— Білле?

— Можливо, — мовить він. — Після виходу на пенсію я був поплив. Але я не такий втрачений, як твоя сестра… — Більше ні, принаймні. — …та й не це важливо. Це не висновок з листів чи зі спілкування на «Блакитній Парасольці».

— А що ж тоді?

— Він стежив. Ось який висновок. Це робить його незахищеним. На жаль, це також робить його небезпечним для моїх відомих йому друзів. Я не думаю, щоб він знав про те, що я балакав з тобою…

— Дещо більше, ніж просто балакав, — каже вона, похитуючи бровою на манер Ґраучо[205].

— …але він знає, що в Олівії була сестра, і ми мусимо припускати, що він знає, що ти зараз у місті. Тобі треба стати суперобережною. Не забувай замикати двері, коли ти тут…

— Я завжди їх замикаю.

— …і не вір тому, що чутимеш з домофону. Будь-хто може сказати, ніби він із якоїсь кур’єрської служби й потребує твого підпису. Перед тим як відчинити двері, ідентифікуй візуально всіх, хто прийшов. Звертай увагу на оточення, коли виходиш. — Він нахиляється вперед, крапля в його бокалі залишається неторкнутою. Йому більше не хочеться вина. — Слухай, це важливо, Джейні. Коли будеш надворі, будь уважною до того, що робиться на дорозі. Не тільки за кермом, а й коли йдеш пішки. Тобі знайомий термін БОЛО?

— Поліцейський жаргон, означає: «бути обачним ловцем».

— Так і є. Коли ти надворі, ти мусиш БОЛО щодо будь-якого автомобіля, який з’являється в безпосередній до тебе близькості.

— Як та пані з її чорними джипами, — каже вона з усмішкою. — Місіс Як-там-її.

Місіс Мельбурн. Згадка про неї торкає якийсь туманний асоціативний вмикач на задвірках розуму Ходжеса, але це відчуття зникає раніше, ніж він встигає його відстежити, не кажучи вже про те, щоб розчухати.

Джерому також слід бути насторожі. Якщо Містер Мерседес катається повз домівку Ходжеса, він бачив Джерома, як той косить траву, ставить сітки на вікна, чистить ринви. Ймовірно, і Джейні, і Джером у безпеці, але ймовірно, що недостатньо. Цей Містер Мерседес — згусток невмотивованого вбивства, а Ходжес уже розпочав навмисне його провокування.

Джейні читає його думки.

— А ти вже… як ти про це казав? Накручуєш його.

— Йо. І найближчим часом я збираюся вкрасти дрібку часу за твоїм комп’ютером, щоб накрутити його ще трохи дужче. Послання в мене вже цілком продумане, але я хочу ще дещо додати. Мій напарник сьогодні розкрив одну велику справу, і є спосіб, яким чином я можу це використати.

— А що там було?

Нема підстав не розповідати їй; уже завтра все буде у ранкових газетах, щонайпізніше — в неділю.

— Шляховий Джо.

— Той, що вбиває жінок на відпочинкових зупинках? — А коли він киває: — Він відповідає твоєму профілю щодо Містера Мерседеса?

— Зовсім ні. Але нашому парубку про це не обов’язково знати.

— Що саме ти намірився зробити?

Ходжес їй розповідає.

— 14 —

Їм не доводиться чекати ранкової газети; повідомлення про те, що Доналд Дейвіс, уже підозрюваний у вбивстві своєї дружини, признався у вбивствах Шляхового Джо, очолює випуск новин об одинадцятій вечора. Ходжес і Джейні дивляться телевізор, лежачи в ліжку. Для Ходжеса повторний інтеркурс виявився натужним, але найвищою мірою приємним. Він усе ще важко дихає, він спітнілий, йому треба сходити в душ, але вже минув довгий-довгий час відтоді, як він почувався таким щасливим. Таким дощенту щасливим.

Коли ведуча новин переходить до цуцика, який застряг у дренажній трубі, Джейні натискає кнопку на пульті й вимикає телевізор.

— Окей. Це може спрацювати. Але ж, Боже мій, це так ризиковано.

Він знизує плечима:

— Без можливості звернутися до поліцейських ресурсів, я вбачаю в цьому найкращий для мене спосіб просунутися вперед.

І його це влаштовує, бо це саме той спосіб, яким він бажає просуватися вперед.

