Холлі каже:

— А якщо ви помиляєтеся, що це буде той день кар’єр? Що, як він планує підірвати якийсь кінотеатр саме сьогодні ввечері?

У кухню заходить Джером.

— Холлі, сьогодні четвер, а отже занадто рано для прем’єрних літніх фільмів. У більшості кінотеатрів сидітимуть хіба що з десяток глядачів.

— Тоді цей концерт, — каже вона. — Може, він не знає, що там будуть самі лиш дівчата.

— Він мусить дізнатися, — каже Ходжес. — Він істота схильна до імпровізацій, але це не робить його тупим. Він витратить свій час на бодай якесь планування.

— Можна мені хоча б ще трішечки часу, щоб я таки спробувала розколоти її пароль? Будь ласка?

Ходжес кидає погляд собі на годинник. Десять хвилин по четвертій.

— Авжеж. До четвертої тридцяти, годиться?

У її очах з’являється гендлярський блиск.

— До за чверть п’ятої?

Ходжес хитає головою.

Холлі зітхає.

— А ще в мене закінчилися сигарети.

— Вони вас прикінчать, — каже Джером.

Вона кидає на нього невинний погляд:

— Так! У цьому почасти й полягає їхня чарівність.

— 23 —

Ходжес із Джеромом їдуть машиною до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, щоб купити для Холлі сигарет і подарувати їй ту приватність, якої вона вочевидь потребує.

Сівши знову в сірий «мерседес», Джером, перекидаючи пачку «Вінстона» з руки в руку, каже:

— У мене мурашки по тілу від цієї машини.

— У мене теж, — зізнається Ходжес. — Але, схоже, вона ніяк не зачіпає Холлі, чи не так? Попри всю її вразливість.

— Ви гадаєте, з нею все буде гаразд? Після того як це скінчиться, я маю на увазі.

Тиждень тому, можливо, навіть пару днів тому, Ходжес відповів би на це щось ухильне, політкоректне, але відтоді він разом з Джеромом пройшов через багато чого.

— Певний час, — каже він. — А потім… ні.

Джером зітхає так, як то роблять люди, коли їхні власні похмурі думки на якісь речі, отримують підтвердження.

— Гадство.

— Йо.

— То що тепер?

— Тепер ми повернемося, віддамо Холлі оці цвяхи до її труни й дозволимо їй викурити одну сигарету. Потім спакуємо все те, що вона поцупила з будинку Хартсфілдів. Я відвезу вас обох до торговельного центру «Березовий Пагорб». Ти своїм «ренглером» відвезеш Холлі в Цукрові Пригірки, а потім сам поїдеш додому.

— І отак просто дозволимо мамі й Барб та її подружкам йти на те шоу.

Ходжес відповідає на одному подиху:

— Якщо тобі від цього стане легше, скажи своїй матері, щоб відмінила похід.

— Якщо я так зроблю, все викриється, — так само перекидаючи пачку сигарет з руки в руку. — Усе, що ми робили сьогодні.

Джером розумний хлопець, і Ходжесу нема потреби шукати цьому підтвердження. Чи нагадувати йому про те, що кінець-кінцем все це так чи інакше відкриється.

— А що ви робитимете, Білле?

— Поїду знову в Норт-Сайд. Залишу цей «мерседес» за пару кварталів від дому Хартсфілдів, просто заради безпеки. Поверну на місце ноутбук і портмоне місіс Хартсфілд, а потім постежу за будинком. На той випадок, якщо він вирішить туди повернутись.

У Джером на обличчі сумнів.

— Схоже, він усе геть дочиста вимів з тієї підвальної кімнати. То які на це шанси?

— Дрібні, майже невидимі, але це все що я маю. Поки не передам цю справу Пітові.

— Ви справді хотіли його власноруч загнуздати?

— Так, — відповідає Ходжес. — Справді хотів.

— 24 —

Коли вони повертаються, голова Холлі лежить на столі, схована між її рук. Навкруг неї астероїдним поясом розкидано вміст портмоне Дебори Хартсфілд. Ноутбук все ще ввімкнутий і все ще показує те вперте віконце для введення пароля. За годинником на стіні вже за двадцять хвилин п’ята.

Ходжес побоюється, що вона протестуватиме проти його задуму повернути її додому, але Холлі тільки сідає прямо, розпечатує пачку сигарет і повільно витягає одну. Вона не плаче, але вигляд у неї втомлений і пригнічений.

— Ви старалися якнайкраще, — проказує Джером.

