Ах!!! Бесарабський ринок уже сьомий рік стояв серед Києва, а такого дива не бачив. Сталося це невдовзі по тому, як під його склепіння зайшов молодий чоловік у солом’яному брилі й мережаній білим по білому сорочці. Ніхто з базарувальників не міг і подумати, що саме цей сухотний хлопчина оздобив фасад Бесарабки своїм горельєфом «Селянин з волами». Він же, Олекса Теремець, недавній учень київського художнього училища, ще й зметикував залізних гусей для головної брами критого ринку. Було… Було, та минулося — тяжка недуга висушила Олексину силу, і тепер він найдужче карався від того, що не міг піти до українського війська. Заздро дивився на кожного стрічного вояка, а розпізнавши старшину, підходив до нього й запитував завжди одне: «Коли? Коли ж, нарешті?..»

На ринок Олекса заскочив купити квіти, але тут уже не було ні пелюсточки. Бесарабка пахла яблуками, грушами, динями, медом, її рундуки вгиналися від сала, м’яса, ковбас, тут було повно риби, масла, яєць, молочні ріки текли поміж киселевими берегами, але квітів уже не було й напоказ.

Роздосадуваний Олекса рушив до виходу, аж тут базарний гомін якось ураз притих і всі голови — в хусточках, картузах, капелюхах, простоволосі — повернулися в бік брами, яку обсіли Олексині залізні гуси. Ах!!!

До ринку повагом в’їхала на білому коні юна дівчина, зодягнута по-козацькому, — в папасі з червоним шликом, у зеленій чумарці, в чоботях з острогами. За спиною в неї стримів карабін, при поясі була кобура з револьвером, з-під папахи на плече спадала золота коса. Диво-козачку супроводжували три гордовиті верхівці, які згори вниз поглядали на базарувальників, на загромаджені всіляким добром рундуки. Дівчина теж приглядалася до людей і товару.

Один сільський дядько, якому ледь не влетіла до рота муха, раптом зняв з голови бриля, низько вклонився й гукнув так голосно, що його почула вся Бесарабка:

— Здорові були, пані Марусю!

— І ви будьте здорові з неділею! — привіталася дівчина.

«Маруся… руся… ся…» — прошелестіло рядами, і всі чоловіки зняли з голів шапки, картузи, капелюхи.

Олекса Теремець, зібгавши в руці бриля, підійшов ближче до вершниці й запитав тремтячим од хвилювання голосом:

— Коли ж, коли, панно Марусю?

— Що? — вона так щиро до нього всміхнулася, що Олексі забило подих.

Він зайшовся сухим здавленим кашлем, притулив до вуст хусточку, і з його грудей виривалося тільки одне слово:

— К-к-коли?

Дівчина ввічливо чекала, поки він зможе говорити.

Й Олекса Теремець нарешті запитав:

— Коли ж засяє українська булава?

Вона дивилася на нього з тією ж теплою усмішкою.

— Тоді, — сказала поштиво, — як ми піднімемо її до сонця.

Дівчина з козаками так само повагом виїхала з ринку.

Олекса Теремець вибіг за ними услід. Навпроти Бесарабки стояла ще сотня вершників. Олекса думав, що вони поїдуть Хрещатиком до міської управи. Та ні — дівчина повела козаків Бібіківським бульваром угору.

Олекса проводжав їх поглядом — угору, угору, угору, — поки вершники не щезли з очей.

— Коли ж?.. Коли?

5

Барон Штакельберг зі своїм конвоєм потяг угору по Інститутській, автомобіль генерала Кравса, поволі просуваючись між юрбою, завернув через Царську площу на вулицю Олександрівську[37]. До генерала Бредова з Кравсом поїхали тільки його начальник штабу Людвіг Льобковіц та сотник Верніш.

Саме в цей час до Думської площі доходили чорні запорожці. Попереду, високо тримаючи голову, їхав на вороному й дуже грамотному коні полковник Сальський, вуса якого теж стриміли двома багнетами високо вгору. Поруч звільна похитувався у сідлі похмурий, як ніч, хорунжий Гаєвський, над ним розвівався чорний прапор із черепом і кістками. Вони ще не доїхали до площі, як назустріч вибігла купа людей, котрі зчинили несосвітенний ґвалт. Розмахуючи руками й перебиваючи одне одного, вони кричали, що над містом вчинено наругу, що зайди знов почуваються в Києві, як у себе вдома, ви лишень подивіться, як вони розперезалися і до чого дійшло — почепили над Києвом біло-синьо-червоний прапор Російської імперії.