Ходжес мельком думає про те саморобне, але дуже ефективне бойове знаряддя, яке він тримає в шухляді свого комода, про ту картату шкарпетку, наповнену підшипниковими кульками. Він уявляє собі, як було б приємно використати Веселий Ляпанець на такому сучому сину, який вганяється одним з найважчих у світі легкових автомобілів у натовп беззахисних людей. Такого, напевне, не трапиться, але це можливе. У цьому найкращому (і найгіршому) з усіх світів, більшість речей можливі.

— Як ти зрозумів те, що моя мати сказала наприкінці? Про Олівію, яка чула привидів?

— Мені треба подумати про це трішечки більше, — відповідає Ходжес, проте він уже про це подумав і, якщо він правий, у нього, можливо, мається ще одна доріжка до Містера Мерседеса. Він волів би не втягувати в це Джерома Робінсона більше, ніж той уже втягнутий, але якщо він збирається розібратися в останніх словах місіс Вортон, мабуть, йому таки доведеться. Він знає з півдюжини копів із Джеромовою обізнаністю в комп’ютерах і не може звернутися до жодного з них.

«Привиди, — думає він. — Привиди в машині».

Він сідає, скидаючи ноги з ліжка на підлогу.

— Якщо запрошення мені залишитися тут іще діє, що мені наразі треба — так це душ.

— Усе діє. — Вона перехиляється і нюхає збоку йому шию, легенько стискаючи пальцями його передпліччя, від чого Ходжеса кидає в приємний дрож. — А тобі таки дійсно треба.

Після душу і знову в своїх боксерських трусах, він просить її ввімкнути комп’ютер. Потім, з нею поряд себе (вона сидить, уважно спостерігаючи), він пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі», де залишає повідомлення для merckill’а. Через п’ятнадцять хвилин, з Джейні Паттерсон, яка затишно притулилась до нього, він уже спить… як ніколи мирно з часів свого дитинства.

— 15 —

Коли після кількох годин безцільного кружляння вулицями Брейді приїздить додому, уже пізно й на задніх дверях висить записка: «Де ти був, медовий мій? У духовці домашня лазанья». Йому достатньо одного погляду на цей непевний, сповзаючий донизу почерк, щоб здогадатися, що вона вже була серйозно набралася, коли це писала. Він відчіплює записку і заходить у дім.

Зазвичай він найперше дивиться, як там вона, але чує дим і поспішає до кухні, де в повітрі висить синя імла. Дякувати Богу, детектор диму тут давно несправний (він весь час збирається його замінити й весь час про це забуває — забагато всяких інших справ). Дякувати також потужному вентилятору духовки, який всмоктав диму якраз достатньо, щоб інші детектори не завелися, хоча невдовзі вони очуняють, якщо він не встигне тут провітрити. Духовка ввімкнута на три-п’ятнадцять. Брейді її вимикає. Він відчиняє вікна над мийкою, а потім задні двері. У технічній комірці, де вони тримають очисні засоби, є підлоговий вентилятор. Він ставить його, націлюючи на збожеволілу духовку, і вмикає на повну потужність.

Зробивши все це, він нарешті йде до вітальні, подивитися, як там його мати. Вона лежить, роздобурившись на дивані, у розчахнутій згори аж до її білих стегон домашній сукні, голосно й рівномірно хропе, наче мотопила на холостому ходу. Він відводить очі й повертається назад до кухні, бурмочучи собі під носа: «блядь-блядь-блядь-блядь».

Сідає за стіл з похиленою головою, забравши в долоні скроні, з пальцями, зануреними глибоко собі в волосся. Чому, коли справи тільки-но пішли неправильно, вони й далі продовжують іти неправильно? Він ловить себе на тому, що думає про гасло «Мортонівської солі»: «Як дощить — то вже періщить»[206].

Після п’ятихвилинного провітрювання він ризикує відкрити духовку. Від роздивляння чорної, задимленої маси всередині неї будь-які слабенькі поклики голоду, що він їх міг відчувати, коли приїхав додому, зникають геть. Миттям не очистити цю пательню; година шурування і ціла коробка мачулок «Брілло»[207] не очистять цю пательню; ймовірно, навіть лазером промислової потужності не очистити цю пательню. Ця пательня пішла прахом. Ще пощастило, що він, приїхавши додому, не побачив тут бригаду пожежників і свою матір, яка пропонує їм пригоститися «коллінзом»[208].