— Я завжди стараюся якнайкраще, Джероме. Але цього завжди недостатньо.

Ходжес підбирає червоне портмоне й починає повертати до його відділень кредитні картки. Вони, мабуть, не в тому самому порядку, як їх тримала тут місіс Хартсфілд, але хто це помітить? Не вона ж.

Там, у гармоніці прозорих кишеньок, вставлені фотокартки, і він байдуже їх перегортає. Ось місіс Хартсфілд стоїть попідручки з кремезним, широкоплечим парубком у синьому робочому комбінезоні — відсутній містер Хартсфілд, мабуть. Ось місіс Хартсфілд стоїть з купкою регочучих леді в якомусь місці, що схоже на салон краси. Ось фото, на якому пухкенький малюк тримає пожежну машинку — Брейді у віці трьох або чотирьох років, мабуть. І ще одна карточка — копія розміром під портмоне тієї фотографії, що в альковному кабінеті місіс Хартсфілд: Брейді з мамою притискаються щоками одне до одного.

Джером тицяє в неї пальцем і каже:

— Знаєте, що це мені трохи нагадує? Демі Мур і той, як-там-його-ім’я, Ештон Кучер[336].

— У Демі Мур чорне волосся, — між іншим зауважує Холлі. — Тільки в «Солдаті Джейн» у неї його майже нема, бо вона там навчалася бути «морським котиком»[337]. Я дивилася цей фільм три рази, один раз у кінотеатрі, раз на відеокасеті, і раз на своєму «айТьюнз». Дуже цікавий. Місіс Хартсфілд блондинка. — Подумавши, вона додає: — Була.

Ходжес виймає фотографію з її кишеньки, щоб краще роздивитися, потім її перевертає. На зворотному боці акуратно надписано: Мама та її медовий хлопчик, пляж Сенд-Пойнт, серпень 2007. Він пару разів проводить краєм фотокартки собі по ребру долоні, вже майже повертає її назад до портмоне, але потім зображенням донизу підсовує її до Холлі.

— Спробуйте оце.

— Вона хмуриться на нього:

— Спробувати що?

— Медовий хлопчик.

Холлі друкує ці слова, натискає клавішу… і видає вельми не-Холлівський крик радості. Тому що вони поцілили. Отак-от просто.

Нічого вартого уваги на панелі екрана — адресна книжка, тека під назвою УЛЮБЛЕНІ РЕЦЕПТИ та ще одна, відмічена як ЗБЕРЕЖЕНІ ЕЛЕКТРОННІ ЛИСТИ; тека інтернет-платежів (схоже на те, що таким чином вона сплачувала більшість своїх рахунків); і альбом фотознімків (на більшості з них Брейді в різному віці). На її «айТьюнзі» повно телесеріалів, але тільки один музичний альбом: «Елвін і бурундуки святкують Різдво»[338].

— Господи-Ісусе, — промовляє Джером. — Я не хочу сказати, ніби вона заслуговувала на смерть, але…

Холлі дарує йому докірливий погляд.

— Не смішно, Джероме. Не заходьте так далеко.

Він піднімає вгору руки.

— Вибачаюсь, вибачаюсь.

Ходжес швиденько прокручує збережені електронні листи й не знаходить нічого цікавого. Більшість з них, здається, від старих шкільних друзів місіс Хартсфілд, які звертаються до неї як до Дебс.

— Тут нема нічого про Брейді, — каже він і кидає погляд на годинник. — Мусимо вже їхати.

— Не так швидко, — каже Холлі й відкриває пошуковик. Набирає в ньому БРЕЙДІ. Знаходиться кілька результатів (багато в теці рецептів, позначені як «улюблені Брейді»), але нічого вартого уваги.

— Спробуйте МЕДОВИЙ ХЛОПЧИК, — пропонує Джером.

Холлі виконує і отримує один результат — якийсь закопаний глибоко в жорсткому диску файл. Вона клацає на ньому. Тут розміри одягу Брейді, а також список усіх подарунків на Різдво та дні народження, які вона йому купувала впродовж останніх десяти років — радше за все для того, щоб не повторюватися. Вона занотувала його персональний номер соцзабезпечення. Тут же зіскановані копії його реєстраційного сертифікату та страховки на машину, а також свідоцтва про народження. Вона занесла сюди й тих, з ким він разом працює — як у «Дискаунт Електронікс», так і на «Фабриці морозива Льоба». Поряд з іменем Ширлі Ортон стоїть позначка, побачивши яку Брейді реготав би до істерики: «Цікаво, чи вона з ним кохається?»