фробішеру в «ДЕ», що в нього важкий ларингіт.

Ось уже тільки десять крісел-візків між ним і пропускним пунктом. Один з охоронців — мабуть, тут головний бугор, бо він найстарший з них віком і єдиний у капелюсі — забирає рюкзак у якоїсь молодої дівчини, такої ж лисої, як і Брейді. Він щось їй пояснює і вручає квитанцію про зберігання.

«Вони мене викриють, — холодно думає Брейді. — Викриють точно, а отже, готуйся померти».

Він цілком готовий. І то вже деякий час.

Вісім візків між ним і пропускним пунктом. Сім. Шість. Це як відлік на його комп’ютерах.

Потім знадвору починає звучати пісня, спершу приглушено.

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі…»