Розгніваний натовп заважав колоні рухатися далі, і тоді до полковника Сальського підійшла напрочуд вродлива дама в білосніжних шатах від черевичків до крислатого капелюшка. Не кажучи ані слова, вона вельможним жестом привітала полковника і взяла його коня за вуздечку. Знаючи норов Буяна, запорожці завмерли, злякавшись, що він зараз гризне красуню за лікоть, але того не сталося. Від дами так солодко-заманливо пахло, що грамотний кінь полковника Сальського, не огризнувшись, покірно пішов за нею і йшов би отак на край світу, так йому чогось добре зробилося, та навпроти ратуші дама відпустила Буяна й тонкою рукою у білій рукавичці показала на балкон Думи, де розвівався чужинський прапор.

Сальського наче огріли довбнею в тім’я. Навіть кінь заціпенів під полковником. Козаки позбивали шапки на потилиці, очі в них зробилися круглі, брови настовбурчилися, носи хижо загнулися, на шиях напнулися жили.

— То це я маю парадувати перед московським прапором? — спитав сам у себе полковник Сальський. — Не бути цьому ніколи!

— То це ми маємо парадувати перед прапором ворога? — в один голос запитали себе чорношличники. — А дзуськи!

— Сотнику! — звернувся полковник до начальника своєї варти Божка. — Даю дві секунди!

Сотник Божко саме скинув шапку-мазепинку, щоб голова подихала, і кияни вражено дивилися на його гладенько виголений череп, з якого звисав ледь не до пояса чорний в’юнкий оселедець. Сотникова голова від напруги й перезбудження парувала — не лише кияни, але й козаки здивовано дивилися, як над його лискучою головою здіймалася хмарка пари.

У сотника Божка були найкругліші очі, тобто одне око, бо на другому чорніла шкіряна пов’язка, у нього найдужче закандзюбився ніс, і від того Божкове лице здавалося хижим, як у лисого чорта.

Полковник Сальський ще не домовив свою команду, як сотник Божко кивнув бровою до ошкіреного чорношличника, ще страшнішого за самого Божка. Якщо взяти найлютішого бугая, обламати йому роги, зодягнути в жупан і гуртом висадити на коня, то оце таким був той козарлюга.

Удвох вони з копита рвонули до Думи, козарлюга спішився і, навіть не глянувши на варту, влетів через парадний вхід досередини. Сотник Божко зупинив свого коня під балконом й задер голову. За мить він угледів чорношличника, який вирвав чужинського прапора разом із гніздом. Висмикнувши з полотнища держака, він із тріском переломив його об коліно.

Публіка заревла ще дужче. Ліве крило верещало з обуренням, праве кричало від захвату. До Сальського придріботів голова управи Рябцев і, диригуючи сам собі пухкенькими ручкам, слізно переконував полковника, що російський прапор нікому не заважає, він, навпаки, об’єднує киян, котрі, як бачите, й так розкололися на чужих і своїх.

— Я сам киянин, — гонористо відповів Сальський. — І мене, як бачите, ніхто не розколов. Не коліться і ви.

Під неугавні перегуки натовпу козарлюга жбурнув московського прапора вниз, сотник Божко впіймав його на льоту і, скільки витягне кінь, помчав до полковника Сальського, який на чолі колони вже рушав уперед, — чужого прапора скинуто, на Думі повівав лише український, можна парадувати далі.

Доскакавши до полковника Сальського, сотник Божко так різко натягнув поводи, що кінь дав свічу. Сотник зіжмакав полотнище й пожбурив його під копита коневі Сальського, але тут із натовпу вискочили дві жваві дівчини у віночках, ухопили зім’ятий прапор, розгорнули його на всю широчінь і простелили впоперек дороги перед конем полковника.

Крики протесту злилися з вигуками заохочення.

— Кащунство! — галасувало ліве крило майдану.

— Нехай не лізуть сюди зі своїм самоваром! — кричали праворуч.

Але ж і кінь був у полковника Сальського! Грамотний, шельма, і дуже обачний, він зупинився перед тим полотнищем, як перед мостом, — остерігався якоїсь хитрості чи злого умислу. Постояв, застриг вухами, поторкав копитом полотно, понюхав, чим пахне, а тоді сміливо припечатав його копитом до бруку й ступив уперед. Вороний полковника Сальського був не тільки грамотний, але й дуже вихований. Лише переступивши прапор, він задер хвоста й вивалив на брук кілька клубків.

вернуться

37

Нині Європейська площа. Олександрівська вулиця тепер називається ім’ям Михайла Грушевського.